— Товариш Журбін.

— Товариш Журбін? Звідки ви його знаєте?

— Він у нашому будинку живе.

— А-а… — Вожатий дружньо посміхнувся. — Я знаю товариша Журбіна. То це він вам сказав… Тільки наш загін уже не єдиний. Є в Сокольниках у залізничних майстернях і у вас на Держзнаку. А ваші батьки де працюють?

— На фабриці Свердлова, — втрутився Генка. — У нашому будинку теж є клуб і свій драмгурток.

— Так, — підтвердив Мишко, — у нас є свій гурток, але ми… ми теж хочемо бути піонерами.

— Добре, — засміявся вожатий. — Тепер все зрозуміло. Трапилася маленька помилка. Мої хлопці, за давньою звичкою, все з скаутами воюють, ось і вам перепало. Нічого, зараз ми цю справу владнаємо.

Він засвистів у плоский фізкультурний свисток, і через кілька секунд весь загін вишикувався вздовж стін, утворивши таким чином квадрат, у центрі якого стояв вожатий і поряд з ним Мишко, Генка і Славик.

Хлопці з захопленням дивилися на піонерів. Це була вже не юрба дітей, а загін. Вони стояли стрункими рядами, по ланках, з ланковим прапорцем на правому фланзі. Косе проміння сонця падало з високих вікон, освітлюючи рівний ряд червоних галстуків. Хлопці були в трусиках, дівчатка — в шароварах. Всі засмаглі, підтягнуті.

— Горніст, привітання! — скомандував вожатий.

Горн протрубив короткий, переливчастий мотив.

— Піонери! — сказав вожатий. — До нас прийшли гості з Хамовницького району. Вони прийшли познайомитися з нашим життям і роботою. Вони хочуть наслідувати наш приклад. Вони хочуть бути піонерами. Попросимо їх передати дітям Хамовницького району наш полум’яний піонерський привіт.

І піонери Красної Прєсні привітали майбутніх піонерів з Хамовників трикратним «ура».

Тільки наприкінці дня хлопці залишили гостинний піонерський клуб: Захоплені всім баченим, вони йшли по бульварах Садової до себе додому.

— «Піонер здоровий і витривалий» — ось найправильніший закон, — просторікав Генка, розмахуючи руками, — найправильніший! Тепер треба більше займатися фізкультурою і розвивати мускули.

— Є закони важливіші, — зауважив Славик.

— Які ж це важливіші? — задирикувато спитав Генка.

— Які? Наприклад: «Піонер прагне до знань. Знання і уміння — сила в боротьбі за справу робітників».

— Оце важливіше? Нічого ти не розумієш! Якщо будеш слабосилим, то тебе буржуї в одну мить розіб’ють, ніякі знання не допоможуть. Правильно, Мишко?

— Найважливіші два закони, — повчально промовив Мишко. — По-перше: «Піонер вірний справі робітничого класу», і, по-друге: «Піонер сміливий, настирливий і ніколи не занепадає духом». Але найголовніше — це те, що сказав Ленін. Чули, їхній вожатий читав? «Діти, підростаючі пролетарі, повинні допомагати революції!» Ось це найголовніше.

— А ви помітили, як про них сторож у друкарні говорив? — сказав Славик. — З повагою.

— Ще б пак, — сказав Мишко, — їх увесь район знає, а в своїй друкарні тим більше.

— Тільки чому в них ніякої зброї немає? — дивувався Генка. — Хоч би гвинтівочка якась для порядку. Ми для свого загону обов’язково гвинтівки дістанемо.

— Ми як загін організуємо, — сказав Мишко, — то загони по-іншому назвемо. Для чого всі ці звірі? Це по-дитячому виходить. Краще яку-небудь революційну назву. Наприклад, імені Карла Лібкнехта чи Спартака.

— Ну, це не ти придумав, — зауважив Генка, — вони в себе теж хочуть переробити. Чув, вожатий казав?

— Чув. Тільки я про це ще перед тим подумав, як побачив звірів. А чули, вожатий сказав: «До Міжнародного юнацького дня передамо кращих піонерів у комсомол». Бачили? Цей білобрисий уже комсомольцем буде, а ми ще навіть не піонери.

— Цьому білобрисому треба надавати як слід, — пробурмотів Генка.

— За що? — заперечив Мишко. — Вони захищали свій прапор. Адже вони не знали, хто ми такі. А цей білобрисий, видно, бойовий хлопець.

— Тепер треба на Держзнак піти, — сказав Славик. — Може, нас туди в загін приймуть, або дізнатися, де це організується Будинок піонерів.

— Для чого нам кудись ходити, коли у нас своя фабрика є! — заперечив Мишко. — Чув, їхній вожатий говорив — загони будуть організовані при всіх заводах і фабриках. Є постанова комсомолу.

— Ф’ю! — свиснув Генка. — Жди від нашого директора або ось від його батечка. — Він кивнув на Славика. — Тітка каже, що вони ні на що грошей не дають, такі скупердяги.

Славик образився:

— Нічого ти не знаєш, а говориш! Фабрика тепер на цьому… як його… на комерційному розрахунку. Ще не всі цехи працюють, а фабрика повинна обходитися своїми коштами. Думаєш, так просто фабрикою керувати?

— Треба піти в осередок і в райком, — сказав Мишко, — і до Журбіна заразом. Він ще тоді про піонерів говорив.

Хлопці підійшли до свого будинку. У воротях вони почули шум і крики, що долинали з заднього двору. Вони побігли туди і побачили юрбу дітей, які щільним кільцем оточили безпритульника Коровіна.

Коровін стояв, притиснувшись спиною до стіни, оглядаючись навкруги, ніби зацьковане вовченя. На нього наскакував Борка Філін.

— Ти чого? — кричав Борка. — Красти сюди прийшов? Га? Кажи! Красти? Бий його, хлопці!..

Мишко розштовхав дітей і став поруч з безпритульником:

— Ви чого до нього присікались? Ви чого всі на одного? Ти що, Борко, здурів?

— Кинь, Мишко, — крикнув Генка, — адже це він у тебе гроші вкрав! Нічого його захищати. Я знаю цих безпритульників… Малолітні злочинці! — додав він презирливо.

Коровін раптом засопів і пробурмотів:

— Сам ти малолітній… рудий злочинець.

Всі розсміялися.

— Гайда в клуб, — сказав Мишко. — Ходімо з нами. — Він потягнув безпритульника за рукав, але тут же відпустив його, згадавши, що рукава у Коровіна погано тримаються.

— Не піду я, — понуро відповів Коровін, спідлоба поглядаючи на Генку.

— Правильно, — втрутився раптом Борка, — не йди з ними, пацан. Давай краще в стукалочки пограємось.

— Ходімо, ходім, — Мишко знову потягнув безпритульника, — не бузи, ходімо…

У клубі драмгуртківці на чолі з Шурком Великим малювали декорації. На сцені лежали довгі смуги білого паперу. Маленький Вовка Баранов, на прізвисько Овечка, марно намагався намалювати багату селянську хату, мешкання куркуля Пахома.

— Ех, ти, Овечка нещасна! — лаявся Шура. — Не можеш звичайну хату намалювати, а ще син художника!

— При чому тут «син художника»? — виправдувався маленький Овечка. — Мій батько малює тільки мініатюри, і взагалі спадковість передається тільки в третьому поколінні.

Несподівано для всіх Коровін поглянув на ескіз, узяв вугілля і почав малювати. На білих аркушах швидко з’явилися контури печі, віконець, довгих лавок…

— Бачив? — Мишко штовхнув Генку ліктем.

— Подумаєш! — Генка презирливо труснув волоссям. — Що з того, що він малювати вміє?.. Охота тобі з ним возитися!

— Кинь ти! — заперечив Мишко. — Якщо кожний з нас загітує хоч одного безпритульника, то і безпритульних не залишиться.

Коровін закінчив ескіз і, ні на кого не дивлячись, сказав:

— Пензель не годиться.

Шура приніс йому ще кілька пензлів, але Коровін їх всі забракував.

— Інші треба, — твердив він.

Мишко витяг залишки лотерейних грошей і простягнув їх Коровіну:

— На, піди купи, які треба.

Коровін не брав грошей і мовчки дивився на Мишка.

— Ну, іди, — сказав Мишко. — Чого ти на мене очі вирячив?

Коровін нерішуче взяв гроші, мовчки оглянув усіх дітей і вийшов з клубу.

— Ф’ю! — свиснув Генка. — Ухнули наші грошики!

— Якщо ти так будеш розпоряджатися фінансами, — об’явив Шура, — то я з себе знімаю всяку відповідальність за спектакль.

— Нічого передчасно хвилюватися, — спокійно відповів Мишко, — почекаємо…

Настало нудне чекання. Вже зібралися дорослі. Коровіна все не було.

«Невже обдурить? — думав Мишко. Він пригадав, як Коровін подивився на нього, коли брав гроші. — Ні. Він прийде».