— Під час війни він приїжджав до мене з листом від сина.

— Як звали вашого сина?

— Володимир Володимирович.

— Де він?

— Загинув.

— Коли?

— Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року під час вибуху лінкора «Императрица Мария».

— Ви впевнені, що він загинув саме від вибуху?

— Звичайно, — вона підвела очі і здивовано поглянула на Свиридова, — звичайно. Я одержала повідомлення.

— Вам прислали його речі?

— Ні. Хіба могли прислати їх? Хто міг врятувати його речі?

— Виходить, всі речі вашого сина загинули?

— Я думаю.

— Підійдіть до столу.

Терентьєва важко підвелася і повільно підійшла до столу.

Свиридов витягнув з-під паперів кортик і простягнув його Терентьєвій.

— Ви пізнаєте кортик вашого сина? — твердо спитав він.

— Так… — промовила Терентьєва, розглядаючи кортик. — Так… — Вона розгублено подивилася на Нікітського, він сидів нерухомо. — Так… це наш… це його кортик… Володимира…

— Вас не дивує, що всі речі вашого сина, загинули, а кортик залишився цілим?

Терентьєва нічого не відповіла. Пальці її тремтіли на краю столу.

— Ви мовчите, — сказав Свиридов. — Тоді скажіть мені… Я вас питаю востаннє: хто цей чоловік? — Він показав на Нікітського.

— Нікольський, — ледве чутно промовила Терентьєва.

Свиридов підвівся.

— Так ось, — сказав він, — знайте: він, — Свиридов простягнув руку в напрямку до Нікітського і слідом за нею тягнувся розгублений погляд Терентьєвої, — він убивця вашого сина!

Терентьєва похитнулася, її тремтячі пальці, вп’ялися в край столу.

— Що… — задихаючись, прошепотіла вона, — що ви сказали?

Не дивлячись на неї, Свиридов сухим офіційним голосом прочитав:

— «Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року лейтенант Нікітський пострілом з пістолета убив капітана другого рангу Терентьєва Володимира Володимировича… Метою вбивства було викрадення кортика».

У кімнаті стало зовсім тихо. Вартовий переступив з ноги на ногу, приклад гвинтівки ледве чутно стукнув об килим. Нікітський сидів, нерухомо, втупивши погляд у носок свого чобота. Терентьєва стояла нерухомо. Вона дивилася на Нікітського і її довгі сухі пальці стискували краєчок столу.

— Валерій… — прошепотіла вона, — Валерій…

Її помертвіле обличчя білою плямою розрізало синяву кімнати. Свиридов і моряк кинулись її піднімати.

По Ярославському шосе мчала велика легкова машина. В ній сиділи Свиридов, моряк, Терентьєва і хлопці. За широкими обочинами шосе мелькали маленькі будиночки московських передмість, стовпи високовольтної передачі, сталевий закрут Окружної залізниці. Потім потягнулися соснові ліси, кювети з сірим, пухким снігом, підмосковні села.

— Цей кортик, — розповідала Марія Гаврилівна, — належав Полікарпу Терентьєву, відомому зброяреві, що жив сто п’ятдесят років тому. За переказами, він вивіз його зі Сходу під час одного з своїх походів.

Мишко штовхнув хлопців і багатозначно підняв палець.

— При Єлизаветі Петрівні, — продовжувала Марія Гаврилівна, — Полікарп Терентьєв потрапив у немилість, зазнав ряд неприємностей і виїхав у свій маєток, де влаштував у домі тайник. Мабуть, примусили його до цього обставини того неспокійного часу, а можливо, пристрасть до механіки, якою відзначався старий. У домі до цього часу збереглися зроблені ним речі: шкатулка з секретами, особливі блоки, підйомники, навіть годинник власної конструкції. Найбільше захоплювала його водолазна справа. Але всі його проекти водолазного приладу і підйому якогось затонулого корабля були для його часу, звичайно, фантастичними. Між іншим, водолазна і судопідйомна справа стала традиційною в нашому роду. Цим займалися син і внук Полікарпа Терентьєва і мій син Володимир. Багато хто з них брав участь у експедиціях. Дід Володимира кілька років пробув навіть на острові Цейлоні, все якийсь корабель піднімали, але так і не підняли. А батько Володимира збирав матеріал про «Чорного принца». Але всі ці роботи були оточені таємницею, яка також стала в сім’ї традиційною.

— Цікаво! — сказав Свиридов.

— Особливість тайника, — продовжувала Марія Гаврилівна, — полягала в тому, що про нього знала тільки одна людина в домі — голова сім’ї. Шифр, який вказував місце розташування тайника, старий заправив у кортик. Мій син Володимир був останнім представником роду Терентьєвих. Він одержав кортик від мого чоловіка в грудні п’ятнадцятого року. Володимир спеціально приїжджав у Пушкіно. Ось тоді і відбулася сварка його з дружиною Ксенею. Вона вимагала, щоб він залишив їй кортик і показав тайник. Велику роль у цій сварці відіграв Ксенин брат, Валерій Нікітський. Можливо, він був упевнений, що в тайнику зберігалися цінності. Він, звичайно, помилявся. Якби це було так, то Володимир, їдучи на війну, безумовно залишив би мені кортик.

Мишко і Славик єхидно подивилися на Генку.

— У минулому році, — продовжувала свою розповідь Марія Гаврилівна, — приїхав Валерій. Він запевнив мене, що в тайнику зберігаються компрометуючі Володимира документи. Він говорив, що Володимир помер у нього на руках і перед смертю нібито просив його знищити ці документи і тим самим врятувати його честь. З цією метою Валерій нібито залишився в Росії і змушений переховуватися…

Машина в’їхала в Пушкіно і зупинилася біля будинку Терентьєвої.

Будинок був кам’яний, старовинний, з колонами на фасаді. Багаточисленні дворові будівлі були занедбані, частково зруйновані, але будинок зберігся. Не займаний сніг на правому боці ділянки і замерзлі вікна свідчили, що під житло використовується тільки ліва його половина.

В їдальні, куди всі ввійшли, стояв довгий кухонний стіл на круглих різьблених ніжках. Один край скатерті був відкинутий. На клейонці лежали три купки гречаної крупи: її, очевидно, перебирали.

— Годинників у будинку багато, — сказала Марія Гаврилівна, — але який з них, я не знаю.

— Найімовірніше той, про який ви згадували, — сказав Свиридов.

— Тоді ходімо в кабінет.

У кабінеті, в глибокій ніші, стояв високий годинник у дерев’яному футлярі. За склом жовтів циферблат. У ньому поряд з отвором для заводу годинника виднілася ледь помітна, вузенька щілина. Свиридов відчинив дверці годинника. Маятник криво гойднувся і дзвякнув.

Свиридов поставив стрілки на дванадцять годин без одної хвилини, вставив у щілину змійку кортика і, обережно повертаючи її вправо, завів годинник.

Всі присутні напружено чекали. Генка стояв, широко відкривши рота.

Велика стрілка ворухнулася, посунулася — відчинилися дверці над циферблатом, звідти вискочила зозуля. Вона дванадцять разів прокукала, потім годинник захрипів, зозуля шарпнулася вперед, слідом за нею шарпнулася вся башня годинника, відкриваючи верхню частину футляра. Футляр був з подвійними стінами. Хитромудрість тайника полягала в тому, що зовні башня годинника і футляр здавалися нероздільними, зробленими з суцільного шматка дерева. Тільки після того, як завести годинник змійкою, внутрішня пружина піднімала башню і відкривала тайник, який являв собою глибокий квадратний ящик, наповнений паперами.

Тут лежали згорнуті трубкою і обв’язані ниткою креслення з пом’ятими, обтріпаними краями, папки, туго набиті пожовтілими від часу паперами, зошити, великий блокнот у сап’яновій оправі.

Свиридов і моряк обережно вийняли всі ці документи, розклали на столі і почали їх уважно розглядати, зрідка перекидаючись короткими фразами. Хлопці тулилися до столу, намагаючись також що-небудь побачити.

— Все розкладене по морях, — говорив моряк. — Ось навіть Індійський океан. — Він прочитав на обкладинці однієї папки: — «Англійський корабель «Гросвенор». Затонув у 1782 році біля острова Цейлону. Вантаж: золото і дорогоцінне каміння». «Бриг «Бетсі»…

— Ану давайте краще свої моря подивимося, — перебив його Свиридов.