За одним з столиків сидів Філін. Але він був один.

— А де ж високий? — запитав Мишко.

— Тільки що тут був, — дивувався Генка, — сидів разом з Філіним… Де ж він дівся?..

— Добре, — швидко промовив Мишко, — далеко він не міг відійти. Ти йди вліво, до Смоленської, а я вправо — до Арбатської.

Мишко швидко пішов у напрямку до Арбатської площі, уважно оглядаючи вулицю. Коли він пересікав Нікольський провулок, у глибині провулка майнула постать людини в білій сорочці, що завернула за ріг церкви Успіння на Могильцях. Мишко щодуху помчався вперед, добіг до церкви, зупинився, оглянувся на всі боки. Високий швидко йшов по Мертвому провулку, наближаючись до Пречистенки, — Мишко побіг за ним. Високий пересік Пречистенку і пішов по Всеволожському провулку. Мишко наздогнав його аж біля Остроженки, але трамвай, що проходив, відділив його від Мишка. Коли трамвай пройшов, високого на вулиці вже не було.

Куди він подівся? Мишко розгублено оглядав вулицю і побачив на протилежному її боці філателістичний магазин. Мишко знав цей магазин. Він іноді купував у ньому марки для своєї колекції. І сюди, за словами Генки, чомусь ходить Борка Філін… Мишко ввійшов у магазин. Дзвіночок коротко дзеленькнув над дверима. У магазині нікого не було. На прилавку під склом лежали марки, на полиці стояли коробки й альбоми.

На дзвінок з внутрішньої кімнати магазина вийшов хазяїн, лисий, червононосий дідок. Він щільно причинив двері і спитав у Мишка, що йому потрібно.

— Можна марки подивитися? — сказав Мишко.

Дідок кинув на прилавок кілька конвертів з марками, а сам повернувся в сусідню кімнату, залишивши двері трохи прочиненими, щоб бачити магазин.

Крутячи в руках марку Боснії й Герцеговини, Мишко скоса поглядав у кімнату, куди пішов дідок. Вікон у ній не було, вона була зовсім темна, тільки на столі стояла електрична лампа. В кімнаті був ще хтось, він напівголосно розмовляв з дідком. Мишко не бачив тієї людини: прилавок заважав йому заглянути в кімнату, але він був переконаний, що там саме той високий чоловік у білій сорочці. Про що вони говорили, він також розібрати не міг.

Почувся гуркіт стільця, що його хтось відсунув. Зараз вони вийдуть! Мишко нахилив голову до марок і напружився в чеканні. Зараз він побачить цього чоловіка… В глибині задньої кімнати скрипнули двері, і через кілька хвилин у магазин увійшов дідок. Оце так штука! Той, високий, пішов через чорний хід…

— Вибрав? — похмуро спитав дідок, повернувшись за прилавок.

— Зараз, — відповів Мишко, роблячи вигляд, що уважно розглядає марки.

— Швидше, — сказав продавець, — магазин пора зачиняти.

Він знову вийшов у темну кімнату, але двері на цей раз зовсім не зачинив.

Лампа освітлювала край столу. В її світлі Мишко побачив кістляві руки продавця. Вони збирали з столу папери й складали їх у висунуту шухляду. Потім у руках з’явилося віяло, чорне віяло. Руки потримали його деякий час відкритим, потім повільно згорнули. Віяло перетворилося в продовгуватий предмет…

Потім у руках дідка заблищали якісь металеві предмети. Наче каблучка й кулька. Разом із згорнутим віялом дідок поклав їх в ящик столу.

Повільно повертався Мишко додому. Отже, він не побачив цього таємничого незнайомця. Однак все це дуже підозріло. І вийшов той чоловік через чорний хід. І продавець вів себе якось насторожено. І Борка-жила сюди ходить…

Уже підійшовши до свого будинку, Мишко подумав про віяло, і дивна догадка промайнула раптом в його мозку. Коли дідок згорнув віяло, воно стало подібне до піхов… І кільце, як ободок. Невже це піхви?

Схвильований цією догадкою, він побіг розшукувати друзів. Він знайшов їх на квартирі у Генки.

Хлопці сиділи за столом. Славик лініював папір, а Генка щось писав. Він з ногами вибрався на стілець і майже зовсім ліг на стіл. Проти них сиділа Агріппіна Тихонівна. На кінчику її носа трималися окуляри в залізній оправі. Вона глянула поверх них на Мишка, що ввійшов у кімнату. Потім знову почала диктувати, відсовуючи від себе листок, який вона тримала високо над столом, на рівні очей:

— «… Рубцова Ганна Григорівна», — повільно диктувала Агріппіна Тихонівна. — Написав? Акуратніше, акуратніше пиши, не спіши. Так… «Семенова Євдокія Гаврилівна».

— Дивись, Мишко, — крикнув Генка, — у мене нова посада — секретар жінвідділу! — він весело захихикав.

— Не крутись, — гримнула Агріппіна Тихонівна, — весь листок замажеш!

Мишко заглянув через плече Генки: «Список робітниць снувального цеху, що закінчили школу ліквідації неписьменності». Проти кожного прізвища стояв рік народження. Молодше сорока років не було нікого.

— Крутишся! — продовжувала бурчати Агріппіна Тихонівна. — Он Славик як акуратно малює, а ти все крутишся… Ну? Написав Євдокію Гаврилівну?

— Написав, написав… Давайте далі. І чого ви надумали старих жінок учити?

Агріппіна Тихонівна пильно подивилася на Генку:

— Як чому? Це ти що, всерйоз?

Генка ніби засоромився, але задирикувато продовжував:

— Звичайно, всерйоз. Ось, — він показав пером у список, — п’ятдесят чотири роки. Ну для чого їй грамота?

— Он ти який, виявляється! — повільно промовила Агріппіна Тихонівна і зняла окуляри. — Он який!.. А я й не знала.

— А чого, чого ви? — зовсім зніяковів Генка.

— Он воно що… — знову промовила Агріппіна Тихонівна, продовжуючи уважно дивитися на Генку. — Тобі, виходить, одному грамота потрібна?

— Я не…

— Мовчи, не перебивай! Так, значить, тобі одному грамота потрібна? Для тебе одного все це здобуто? Так, по-твоєму? А Семенова сорок років на фабриці горб гнула, то їй, виходить, так темною бабою і помирати? І я, отже, теж даремно вчилася? Двох синів у громадянську похоронила, щоб, значить, Генка вчився, а я, як була, так щоб і залишилась? А он Асаф’єву з підвалу в квартиру переселили теж, виходить, даремно. Могла б і в підвалі померти — адже шістдесят років у ньому прожила… Так, виходить, по-твоєму? Га? Скажи.

— Тьотю, — плачучим голосом закричав Генка, — ви мене не зрозуміли! Я жартома.

— Прекрасно зрозуміла, — відрізала Агріппіна Тихонівна, — прекрасно, добродію, мій, зрозуміла. Т не думала, не гадала, Геннадію, що ти такий. Не думала, що ти таке уявлення маєш про трудящу людину.

— Тьотю, — упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, — тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…

— Отож-то, — повчально промовила Агріппіна Тихонівна, — а треба думати. Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш… — Вона важко піднялась з стільця. — Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…

Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.

— Що, — насмішкувато спитав його Мишко, — влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.

— Ну, Мишко, — примирливо сказав Славик, — адже він признався, що був неправий.

— Добре, — сказав Мишко. — Ну що, Генко, бачив ти того високого?

— Нікого я не бачив, — сумно відповів Генка, не підводячи голови.

— Так от… — Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: — Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.

— Які піхви? — не зрозумів Славик.

— Звичайні, від кортика.

Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.

— Ні, правда? — спитав Славик.

— Правда. Тільки що своїми очима бачив.

— Де? — Генка підвівся з стільця.

— У дідка-філателіста, на Остроженці.

— Брешеш!

— А от і не брешу.

— Здорово! — протягнув Генка. — А де вони там у нього?

Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.