Щойно пройшов короткий літній дощ. Блищало каміння мостової, шибки вітрин, сірі верхи прольоток, чорний шовк парасольок. Вздовж тротуарів, стікаючи в колодязі, текли каламутні струмки. Дівчата з туфлями в руках, голосно сміючись, шльопали по калюжах. Пройшли сезонники з мішками на зразок капюшонів на голові. З відірваної ринви лилася вода. Вона ударялася в стіну і рикошетом падала на прохожих, які з переляку відскакували вбік. І над всім цим веселе сонце, граючи, розганяло волохаті, незграбні хмари.

— Що ж ти, Геннастий, страху напустив? — сказав Мишко. — Всюди йому труни ввижаються!

— А ви не злякались? — виправдувався Генка. — Самі злякались хтозна-як, а на мене звалюють!

Він помовчав, потім сказав:

— А я знаю, що в ящиках.

— Що?

— Нитки. Ось що!

— Звідкіля ти знаєш?

— Знаю. Тепер всі спекулянти нитками торгують. Найвигідніший товар.

А Мишкові все чувся цей різкий, так дивно знайомий голос. Хто це міг бути? Його звуть Сергієм Івановичем… Полевого теж так звали, але ж це не Полевой… Просто збіг імен.

Хлопці стояли біля кіно «Арс». Мишко слідкував за ворітьми складу. Генка і Славик розглядали кадри картини «Голод… голод… голод…», що висіли за сіткою. Це був фільм про голод у Поволжі,

Повз них пройшов Юра Стоцький, син лікаря «Ухо, горло і ніс». Раніше Юра був скаутом. Тепер скаутських загонів не було, Юра форму не носив, але його, як і раніше, прозивали «Юрко-скаут». Він ішов з двома товаришами і тримав у руці скаутську палицю.

Генка почав їх зачіпати:

— Ей ви, скаутенята! — він схопив Юрину палицю. — Віддай палицю!

Генка тягнув палицю до себе, Юра з товаришами — до себе. Генка був один проти трьох. Він оглянувся на друзів: чого це вони його не виручають! Але Славик не втручався, а Мишко коротко сказав йому:

— Кинь, — і весь час продовжував дивитися в бік філінського складу.

Як це «кинь»? Поступитися скаутам? Цим буржуйським прихвостням? Вони стоять за якогось англійського генерала. Зараз він їм покаже англійського генерала! Відпихаючи хлопців ногами, Генка з усієї сили потягнув палицю до себе.

— Кинь, я тобі говорю! — знову сказав Мишко.

Генка відпустив палицю і, важко дихаючи від напруження, сказав:

— Добре, я вам ще покажу.

— Покажи! — гордовито посміхнувся Юра. — Злякалися тебе дуже…

Юра з своїми товаришами пішов. Генка із здивуванням дивився на Мишка, але Мишко не звертав уваги ні на Генку, ні на Юру. З воріт складу вийшов високий, худорлявий чоловік у чоботях і білій кавказькій сорочці, підперезаній чорним пояском з срібним набором. У воротях він зупинився і закурив. Він підніс до цигарки сірника, прикриваючи його від вітру долонями. Долоні закрили його обличчя; крізь них уважний погляд ковзнув по вулиці. Чоловік кинув сірника на тротуар і пішов у напрямку до Арбатської площі. Мишко пішов слідом за ним, але високий, переходячи вулицю, несподівано скочив на ходу в трамвай і поїхав…

Охоплений неясною тривогою, бродив Мишко по вечірніх московських вулицях.

Полум’яніючий захід сонця запалив золоті багаття на купоах церков. Літній вечір пекуче дихав розтопленим асфальтом тротуарів і пилюкою бруківок.

Безтурботні діти гралися на зелених бульварах. Старі жінки сиділи на лавочках.

«Чому голос цієї людини видався йому таким дивно знайомим, — думав Мишко. — Де він його чув? Що ховає Філін у підвалі? А можливо, тут нічого й немає. Просто склад у підвалі. І що цей голос знайомий, тільки так, здалося… А раптом… Ні, не може бути! Невже це Нікітський? Ні! Він не схожий на нього. Де шрам, чуб? Ні, це не Нікітський. І звуть його Сергієм Івановичем… Хіба став би Нікітський так вільно розгулювати по Москві?»

Мишко проминув Воздвиженку і вийшов на Мохову.

Вздовж університетської загорожі розташували свої лотки букіністи. Відкриті книги лежали на кам’яному цоколі. Літери чорніли на пожовтілих аркушах, золотилися на тиснених оправах. Літні чоловіки, худі, сутулуваті, в окулярах і в зім’ятих капелюхах, стояли на тротуарі, уткнувши носи в сторінки. З університетських воріт виходили студенти, робфаківці в косоворотках, шкіряних куртках, з обшарпаними портфелями під пахвою.

На розі Великої Нікітської дорогу Мишкові перегородили колони демонстрантів. Ішли робітники Красної Прєсні.

Над колонами рухалися довгі, на всю ширину вулиці, полотнища: «Смерть найманцям Антанти!», «Смерть агентам міжнародного імперіалізму!» Демонстранти йшли до Будинку спілок, де в Колонному залі відбувався суд над правими есерами.

З Луб’янської і Красної площ ішли нові колони. Ішли робітники Сокольників, Замоскворіччя, робітники «Гужона», «Бромлея», «Міхельсона»… Гомоніли комсомольці. З імпровізованих трибун виступали промовці. Вони говорили, що капіталісти Англії і Америки руками зрадників-есерів хотіли задушити Радянську республіку. Їм не вдалося цього зробити у відкритому бою, інтервенція провалилася, і тепер вони організовують змови, засилають до нас шпигунів і диверсантів…

«А можливо, Нікітський зовсім і не тікав за кордон, — думав Мишко. — Можливо, він ховається де-небудь і організовує змову так само, як і ці, яких судять… Адже він білогвардієць, заклятий ворог радянської влади… А що як Філін — той самий Філін, а високий — Нікітський? Він переховується у Філіна, загримувався, прізвище змінив… Можливо, в цьому складі вони ховають зброю для своєї білогвардійської шайки… Адже все це дуже й дуже підозріло.

Звичайно, Полевой попереджував, щоб він був обережним, — продовжував розмірковувати Мишко. — Але це коли було… Тоді він був маленький… А тепер він уже, в усякому. разі, у всьому розбирається. Хіба він має право чекати, доки приїде Полевой? А якщо там дійсно змова і зброя? Ні, більше чекати не можна…»

Мишко опинився біля самісінького входу в Будинок спілок. Два червоноармійці перевіряли перепустки в тих, що входили. Мишко спробував прошмигнути в двері, але міцна рука вхопила його за плече:

— Куди? Перепустка!

Мишко відійшов убік. Подумаєш, охорона! Стоять тут і не знають, яку страшну змову, можливо, він сам незабаром розкриє.

Склад Філіна був у сусідньому дворі. Його низькі цегляні приміщення з широкими ворітьми і забитими віконними прорізами тягнулися вздовж усього двору, де валялися частини машин, шматки заліза.

Часто бродив тепер Мишко біля складу. Одного разу він навіть зайшов туди, але Філін вигнав його. Мишко став спостерігати за ворітьми складу здаля. Цілими днями стояв він у під’їзді кінотеатру, в закусочній з зелено-жовтою вивіскою, перед булочною, але той високий чоловік у білій кавказькій сорочці більше не з’являвся. Одного разу Мишко знову заліз у підвал, але до складу Філіна він уже пробратися не зміг — прохід був завалений.

Між тим репетиції закінчувались, наближався день спектаклю, і Шура настирливо вимагав «реквізиту».

— Раз ти адміністратор, — говорив він Мишкові, — то повинен турбуватися. Декорації ми самі зробимо, а чим наводити грим? Далі: парики, кадило… Все це ти мусиш дістати. Я завантажений творчою роботою і не можу одриватися на господарчі справи.

Митя Сахаров грошей не давав. Тоді Мишко вирішив організувати лотерею. Для виграшу він пожертвував своє «Зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі». Жаль було розставатися з Гоголем, але що робити! Не зривати ж спектакль. І, як говорив Шурко Великий, «мистецтво вимагає жертв».

Сто лотерейних квитків, по тридцять копійок кожний, були швидко розпродані. Тільки Борка не купив квитка. Він всякими способами намагався зірвати лотерею. Він кричав, що виграш обов’язково впаде на Мишків квиток і Мишко гроші замахорить.

Йому за декілька разів добре перепадало і від Мишка, і від Генки, але він ніяк не заспокоювався.

Борка дружив тепер з Юрком-скаутом, який також почав з’являтися в дворі. І ось, для того щоб відвернути увагу дітей від драмгуртка, Юрко з Боркою влаштували повітряну дорогу.