— Не турбуйся, Славику, я думаю, що тебе приймуть у комсомол.

Почувся шум дверей, що відчинялися. Хтось роздягався в коридорі, скидав калоші, сякався. Славик прислухався:

— Тато прийшов..

Продовжуючи сякатися у велику носову хустку, Костянтин Олексійович ввійшов у кімнату. Завжди червоні, його щоки були тепер пунцовими від морозу. З-під погано зав’язаного галстука видно було велику мідну запонку на зім’ятому комірці, його маленькі очі дивилися, як завжди, насмішкувато і добродушно.

— Ага, піонери! — привітав він хлопців. — Добрий день. — Він поздоровався за руку з коленим, у тому числі із Славиком — Адже ми з тобою сьогодні ще не бачилися.

Слідом за Костянтином Олексійовичем увійшла домробітниця Даша і почала накривати стіл.

Костянтин Олексійович помив руки, повісив рушника на спинку стільця і сів за стіл. Славик перевісив рушника в спальню і повернувся в їдальню.

— Ну, піонери, про що розмовляли? — Костянтин Олексійович помітив конверт, що лежав на столі, взяв його в руки, почав розглядати. — «Петроград, адресний стіл…». Кого це ви розшукуєте?

— Так, одного чоловіка. — Славик забрав у батька лист і заховав його в кишеню.

— Ну-ну, справи секретні! — засміявся Костянтин Олексійович, відщіпуючи і жуючи хліб. — Так про що була у вас бесіда? Про що розмовляли?

— Ми, тату, про різні спеціальності говорили. Хто ким буде, — відповів Славик.

— Гм! Ну і що ж, хто куди?

— Ми так… непевно… просто розмовляли…

— А все ж таки… — Костянтин Олексійович посипав суп перцем, сьорбнув. — Все ж таки?

— Я музикантом буду, а вони… — Славик показав на хлопців, — хай самі скажуть. Он Генка каже, що комсомолець не може бути музикантом.

— Я цього не говорив, — запротестував Генка.

— Як не говорив? Он Мишко чув.

— Виходить, ви мене не зрозуміли. Що я сказав? — Генка подивився на Костянтина Олексійовича. — Я сказав, що крім музики, потрібно мати ще яку-небудь спеціальність, щоб бути корисним… — Генка злукавив цілком обдумано, тому що добре знав головну причину розходжень між Костянтином Олексійовичем і Славиком.

— Ну й Генка, — сказав Костянтин Олексійович, — молодець! Ось про це й ми з Славиком часто розмовляємо. Спеціальність обов’язково треба мати. В житті треба на ногах стояти твердо. А там — будь ласка, хоч канарейкою співай.

— А все ж таки я буду музикантом, — сказав Славик.

— Будь ласка, хто тобі заважає! Бородін також був нібито непоганим композитором, але ж хімік… Га? Хімік…

— Це, тату, питання індивідуальне.

— Так, звичайно, — Костянтин Олексійович відсунув тарілку, витер салфеткою губи. — Не обов’язково бути саме хіміком. Можна й іншу спеціальність вибрати, але щоб ремесло було, справжнє.

— Хіба музика, театр, живопис, взагалі мистецтво — це не ремесло? — заперечив Славик.

— Так, звичайно, тільки ремесло це таке, ефірне. — Костянтин Олексійович поворушив у повітрі пальцями.

— Чому ж ефірне? — не здавався Славик. — Хіба мало людей мистецтва прославили Росію: Чайковський, Глінка, Рєпін, Толстой…

— Ну, брат, — протягнув Костянтин Олексійович, — то ж гіганти, титани, не всякому це дано. — Він помовчав, подивився на Мишка, посміхнувся. — Ну, а що Мишко скаже з цього приводу?

— Я погоджуюся з Славиком, — сказав Мишко. — Якщо він хоче бути музикантом, то і повинен вчитися на музиканта. Ось ви кажете: він повинен одержати спеціальність. Виходить, він піде у вуз, стане інженером, а потім цю справу закине, буде музикантом. Для чого ж він тоді вчився, для чого держава на нього гроші витрачала? На його місці міг би вчитися хто-небудь інший. У нас же не так багато вузів.

— М-да… — Костянтин Олексійович замислено кришив хліб. — Так… Не порозумітися, видно, мені з вами… Я ж людина старого гарту…

Він встав і почав ходити по кімнаті, продовжуючи говорити:

— Я ж і сам не вовк, розумію. Замолоду в спектаклях брав участь, трохи актором не став… Ось і дружина моя артистка. Я розумію, молодість — вона завжди життя за горлянку бере… — Він зітхнув. — Але тут справа зовсім в іншому.

Він мовчки пройшовся по кімнаті, присунув до стола стілець, поправив скатерть, знову пройшовся і продовжував:

— Адже й мені колись було чотирнадцять років. Був у мене свій хлопчачий світ, свої інтереси, були товариші, рідні, книги, мрії були, а кругом життя було, життя, — повторив він і підняв палець, — дрімучий ліс. І цікаво і страшно: як же я там один буду? Один! Без рідних, без товаришів, без своєї хати. Пам’ятаю, і мати моя все мене жаліла: як, мовляв, ти один пробиватися будеш… «Пробиватися!» Слово ж яке! — Він розсік могутнім кулаком повітря. — Пробиватися!!! Битися!!! От як… А ось він, — Костянтин Олексійович показав на Мишка, — він уже державні гроші рахує. Для чого, каже, держава буде марно гроші витрачати… Я молодий був, думав: «Ага, ось хороше місце є, прибуткове, як би мені його захопити», а він, Мишко, каже: «Ти, Славику, дарма у вузі місця не займай, на цьому місці інший може вчитися…» Інший. А хто цей інший? Іванов? Петров? Сидоров? Хто він? Родич його, приятель? Та ні! Він його і в очі не бачив, він його не знає і знати не хоче… Йому важливо, щоб держава ще одного інженера мала. Ось він про що піклується.

— Хіба це погано? — посміхнувся Славик.

— Я не кажу, що погано. — Костянтин Олексійович мовчки пройшовся, потім зупинився напроти Генки. — Ну, Генко, розбили вони нас… Га?

— А чому це «нас»? — заперечив Генка. — «Вас», а не «нас».

— Як це так? — щиро здивувався Костянтин Олексійович. — Адже ти щойно ніби підтримував мою точку зору?

— О, — протягнув Генка, — це коли було!.. — І відійшов убік.

— Єдиного спільника мав, і того втратив… — розвів руками Костянтин Олексійович. — Ну, а ти сам ким збираєшся бути?

— Я піду у флот служити, — об’явив Генка.

— У нього сім п’ятниць на тиждень, — засміявся Славик, — півгодини тому він збирався в фабзавуч, а тепер у флот.

— Спочатку в фабзавуч, а потім у флот, — холоднокровно відповів Генка.

— Так, так. Ну, а ти, Мишко?

— Не знаю. Я ще не вирішив.

— Він теж у фабзавуч збирається, — крикнув Генка, — я знаю, а потім поступить у Комуністичний університет!

— Кинь ти, Генко! — перебив його Мишко.

— Так, — похитав головою Костянтин Олексійович, — далеко ви прицілюєтеся… А я думав, Мишко, ти дев’ятирічку кінчатимеш.

— Не знаю, — нехотя відповів Мишко, — мамі важко…

— Його не відпустять, — сказав Славик, — він перший учень.

— Учитися буду, — сказав Мишко, — вечорами… Дуже багато є комсомольців, які вдень працюють, а ввечері вчаться. А взагалі, там видно буде.

Він поглянув на годинник, облямований бронзовими фігурами. Його погляд піймав миттьовий рух великої стрілки, що сіпнулася і зупинилася на цифрі «дев’ять». Без чверті дванадцять. Хлопці почали збиратися додому.

— Ну-ну, — весело сказав Костянтин Олексійович, потискуючи їм на прощання руки, — а на мене ви не гнівайтесь. Вже хто-хто, а я у всьому бажаю вам справжньої вдачі.

Через тиждень хлопці одержали відповідь адресного стола. «На ваше запитання повідомляємо, — говорилося в ньому, — що для одержання справки про адресу необхідно вказати рік і місце народження особи, яку розшукуєте».

— Піди знай, де і коли народилася ця сама Марія Гаврилівна! — сказав Генка. — Ні, треба їхати в Пітер.

— Встигнемо в Пітер, — сказав Мишко, — а ця відповідь — справжнісінький бюрократизм і формалізм. Напишемо секретареві комсомольського осередку.

Вони склали такого листа: