У кімнаті вже було видно, за вікном у передранковому тумані виднілись сірі стіни сусіднього корпусу. Де-не-де у вікнах горіли вранішні вогні, тьмяні і тривожні.

Мишко скочив з ліжка:

— Мамо, котра година?

— П’ять. Поспи ще, встигнеш.

Мати ходила по кімнаті, готуючи сніданок.

— Ні, треба вставати. — Мишко швидко одягався. — Треба ще за хлопцями зайти. Мабуть, сплять.

— Тільки поїж спочатку, — сказала мама.

— Зараз.

Мишко наспіх умився і тепер збирав свій рюкзак.

— Мамо, — одчайдушно закричав він, — де ж ложка?

— Там, де ти її поклав.

— Та нема її! — Мишко поспішно рився в рюкзаку… — Ага, ось вона.

— Ніхто не чіпав твого рюкзака. — Мама позіхнула і мерзлякувато знизала плечима. — І не порпайся там, ти все перевернеш. Пий чай, я сама ковдру загорну.

— Ні, ні, ти не знаєш як. — Мишко згорнув ковдру і прив’язав її до рюкзака, на якому вже теліпались кварта і казанок. — Ось як треба!

— Гаразд… Роби сам. Тільки не загуби там нічого і, будь ласка, далеко не плавай.

— Сам знаю, — Мишко, обпікаючись, сьорбав чай на краю стола з відкинутою скатертю. — Ти все вважаєш, що я маленький, і даремно… Ось повернуся з табору, обов’язково. цю річ поламаю. — Він показав на грубку, що стояла в кутку. — Скоро парове опалення пустять. Знаєш, як тепло буде!

— Коли пустять, тоді й поламаємо, — відповіла мама.

З рюкзаком за плечима Мишко вибіг з квартири. У дверях він зіткнувся з Генкою, що йшов до нього. Генка також був у повній похідній формі. Мишко послав його у двір зібрати решту хлопців і дівчат, а сам піднявся до Славика.

Як і слід було чекати, Славик ще не проснувся.

— Так і знав! — розсердився Мишко. — Скільки можна спати?

— Адже ми домовилися, що ти за мною зайдеш, — виправдувався Славик, потягаючись і протираючи заспані очі.

— Треба на себе надіятися. Одягайся швидше!

Мишко підійшов до піаніно і почав роздратовано перегортати ноти.

З спальні вийшов Костянтин Олексійович, Славиків батько. Його великий живіт опускався на поясок, що підтримував штани. Низенький комір вишитої сорочки відкривав могутні груди, зарослі рудим волоссям. І без того маленькі очиці тепер, зі сну, здавалися зовсім вузенькими щілинками на повному, добродушному обличчі.

— Ну, піонери, — позіхаючи, промовив Костянтин Олексійович, — у похід? — Він простягнув Мишкові руку — Добрий день, товаришу командир. Зранку підлеглих пробираєте? Муштруйте їх, муштруйте!

Кортик - i_031.png

— Добрий день, — відповів Мишко. — Ми просто так розмовляли.

Він завжди чомусь ніяковів, зустрічаючись з Костянтином Олексійовичем. Мишкові здавалося, що той у душі насміхається з нього і взагалі з хлопців. До того ж технічний директор фабрики — «спец», як говорила Агріппіна Тихонівна.

— Ну-ну, розмовляйте.

Човгаючи туфлями, Костянтин Олексійович вийшов у кухню. Скоро звідти почулося шипіння примуса.

«Ну от, — тужливо подумав Мишко, — чай затівають!. Запізнимося ми через цього Славка!»

— Костю! — почувся з спальні голос Алли Сергіївни. — Костю!

— Батько на кухні, — голосно відповів Славик.

— Славо! Славо!

— Чого?

— Скажи батькові, щоб котлети загорнув у навоскований папір.

— Добре, — відповів Славик, продовжуючи зашнуровувати черевики.

— Не «добре», а йди зараз і скажи йому!

Славик промовчав.

— Хто до тебе прийшов? — знову почувся голос Алли Сергіївни.

— Мишко.

— Мишко? Здрастуйте, Мишко!

— Добрий день! — голосно відповів Мишко.

— Мишенько, голубчику, — заговорила Алла Сергіївна, не, встаючи з ліжка, — я вас дуже прошу, не дозволяйте Славі купатися, йому лікарі це категорично заборонили.

Славик почервонів і завзято почав смикати шнурки черевиків.

— Добре, — посміхнувся Мишко.

— І взагалі, — продовжувала Алла Сергіївна, — наглядайте за ним. Без вас я б не пустила його. Ви розсудливий хлопець, і він вас послухає.

— Добре, я доглядатиму його, — відповів Мишко і скривився до Славика.

У кімнату з чайником і дротяною підставкою в руках увійшов Костянтин Олексійович.

— Ну, мандрівники, — сказав він, ставлячи чайник на стіл, — пийте чай.

— Дякую, — відповів Мишко, — я вже поснідав.

— Костю, — знову почувся з спальні голос Алли Сергіївни, — чого ти там возишся? Розбуди Дашу!

— Не треба, — відповів Костянтин Олексійович, нарізуючи хліб, — уже все готово.

— Скажи Даші… — продовжувала Алла Сергіївна, — скажи Даші: коли прийде молочниця, нехай візьме тільки одну кварту.

— Добре, скажу. Ти спи, спи…

— Хіба я можу заснути! — капризним голосом відповіла Алла Сергіївна. — Ну для чого ти дозволив йому їхати! Я тепер два дні повинна турбуватися. А в мене сьогодні концерт.

— Нічого, нехай з’їздить. — Костянтин Олексійович хитро поглянув на хлопців. — Як же йому не дозволиш? Він тепер майже дорослий…

— Ні, ні… це безумство, просто безумство! Відпускати дитину на дві доби, одну, невідомо куди, невідомо для чого… Славо! Ти ж там не бігай босоніж!

— Добре, — пробурмотів Славик, допиваючи чай.

— Ну-с, — продовжуючи посміхатися, спитав Мишка Костянтин Олексійович, — куди ви закинули лещата, які я вам дав?

— Ми їх не закинули, — відповів Мишко. — Вони в Будинку піонерів у слюсарній майстерні.

— Що ж, на наших лещатах весь будинок працює?

— Що ви! — Мишко розсміявся. — Там зібрано обладнання з усього району.

— Так уже й з усього району?

— Ага-a… Адже там, крім слюсарної майстерні, є ще столярна, швейна, шевська, палітурна…

— Скажіть, цілий комбінат!.

— Тільки ти поскупився, — сказав Славик, одягаючи на плечі мішок, — а он директор «Напильника» цілий токарний верстат дав.

— Ти бачиш! Та ж у мене токарних верстатів немає. — Костянтин Олексійович з робленою прикрістю розвів руками. — Будь ласка, беріть ткацький. Я вам великий дам, ось як ця кімната… Не хочете? Нічого не можу зробити… Чим багаті, тим і раді.

— Ти завжди смієшся! — сказав Славик. — Пішли, Мишко.

Костянтин Олексійович провів хлопців до дверей. Прощаючись, він засміявся і сказав:

— Все-таки хоч ви люди і самостійні, але постарайтеся повернутися додому з цілими руками і ногами, а якщо зумієте, то й з цілою головою.

Розділ 48

В ТАБОРІ

Хлопці Мишкової ланки щойно закінчили спорудження великого плоту, викупалися і тепер відпочивали на березі.

Безбережне розіслалося перед ними озеро. Хмари лежали на його невидимому краї, мов кудлаті снігові гори. Гострокрилі чайки розрізували випуклу синяву води. Тисячі мальків шугали по мілководдю. Білі лілії дрімали на заколисуючій зибі. Їх довгі зелені стебла плуталися в прибережному комиші, де кумкали жаби та чувся іноді шумливий плюскіт великої риби.

— Головне, треба як слід загоріти, — стурбовано говорив Генка, натираючи груди і плечі якоюсь маззю. — Загар — перша ознака здоров’я. Ану, Мишко, натри мені спину, потім я тобі.

Мишко взяв у Генки баночку, понюхав, бридливо зморщився:

— Ну і погань! Фу!

— Багато ти розумієш! Це горіхове масло. Перший сорт. А пахне банка. Вона з-під гуталіну.

Мишко продовжував бридливо розглядати мазь.

— І крихти тут якісь, яєчна шкаралупа…

— Це нічого, — хитнув головою Генка. — У мене, розумієш, у мішку все перемішалося. Нічого, давай масти!

— Ні! — Мишко повернув Генці банку. — Сам собі масти. Я до неї і торкатися не хочу.

— Ну й не треба. От побачиш: до вечора буду, як бронза.

— Пішли, хлопці, — сказав Славик, — он Коля йде.

Хлопці пішли до табору, до розкинутих на узліссі сірих гострокутних палаток.

Посередині табору вже стояла мачта. Завтра вранці буде урочисте підняття прапора. Свіжоскопана і утоптана дитячими ногами земля навколо мачти сірим горбочком виділялася на узліссі. Кругом земля була коричньова, прикрита опалою сосновою корою, жовтими голками і сухим гіллям, що потріскувало під ногами.