_{Малюнки художника О. ВЕРЕЙСЬКОГО}

_{Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО.}

Мишко тихенько встав-з дивана, одягнувся і вислизнув на ґанок.

Вулиця, широка й пуста, дрімала, зігріта раннім ранковим сонцем. Лише перекликались півні та зрідка з дому доносились кашель і сонне бурмотіння — перші звуки пробудження в прохолоднуватій тиші спокою.

Мишко жмурив очі, щулився. Його тягло назад у теплу постіль, але думка про рогатку, якою хвастався учора рудий Генка, примусила його остаточно, розворушитися. Обережно ступаючи по рипучих дошках підлоги, він пробрався в комірчину.

Вузька смужка світла падала з маленького віконця під стелею на приставлений до стіни велосипед. Це була стара, збірна машина на спущених шинах, з поламаними, іржавими спицями і розірваним ланцюгом. Мишко зняв порвану, з латками різних кольорів камеру, що висіла над велосипедом, вирізав складаним ножиком з неї дві вузенькі смужки і знову повісив так, щоб не видно було вирізу.

Він обережно відчинив двері, збираючись вийти з комірчини, та раптом побачив у коридорі Полевого, босого, в тільняшці, з розкуйовдженим волоссям. Мишко причинив двері і, залишивши, маленьку щілинку, притаївся, спостерігаючи.

Полевой вийшов у двір і, підійшовши до покинутої собачої будки, уважно оглянувся навкруги.

«Чого йому не спиться? — думав Мишко. — І оглядається якось дивно…»

Полевого всі звали «товариш комісар». У минулому матрос, він і досі ходив у широких чорних штанях, і в куртці, пропахлій тютюновим димом. Це була висока, кремезна людина з русявим волоссям і лукавими веселими очима. З-під куртки на ремінці у нього завжди теліпався наган. Всі ревські хлопчаки заздрили Мишкові — адже ж він жив у одному домі з Полевим.

«Чого йому не спиться? — продовжував думати Мишко. — Так я з комірчини й не виберусь!»

Полевой сів на колоду, що лежала біля будки, і ще раз оглянув двір. Допитливий погляд його ковзнув по щілині, в яку підглядав Мишко, по вікнах будинку.

Потім він засунув руку під будку, — довго нишпорив там, очевидно, обмацуючи щось, далі випростався, встав і пішов знову в хату. Заскрипіли двері його кімнати, затріщало під важким тілом ліжко, і все стихло.

Мишкові не терпілося змайструвати рогатку, але… що шукав Полевой під будкою? Мишко тихенько підійшов до неї і зупинився, щось роздумуючи.

Подивитись, чи що? А що як хтось помітить? Він сів на колоду і оглянувся на вікна будинку. «Ні, недобре! Не можна бути таким цікавим», думав Мишко, з запалові колупаючи землю. Він засунув руку під будку. Нічого тут не може бути. Йому просто здалося, ніби Полевой щось шукав… Рука його, шарила під будкою. Звичайно, нічого! Тільки земля і слизьке дерево… Мишкові пальці попали в щілину. Якщо тут і сховано що-небудь, то він навіть не подивиться, він тільки впевниться, чи є тут що, чи немає. Він намацав у щілині щось м’яке, подібне до ганчірки. Виходить, є. Витягнути? Мишко ще раз оглянувся на будинок, потягнув ганчірку до себе і, розгрібаючи землю, витягнув з-під будки згорток.

Він струсив з нього землю і розгорнув. На сонці блиснув сталевий клинок кинджала. Кортик! Такі кортики носять морські офіцери. Він. був баз піхов, з трьома гострими гранями. Навколо побурілої кістяної рукоятки звивалась бронзовим тілом змійка з відкритою пащею і загнутим догори язичком.

Звичайний морський кортик. Чому ж Полевой його ховає? Дивно. Дуже. дивно. Мишко ще раз оглянув кортик, загорнув його в ганчірку, засунув знову під будку і повернувся на ґанок.

З гупанням падали на землю дерев’яні бруси, що ними підпирали ворота. Корови, помахуючи хвостами, повільно і статечно приєднувались до череди, що проходила вулицею. Череду гнав пастушок у довгому, до босих п’ят, порваному сіряку і смушевій шапці. Він кричав на корів і хвацько ляскав батогом, який волочився за ним у поросі, як гадюка.

Сидячи на ґанку, Мишко майстрував рогатку, але думка про кортик не сходила у нього з голови. Нічого в цьому кортику немає, хіба що бронзова змійка… І чому Полевой ховає його?

Рогатка готова. Ця буде краща, ніж у Генки! Мишко вклав у неї камінчик і вистрілив по горобцях, що скакали на дорозі. Мимо! Горобці знялися і сіли на огорожі сусіднього двору. Мишко хотів ще раз вистрілити, але з-хати почулися кроки, стук пічної заслінки, плюскіт води з цеберки. Мишко сховав рогатку за пазуху і ввійшов у кухню.

Бабуся пересувала на лаві великі корзини з вишнями. Вона у своєму засмальцьованому капоті з випнутими від безлічі ключів кишенями. На її заклопотаному обличчі, злегка косячись, щуляться маленькі, підсліпуваті очиці.

— Куди, куди! — закричала вона, коли Мишко запустив руку в корзину. — І придумає ж… брудними лапами!

— Шкода вже! Я їсти хочу, — пробурмотів Мишко.

— Встигнеш! Умийся спочатку.

Мишко підійшов до умивальника, злегка помочив долоні, доторкнувся ними до кінчика носа, подержався за рушник і попрямував у їдальню.

На своєму звичайному місці, за довгим столом, покритим коричньовою квітчастою клейонкою, вже сидить дідусь. Дідусь — старенький, сивенький, з ріденькою борідкою і рудуватими вусами. Великим пальцем він запихає в ніс тютюн і чхає в жовту носову хустку. Його живі, в проміннях добрих смішливих зморщок очі посміхаються, і від його сюртука чути м’який і приємний запах, властивий тільки одному дідусеві.

На столі ще нічого немає. Чекаючи сніданку, Мишко поставив свою тарілку посеред намальованої на клейонці «троянди» і почав обводити її виделкою, щоб замкнути троянду в коло.

На клейонці з’являється глибока подряпина.

— Михайлові Григоровичу поважання! — почувся за Мишком веселий голос Полевого.

Полевой вийшов з своєї кімнати з обв’язаним навкруг пояса рушником.

— Доброго ранку, Сергію Івановичу, — відповів Мишко і лукаво глянув на Полевого: мабуть, не догадується, що Мишко знає про кортик!

Несучи поперед себе самовар, в їдальню ввійшла бабуся. Мишко прикрив ліктями подряпину на клейонці.

— Де Семен? — спитав дід.

— У комірчину пішов, — відповіла бабуся. — Ще й на світ не благословилося, а він задумав велосипед лагодити!

Мишко стрепенувся і, забувши про подряпину, зняв лікті з столу. Велосипед лагодити? От так штука! Ціле літо дядько Семен не приторкався до велосипеда, а сьогодні, як на зло, взявся за нього. Зараз він побачить камеру — і почнеться халепа.

Нудна людина дядько Семен! Бабуся, та просто вилає, а дядько Семен скривить губи і читає нотацію. В цей час він дивиться вбік, знімає і надіває пенсне, перебирає позолочені ґудзики на своїй студентській куртці. А він зовсім не студент! Його давним-давно виключили з університету за «безпорядки». Цікаво, який безпорядок міг вчинити такий завжди акуратний дядько Семен? Обличчя в нього бліде, серйозне, з маленькими вусиками під носом. За обідом він звичайно читає книгу, косячи очима і навмання, не дивлячись, підносить до рота ложку.

Мишко знову здригнувся: з комірчини почувся грюкіт велосипеда.

І коли в дверях появився дядько Семен з порізаною камерою в руках, Мишко скочив і, перекинувши стілець, прожогом кинувся геть. з дому.

Він промчався подвір’ям, перемахнув через паркан і опинився на сусідній, Огородній вулиці. До найближчого провулка, що вів на свою, Олексіївську, вулицю, не більше ста кроків. Але хлопці з Огородньої, закляті вороги олексіївських, помітили Мишка і збігалися звідусіль, галасуючи і тюкаючи, в захопленні від наступної розправи над олексіївським, та ще над москвичем.