У кімнату ввійшла мама. Вона недавно приїхала з Москви, викликана телеграмою. Вона поправила постіль, прибрала з стола тарілку, хліб, змела крихти.

— Мамо, — спитав Мишко, — кіно в нашому будинку працює?

— Працює.

— Яка картина йде?

— Не пам’ятаю. Лежи спокійно.

— Я лежу спокійно. Дзвінок у нас відремонтували?

— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.

— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?

— Бачила.

— А Шурка Великого?

— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!

Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!

Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…

Мама сиділа біля вікна й щось шила.

Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?

Доки не видужаєш.

— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.

— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.

«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.

Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…

Вона така худенька, мовчазна, з сірими променистими очима, така невтомна і працьовита. Вона пізно приходить з фабрики додому. Готує обід. Прибирає в кімнаті. Пере Мишкові сорочки, штопає панчохи, допомагає йому готувати уроки, а він лінується нарубати дров, піти в чергу за хлібом або розігріти обід.

Люба, хороша матусю! Як часто він завдавав їй прикростей, не слухався, погано поводив себе в школі! Маму викликали туди, і вона вмовляла директора, щоб той простив Мишкові. Скільки він зіпсував речей, порвав книжок, одягу! Все це лягало на худенькі мамині плечі. Вона терпляче працювала, штопала, шила, а він соромився ходити з нею по вулиці, «як маленький». Він ніколи не цілував матір, адже ж це «телячі ніжності». От і сьогодні він вигадував, якого б завдати їй горя, а вона все покинула, цілий тиждень бігала по теплушках, тягала на собі потрібні йому речі і тепер не відходить від його постелі…

Мишко заплющив очі. В кімнаті майже зовсім темно. Тільки маленький куточок, там, де сидить мама, освічений золотистим світлом згасаючого дня. Мама, нахиливши голову, шиє і тихо співає:

І оте протяжне, тужливе, як стогін, «пи-ильн-у-у-й».

Це співає в’язень, молодий, з дуже гарним обличчям. Він тримається руками за грати й дивиться на сяючий і недоступний світ.

Мама все співає й співає. Мишко розплющив очі. Тепер невиразно видно в темноті її бліде обличчя. Пісня змінює пісню, і всі вони тужливі й сумні.. Мишко раптом розплакався. І коли мама нахилилася до нього: «Мишуню, рідний, що з тобою?», він обняв її за шию, притягнув до себе і, уткнувши обличчя в теплу кофту, що мала такий знайомий запах, прошепотів:

— Мамусю, рідна, я так тебе люблю!..

Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов’язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:

— Сідай.

Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.

Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов’язки на голові — не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.

Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.

Потім Генка спитав:

— Виїжджаєш у Москву?

— Так, — відповів Мишко й знову зітхнув.

— Кажуть, з ешелоном Полевого, — сказав Генка.

— Ну? — Мишко враз піднявся й сів на ліжку. — Звідки ти знаєш?

— Чув.

Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:

— Ну, ти як, вирішив?

— Що?

— У Москву поїдеш?

Генка сердито хитнув головою:

— Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.

— Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.

— Кажу тобі, що батько не пускає. — Генка зітхнув. — І тьотя Нюра також…

— Тьотя Нюра тобі не рідна.

Вона хороша, — хитнув головою Генка.

Агріппіна Тихонівна ще краща.

— Як же я поїду?

— Дуже просто: в ящику під вагоном. Ти туди заховаєшся, а коли од’їдемо від Ревська, вийдеш і поїдеш з нами.

— А якщо батько поведе поїзд?

Вилізеш у Бахмачі, коли паровоз змінять.

А що я в Москві робитиму?

— Що захочеш! Хочеш — учися, хочеш — поступай на завод працювати токарем.

— Як це токарем? Я ж не вмію.

— Токарем не вмієш? Дурниці, навчишся… Ти подумай. Я тобі всерйоз кажу.

— Про розвідників ти теж всерйоз говорив, а мені за м’ясо так влетіло, що я досі пам’ятаю.

— Хіба я винен, що Нікітський напав на Ревськ? Інакше обов’язково пішли б у розвідку. Ми, як приїдемо в Москву, запишемося в добровольці й поїдемо білих бить. Поїдеш?

— Куди? — насторожився Генка.

— Спочатку в Москву, а потім, на фронт — білих бить.

— Якщо білих бить, то, мабуть, можна, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Генка.

Генка пішов. Мишко лежав один і думав про Полевого. Чому він не приходить? Що особливого в цьому кортику? Чомусь на рукоятці бронзова змійки, на клинку значки: вовк, скорпіон і лілія. Що це все означає?

Його роздуми, перервав дядько Семен. Він ввійшов у кімнату, зняв пенсне. Очиці у нього без пенсне маленькі, червоні, ніби злякані. Потім він почепив пенсне на ліс і спитав:

— Як ти себе почуваєш, Михайле?

— Добре. Я вже вставати можу.

— Ні, ні, ти, будь ласка, лежи, — затурбувався дядько Семен, коли Мишко спробував підвестись, — будь ласка; лежи! — Він ніяково постояв, потім пройшовся по кімнаті, знову, зупинився. — Михайле, я хочу. з тобою поговорити, — сказав він.

«Невже про камеру?» подумав Мишко.

— Я сподіваюся, що ти, як досить дорослий чоловік… гм… так би мовити… спроможний мене зрозуміти і зробити з моїх слів корисний висновок.

«Ну, почалось!»

— Так ось, — продовжував дядько Семен, — останній випадок, що мав для тебе такі сумні наслідки, я розглядаю не як вихватку, а як… передчасний вступ у політичну боротьбу.

— Що, що? — Мишко здивовано втупився в дядька Семена.

— Не розумієш? Роз’ясню. На твоїх очах відбувається акт політичної боротьби, а ти, чоловік молодий, ще не сформований, взяв участь у цьому акті. І даремно.

— Як це так? — здивувався Мишко. — Бандити будуть вбивати Полевого, а я повинен мовчати? Так, по-вашому?

— Як благородна людина, ти повинен, звичайно, захищати всякого потерпілого, але це в тому випадку, якщо, припустімо, Полевой іде і на нього напали грабіжники. Тоді — інша справа! Але ж в даному випадку цього немає. Відбувається боротьба між червоними і білими, і ти ще занадто малий, щоб втручатися в політику. Тебе це не стосується.