Він перерахував поставлені йому запитання, у тому числі: який кандидатський стаж для учнів.

— Я відповів, що шість місяців, — сказав Генка.

— От і неправильно, — сказав Мишко, — рік.

— Ні, шість місяців! — настоював Генка. — Я так відповів, і головуючий сказав, що правильно.

— Як же так, — дивувався Мишко, — я сам читав статут.

Викликали Мишка. Він увійшов у велику кімнату. За одним із столів засідала комісія. Збоку стола сидів Коля Севостьянов. Мишко боязко сів на стілець і з хвилюванням чекав запитань.

Головуючий, молодий білявий парубок у косоворотці і шкіряній куртці, поспішно прочитав Мишкову анкету, вставляючи кожної хвилини слово «так»: «Поляков — так, Михайло Григорович — так, учень — так».

— Це наш актив, — посміхнувся Коля Севостьянов, — вожатий ланки і член учкому.

— Ти своїх не хвали, — одрізав головуючий, — самі розберемося.

Мишко відповів на всі запитання. Останнім було запитання про кандидатський стаж. Мишко знав, що рік, але Генка… І він нерішуче сказав:

— Шість місяців…

— Неправильно, — сказав головуючий, — рік. Ну добре, іди…

З райкому хлопці поспішили до Свиридова, який викликав їх на десять годин ранку, і всю дорогу Мишко і Славик лаяли Генку. Славик також неправильно відповів.

— Тепер починай все спочатку, — говорив Мишко, — всіх приймуть, а нас ні. Ганьба на всю школу!

— Зате у нього великі успіхи по коньках! — сказав Славик. — Цілі дні на катку пропадає, навіть газети в руки не бере.

Пригнічений всім, що трапилося, Генка мовчав і тільки шалено дмухав на замерзле скло трамваю. Однак мовчання йому не допомогло. Друзі продовжували його лаяти і, що найприкріше, говорили про нього в третій особі, навіть не зверталися до нього.

— У нас все в порядку, — перекривив Мишко Генку. — Знайте нас: ми кислиці — з нас то квас! Ми самі з вусами. Роздайся море — жаба лізе!

— Шапками закидаємо, — додав Славик.

— Він все про скарб мріє, — не заспокоювався Мишко, — все скарб і скарб… Який скарбник знайшовся!..

— Він у мільйонери пнеться, — додав Славик, але трохи м’якше, йому, видно, стало жаль пригніченого Генки. Вони доїхали до великого будинку, де внизу чекала їх перепустка в кімнату № 203, до товариша Свиридова.

— Що ж ви, друзі, запізнюєтеся? — суворо запитав Свиридов, коли вони з’явилися до нього.

— У райкомі затрималися, в приймальній комісії, — відповів Мишко.

— Ого! — Свиридов підняв брови. — Поздоровляю молодих комсомольців.

Хлопці зажурено зітхнули.

— Чого ви? — спитав Свиридов і уважно подивився на них. — Що трапилося?

— Провалилися, — дивлячись убік, сказав Мишко.

— Провалились? — здивувався Свиридов. — На чому?

— На питанні про кандидатський стаж.

— Це я винний, — понуро промовив Генка.

— А на інші питання як ви відповіли?

— Нібито правильно.

— То чого ж ви журитесь? — розсміявся Свиридов. — Через одну невірну відповідь вам не відмовлять. Хто хоче і достоїн бути комсомольцем, той ним буде. Отже, не журіться… А тепер, хлопці, приступімо до справи. Слухайте мене уважно. Нікітський уперто називає себе Сергієм Івановичем Нікольським. При цьому він посилається на ряд свідків, у тому числі і на Філіна. — Свиридов посміхнувся. — Щоправда, після того як зникли піхви, вони всі пересварилися: Філін звалює на філателіста, філателіст — на Філіна. Між іншим, — він уважно поглянув на хлопців, — свій склад вони завчасно ліквідували: очевидно, їх хтось налякав.

Хлопці почервоніли і мовчки дивилися на підлогу.

— Так, — ледь помітно посміхнувшись, повторив Свиридов, — хтось їх налякав. А зараз буде очна ставка між кожним з вас і Нікітським. Ви повинні розповісти все, що знаєте. На всі питання відповідайте чесно, так як воно є насправді, нічого не видумуючи. Тепер ідіть у сусідню кімнату і чекайте. Коли потрібно буде, вас викличуть. До речі… — Свиридов витягнув з шухляди кортик і простягнув його Мишкові:— Коли я спитаю, за що Нікітський убив Терентьєва, то ти, Поляков, покажеш кортик.

Спочатку викликали Славика, за ним Генку і, нарешті, Мишка.

Коли Мишко ввійшов у кімнату, за столом, крім Свиридова, сидів ще один літній чоловік, у флотській формі, з люлькою в роті. Генка і Славик статечно сиділи біля стіни, тримаючи на колінах свої шапки.

Біля дверей, з гвинтівкою у руках, стояв вартовий. Посеред кімнати, напроти стола Свиридова, сидів на стільці Нікітський.

Одягнений у захисного кольору френч, сині галіфе і чоботи, він сидів у недбалій позі, заклавши ногу на ногу, його чорне волосся було ретельно зачесане назад.

Блискучі сонячні бліки рухалися по кімнаті.

Коли Мишко ввійшов, Нікітський кинув на нього швидкий колючий погляд. Але тут був не Ревськ і не будка обхідника. Мишко дивився прямо на Нікітського. Він дивився на Нікітського і бачив Полевого, побитого і закривавленого, розкидані рейки і зелене поле, по якому бігали коні, що загубили своїх вершників.

— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав Свиридов і покаав на Нікітського.

— Знаю.

— Хто він такий?

— Нікітський Валерій Сігізмундович, — впевнено відповів Мишко, продовжуючи дивитися на Нікітського.

Нікітський сидів нерухомо.

— Розкажіть докладно, звідкіля ви його знаєте, — сказав Свиридов.

Мишко розповів про наліт на Ревськ, про напад на ешелон, про склад Філіна.

— Що ви на це скажете, громадянине Нікітський? — спитав Свиридов.

— Я вже сказав, — спокійно відповів Нікітський, — у вас є авторитетніші свідчення, аніж вигадки цієї дитини.

— Ви продовжуєте твердити, що ви Сергій Іванович Нікольський?

— Так.

— І ви мешкали в будинку Марії Гаврилівни Терентьєвої як колишній підлеглий її сина, Володимира Володимировича Терентьєва?

— Так. Вона може це підтвердити,

— Ви продовжуєте твердити, що Володимир Володимирович Терентьєв загинув під час вибуху лінкора?

— Так. Це всім відомо. Я намагався його врятувати, але марно. Мене самого підібрав катер.

— Отже, ви намагалися його врятувати?

— Так.

— Добре… Тепер ви, Поляков, скажіть… — Свиридов повагався і, не відриваючи пильного погляду від Нікітського, спитав: — Чи не знаєте ви, хто застрелив Терентьєва?

— Він! — рішуче відповів Мишко і показав на Нікітського.

Нікітський сидів, як і раніше, нерухомо.

— Мені Полевой розповідав, він сам бачив.

— Що ви на це скажете? — звернувся Свиридов до Нікітського.

Нікітський криво посміхнувся:

— Це така нісенітниця… І після цього живу в домі його матері! Якщо ви схильні вірити таким дурницям, то… справа ваша.

— Поляков! Які у вас є докази?

Мишко витягнув кортик і поклав його перед Свиридовим. Нікітський не відриваючись дивився на кортик. Свиридов витягнув з піхов клинок, висмикнув рукоятку і витягнув пластинку. Потім, не поспішаючи, знову зібрав кортик. Нікітський невідступно слідкував за його руками.

— Ну-с, громадянине Нікітський, знайомий вам цей предмет?

Нікітський важко відкинувся на спинку стільця:

— Я вперше його бачу.

— Продовжуєте заперечувати, — спокійно сказав Свиридов і поклав кортик під папери. — Підемо далі… Покличте свідка Марію Гаврилівну Терентьєву, — наказав він вартовому.

У кімнату повільно ввійшла висока літня жінка в чорному пальті і чорній хустці, з-під якої вибивалося сиве волосся.

— Будь ласка, сідайте. — Свиридов показав на стілець.

Вона сіла на стілець і стомлено заплющила очі.

— Громадянко Терентьєва, назвіть ім’я цього чоловіка, — сказав Свиридов.

— Сергій Іванович Нікольський, — не підводячи очей, тихо промовила Терентьєва.

— Де, коли і при яких обставинах ви з ним познайомились?