В центрі ланкового куточка стояв опуклий фанерний щит: «Ланка № 1 імені Червоного Флоту». Літери були вирізані з фанери і заклеєні червоним папером. Всередині щита була припасована електрична лампочка. Літери горіли яскравочервоним полум’ям. Вийшло дуже гарно.

— Га? Здорово? — хвалькувато промовив Генка. — Ніхто так не придумав! — Він показав на інші ланки.

Дійсно, ні в кого не було такого світлового щита. Куточки були скромні, прикрашені малюнками, вирізками з газет, лозунгами.

З банкою фарби в руках мимо них пробіг маленький Вовка Баранов. Він мало не зачепив Генку. Генка відскочив убік і з переляком подивився на рукав своєї новенької гімнастьорки — чи не вимастив її часом Овечка. Але все було в порядку.

— От Овечка нещасна! — розсердився Генка. — Бігає, як очманілий! Трохи гімнастьорку не вимастив! — Він із задоволенням помацав гімнастьорку. — Матерійка перший сорт! — Він прицмокнув губами. — Ось тобі і текстильна промисловість. А то хлопці з «Каучука» хвастаються: ми, мовляв, хіміки, резинники… Дадуть їм гумові комбінезони, будуть знать «резинники»…

До них підійшов вожатий загону Коля Севостьянов.

— Коля, — звернувся до нього Генка, — дивись, як ми здорово придумали. Краще, ніж у всіх.

— Непогано, — досить байдуже відповів Коля, — а хвалитися цим нічого. Ваша ланка старша, у вас і мусить бути краще, ніж в інших… Поляков! — звернувся він до Мишка.

— Так? — відізвався Мишко.

— Швидко, з ланкою на майданчик. Там Коровін зі своїми прийшов.

— Єсть! — відповів Мишко.

— Дивись, — продовжував Коля, — перша зустріч найвідповідальніша. Зумієте подружитися — будуть хлопці приходити. Не зумієте — вони більше не прийдуть. Тримайтеся просто. На перший раз постарайтеся втягнути їх у гру. Зрозумів? Ну, відправляйтесь!

— Ланка Червоного Флоту, — крикнув Мишко, — стройся!

Розділ 43

МАЙДАНЧИК

Ланка вистроїлась. Тут були найстарші хлопці і дівчатка загону: Мишко — ланковий, Славик, Генка, Шура, Зіна Круглова і ще кілька хлопчиків та дівчаток з інших будинків.

Вони вискочили з клубу і строєм побігли на майданчик — так тепер звався задній двір. Нічого там, проте, не змінилося, тільки висіла сітка для волейбола.

Біля корпусу, на асфальті, тісною купкою сиділи чоловік десять безпритульників. Деякі з них курили. Всі вони були в лахмітті, брудні, з нестриженим волоссям. Тільки один хлопчина був у новенькій сірій кепці, мабуть тільки сьогодні десь роздобутій. Вони сиділи тихо, іноді перекидаючись між собою словами, не звертаючи жодної уваги на оточуючих їх малих дітлахів, що з цікавістю розглядали дивних гостей.

Як було заздалегідь умовлено, піонери зразу розбилися на дві групи і зайняли місця на волейбольній площадці..

— Ще шість чоловік! — крикнув Мишко, запрошуючи цим безпритульників взяти участь у грі.

Ніхто з них не ворухнувся. І весь час, доки піонери грали, вони сиділи в тих самих позах, байдужі до гри і до всього оточуючого.

— Не піддаються! — прошепотів Генка Мишкові.

Замість відповіді, подаючи м’яч, Мишко сильно вдарив його і спрямував у групу безпритульників. І це не справило на них жодного враження. Тільки Коровін ліниво відштовхнув м’яч ногою.

Піонери грали з азартом. Щохвилини чулися вигуки: «пасок», «бий», «удар», «ріж», «свічка», «туши», «мазило», але це не підохочувало безпритульників. Деякі з них, спершися на стіну, навіть дрімали, мружачись від сонця.

«Звичайно, вони приглядаються, зразу їх не втягнеш, — думав Мишко, — але хоч би вони не пішли».

Мишко подав сигнал свистком. Гра припинилася. Дівчатка залишилися на площадці, хлопці підсіли до безпритульників.

— Здрастуй, Коровін! — сказав Мишко. — Як справи, тезко?

— Нічого, — нехотя відповів Коровін, — помаленьку.

— Що це у вас за палка? — спитав раптом безпритульник з густим ластовинням на обличчі, якого не міг приховати навіть товстий шар бруду, і показав на влаштований між двома деревами саморобний турнік з водопровідної труби.

— Турнік, — охоче пояснив Мишко.

— Для чого?

— А ось для чого. — Мишко підійшов до турніка, підтягнувся, зробив преднос — і зіскочив. — Зумієш так?

— Не знаю, не пробував, — відповів безпритульник.

— А ти спробуй, — запропонував Мишко.

— Ай правда… спробувати, чи що…

Безпритульник ліниво встав, перевальцем підійшов до турніка, поглянув на нього знизу, покрутив з сумнівом головою, підскочив, ухопився за турнік, підтягнувся і вижав стойку. Пальто опустилося йому на голову, в повітрі стирчали його босі брудні ноги, але все ж таки це була стойка…

Потім він зіскочив, так само перевальцем відійшов від турніка і сів на своє місце. Безпритульники осміхалися і насмішкувато поглядали на піонерів.

— Здорово! — сказав Мишко. — Ми — так не вміємо. Ану, Генко, спробуй…

— Де вже мені! — Генка махнув рукою.

— А ти все ж спробуй, — умовляв його Мишко.

Генка став під турніком, задер голову, витягнувся, присів, підскочив і ухопився за турнік. Потім, не згинаючи колін, викинув ноги вперед і почав розгойдуватися.

Він розгойдувався все швидше, швидше, швидше — і раптом… раз! Він зробив стойку. Два! — друга стойка. Три! — третя стойка. Він описував швидкі круги, і червоний галстук летів слідом за ним. Потім знову розхитування, все повільніше й повільніше, і Генка зіскочив на землю.

— Підходяще, — сказав Коровін.

— Це зветься «крутити сонце», — пояснив Мишко. — Цього можна навчитися легко.

— Нам це ні до чого, — сказав безпритульник у кепці.

— Нічого не буває «ні до чого», — втрутився раптом Шурко Великий. — Все треба вміти і все треба знати, — повчально додав він.

— А, «куркуль»?! — чмихнув маленький безпритульник. — Здорово тебе кочергою одлупцювали…

— Ну що ж, — сказав Шура, — справжній артист повинен до всього звикати. Мистецтво вимагає жертв.

— Правильно, — підтвердив безпритульник у кепці. — Назаренко, так і дивись, шию зламає, а все скаче.

— У цирку і зовсім під дахом перекидаються і то не дрейфлять, — підхопив веснянкуватий безпритульник.

Розмова зав’язалася. Нею оволодів Шурко Великий. Він уже збирався розказати зміст нової кінокартини «Комбриг Іванов», коли раптом несподівана обставина порушила так вдало розпочату розмову.

Розділ 44

ЮРКІВ ВЕЛОСИПЕД

У дворі з’явилися Юрко-скаут і Борка. Вони не просто з’явилися — вони в’їхали на велосипеді. Велосипед був жіночий, але справжній, двоколісний, новий, з яскравою шовковою сіткою на задньому колесі.

Кортик - i_029.png

Юрко навстоячки крутив педалі, а Борка сидів на сідлі, розставивши ноги і торжествуюче посміхався на весь свій щербатий рот.

Вони об’їхали задній двір. Потім Борка зліз з велосипеда, і Юрко почав кататися один, виробляючи різні фігури.

Він їхав «без рук», ставав колінами на сідло, робив «ластівку», їхав на одній педалі, хвацько зіскакував назад… У цей час Борка, намагаючись привернути до цього видовища загальну увагу, горланив щосили: «Оце здорово!», «От дає!», «Ану ще, Юрко!» — із надмірним захопленням ляпав себе руками по штанях і кидав угору шапку.

Кортик - i_030.png

Всі дивилися на Юрка. Розмова піонерів з безпритульниками припинилася.

«Це вони навмисне, — думав Мишко, — навмисне заважають, щоб роботу зірвати».

— Давай їх зараз звідси витуримо, — пошепки запропонував йому Генка.

Але Мишко відмахнувся: не заводити ж тут бійку. Тільки справу зіпсуєш.

Він напружено думав, що ж робити, коли раптом побачив у воротях Юркового батька, лікаря Стоцького. Мишко поглянув на Юрка. Юрко не бачив батька. Він стояв за рогом корпусу і разом з Боркою поправляв ланцюг на велосипеді.

— Юрко-о-о, — крикнув раптом Мишко, — іди сюди! — і підморгнув Генці, скосивши очі в бік Юркового батька. Юрко оглянувся і здивовано подивився на Мишка.