— Ти занадто багато знаєш! — гримнув сторож на дівчинку. — Проведи ось їх та покажи клуб. Може й справді треба, — додав він, з сумнівом глянувши на хлопців.

— Зараз покажу.

Дівчинка сполоснула під бачком миску і ложку, зав’язала їх у салфетку і вийшла з хлопцями на вулицю.

— Я цих піонерів добре знаю, — говорила дівчинка. — Наш Васько там найголовніший — він на барабані грає.

Мишко насмішкувато подивився на неї, але промовчав. Що сваритися з такою малечею!

— У них і труба є, — продовжувала торохтіти дівчинка. — У них знаєте як суворо! Лаятися не можна, на буферах кататися не можна, руки в кишенях тримати не можна, дівчаток бити теж не можна. О… А битися можна тільки з буржуями. Тільки, якщо битися, то галстуки треба скидати. В галстуку теж не можна.

— Не крутись під ногами! — суворо сказав Мишко.

— І дівчаток туди приймають, — знову заторохтіла дівчинка, — тільки не всіх, тільки цих… ну… що досягли віку.

— А вашому Васі багато років? — спитав Славик.

— У… він великий… йому чотирнадцять років, а може, й п’ятнадцять. Він знаєте який серйозний! Він приходить прямо в квартиру і все забирає.

Хлопці здивовано подивилися на неї.

— Як це — забирає? — спитав Генка.

— Дуже просто, — поважно відповіла дівчинка, — для цих… для безпритульних дитбудинків… Піонери ходять і речі збирають. У мене кофточку відібрали! — з гордістю повідомила вона.

— Кофточку відібрали?

— Угу.

— Це, мабуть, неправда, — сказав Генка, — ніхто не має права відбирати.

Дівчинка зніяковіла.

— Вони не самі, їм мамуся дала.

— А тобі жаль стало? — засміявся Славик.

— І зовсім не жаль. Я їм ще хотіла торішню шапочку віддати, а Васько каже: «Не треба, а то, — каже, — тобі наступного разу давати нічого буде… Ти, — каже, — не турбуйся, ми скоро знову збиратимемо». І правда: вранці кофточку взяли, а ввечері за шапочкою прийшли. — Вона зітхнула: — Адже безпритульників багато, коли їх всіх обуєш, одягнеш…

Вони підійшли до будинку на Садовій.

— Ось тут, на третьому поверсі, — показала дівчинка. Вона заспішила: — Я піду, а то Васько побачить….

Дівчинка пішла. Хлопці стояли біля під’їзду. Їх чомусь узяв страх. З воріт виглянув якийсь хлопчина, подивився на них, сховався знову, потім висунулася ще одна білобриса голова і теж зникла…

Хлопці стояли в нерішучості. Мишкові раптом захотілося повернутися додому. Хто його знає, ще, чого доброго, виженуть… Але поряд були Генка і Славик. Не міг же він проявити перед ними таку малодушність! Мишко рішуче рушив угору по сходах. Хлопці пішли за ним.

Вони піднялися на третій поверх, обережно відчинили масивні різьблені дубові двері і побачили велику квадратну кімнату. Біля задньої стіни на підставці стояв згорнутий прапор з золотими китицями і бронзовим овальним вістрям. Над прапором на всю довжину стіни — червоне полотнище: «Організація дітей — кращий шлях виховання комунарів. Ленін» Поряд з прапором на тумбочці лежали барабан і горн.

У кожному з кутків кімнати стояло по одному маленькому прапорцю з якимись зображеннями. На стінах висіли малюнки і плакати.

В кімнаті не було нікого. На сходах теж було порожньо. Щоправда, з верхнього поверху залунав якийсь тупіт, але він почувся тільки на секунду, і знову все стихло.

Хлопці ввійшли у кімнату і почали оглядати піонерський клуб. На кожному маленькому прапорці був зображений звір. Усього було чотири зображення: сова, лисиця, ведмідь і пантера. Поряд на стіні висіли малюнки, вирізки з газет, великий лист з правилами сигналізації прапорцями, азбука Морзе.

На вірьовочках висіли зошити з заголовками: «Ланковий журнал».

Друзі роздивлялися один такий журнал, коли раптом почули позаду шарудіння. Вони оглянулися і побачили хлопчиків у червоних галстуках, що підкрадалися до них. Їхній вигляд не залишав жодних сумнівів щодо їхніх намірів, і наші друзі негайно стали в позицію «до оборони». Піонери, побачивши, що їх помітили, з криком кинулися в атаку, але вона була швидко відбита хлопцями.

Зайнявши неприступну з тилу позицію в кутку кімнати, тісно зімкнувши ряд з Мишком у центрі, Генкою і Славиком на флангах, друзі відчайдушно одбивалися руками й ногами, намагаючись не дати противникові прорватися і роз’єднати ряд.

Піонери дружно кинулися в другу атаку. Ними командував худенький і білобрисий хлопчик з якоюсь нашивкою на рукаві. Він був страшенно збуджений, кидався з одного боку в другий і кричав:

— Вперед! Спокійно… так… спокійно… не давай їм утекти!.. Спокійно… розтягуй їх… Спокійно!

Друга атака виявилася успішнішою. Піонерам вдалося відтягти Славика. Мишко кинувся його виручати. Ряд розірвався, і хлопці билися поодинці.

— Так… спокійно! — кричав білобрисий, вчепившися в Славика. — Спокійно… застосовуй бокс! Спокійно… Серьожко, загальну тривогу!

Один піонер вискочив з бійки і почав несамовито лупити в барабан.

Мишкові вдалося нарешті відбити Славика, і хлопці, відступаючи назад і відпихаючись ногами, знову зайняли свою позицію в кутку.

Обидві сторони були здорово пошарпані. Всі важко дихали. У піонерів галстуки з’їхали набік. У Славика був розірваний комір. Генка однією рукою обмацував своє руде волосся, запідозрюючи, що кількість його значно зменшилася.

— Чого ви? — важко дихаючи, почав Мишко.

— Полонені, мовчати! — закричав білобрисий. — Зараз ми вас… подвійним морським.

Барабан продовжував відбивати шалений дріб. У кімнату вбігли кілька піонерів, за ними ще і ще…

— Спокійно! — кричав білобрисий, продовжуючи кидатися з одного боку в другий. — Не підходити! Це полонені нашої ланки, більше нічиї… Ведмеді, лисиці… не втручайтесь. Це не ваші полонені, це наші… ми їх спіймали…

У кімнату швидко ввійшов широкоплечий, коренастий юнак у майці, довгих чорних штанях, теж з галстуком.

Білобрисий віддав йому салют, і швидко, хвилюючись, заговорив:

— Наша ланка спіймала трьох скаутських розвідників. Вони хотіли вкрасти прапор загону. Ми їх помітили ще на вулиці. Вони радилися біля під’їзду. Довго радилися і все оглядалися…

— Стривай, — зупинив його вожатий. — Випустіть їх…

Юрба піонерів, що тісно оточувала хлопців, розступилася, і хлопці вийшли з свого кутка.

— Так, — сказав вожатий, оглядаючи хлопців. — Продовжуй, Вася.

— Вони все оглядалися, — знову швидко заговорив білобрисий, — потім пішли по сходах. Ми — з чорного ходу, нагору, на четвертий поверх. Вони заглянули сюди, побачили, що нікого немає, зраділи і увійшли, а ми їх хап — і всіх у полон взяли. — Він помовчав, потім діловито спитав: — Тепер ми їх як? Самі судитимемо чи здамо кудись?

— Ну, — звернувся вожатий до хлопців, — ви хто такі?

— Ми ніхто, — похмуро відповів Мишко. — Просто зайшли подивитися, що це за піонери такі.

Всі розсміялися. Білобрисий закричав:

— Не признаються! Це скаути. Я ось цього знаю. — Він показав на Славика. — Він у них патрульний.

Славик почервонів:

— Неправда! Я скаутом ніколи не був!

— Еге!.. Не був!.. Розказуй! Я тебе знаю. Ми тебе скільки разів бачили… Правда, Серьожко?

— Правда, — не моргнувши оком, підтвердив хлопчик, що бив на барабані тривогу.

— Бачили? — закричав білобрисий. — А ще відмовляється. Я їх добре знаю. Вони на Бронній живуть.

— Неправда, — сказав Мишко, — ми живемо на Арбаті.

— На Арбаті? — здивувався вожатий. — Як же ви сюди потрапили?

— Прийшли… Адже тільки тут загін є.

— Ні, — сказав вожатий, — не тільки тут. У вас в Хамовниках також є загін, на Держзнаку. І Будинок піонерів організований там. Чому ви туди не пішли?

— Хіба? — зніяковів Мишко. — Ми не знали. Нам сказали, що в Москві тільки один загін — ваш.

— Хто сказав?