Мишко швидко видерся знову на паркан, сів на ньому верхи й закричав:

— А що, взяли? Ех ви, опудала городні!

Це була найобразливіша кличка для огородніх. На Мишка посипався град каменів. Він скотився з паркана в двір, на його лобі набухала гуля, а каміння продовжувало летіти, падаючи біля самого ганку, з якого раптом вийшла бабуся. Вона короткозоро примружила очі і, обернувшись до будинку, когось покликала. Мабуть, дядька Семена…

Мишко притиснувся до паркана і крикнув:

— Хлопці, стій! Слухайте!

— Чого? — відповів хтось за парканом.

— Цур, не кидатися! — Мишко виліз на паркан, з побоюванням подивився на хлопчачі руки і сказав: — Що ж ви всі на одного? Давай по-чесному — один на один.

— Давай! — закричав Петька Півень, здоровенний хлопець років п’ятнадцяти.

Він скинув з себе порвану кацавейку і войовниче засукав рукава сорочки.

— Умова, — попередив Мишко: — двоє б’ються, третій не мішайсь.

— Добре, добре, злазь!

На ґанку поряд з бабусею вже стояв дядько Семен. Мишко зскочив з паркана. Півень зразу підступив до нього. Він майже вдвоє більший за Мишка.

— Це що? — Мишко ткнув пальцем у залізну пряжку Петькового пояса.

За правилами, під час бійки ніяких металевих, предметів-на одежі не повинно бути. Півень зняв пояс. Його широкі, батькові штани трохи не спали. Він підхопив їх рукою, хтось подав йому мотузка. Мишко в цей час розштовхував хлопців: «Давай більше місця!..» — і раптом, відіпхнувши одного з хлопчаків, кинувся тікати.

Хлопчаки з гиком і свистом кинулися за ним, а позаду всіх, мало не плачучи від образи, біг Півень, притримуючи рукою штани, що весь час спадали.

Мишко летів щодуху. Його босі п’яти блискали на сонці. Він чув позад себе тупіт, сопіння і вигуки переслідувачів. Ось поворот. Короткий провулок… І він влетів на свою вулицю. Йому на виручку збіглися олексіївські, але огородні, не приймаючи бою, повернули до себе.

— Ти звідки? — спитав рудий Генка.

Мишко віддихався, оглянув усіх і недбало промовив:

— На Огородній був. Бився з Півнем один на один, а, коли стала моя брать, вони всі на одного.

— Ти з Півнем бився? — недовірливо запитав Генка.

— А хто ж? Ти, чи що? Здоровий він хлопець, дивись якого фонаря мені вчепив? — Мишко помацав гулю на лобі.

Всі з повагою глянули на цей синій знак його доблесті.

— Я йому теж всипав… — вів далі Мишко, — запам’ятає! — І рогатку відібрав. — Він витяг з-за пазухи рогатку з довгими червоними резинками. — Ця куди краща за твою буде.

Потім він заховав рогатку, презирливо глянув на дівчаток, які формочками ліпили з піску фігури, і насмішкувато спитав:

— Ну, а ти що робиш? У хованки граєшся, в квачика? «Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик погулять…»

— Теж мені! — Генка труснув, рудим чубом, але чомусь почервонів і швидко промовив. — Давай у ножички.

— На п’ять гарячих з припаркою.

— Гаразд.

Вони посідали на дерев’яний тротуар і почали по черзі втикати в землю складаний ножик: просто, з долоні, кидком, через плече, солдатиком…

Мишко перший зробив усі десять фігур. Генка простягнув йому руку. Мишко скорчив страшну фізіономію і підняв уверх два послинених пальці. Для Генки ці секунди видаються годинами, але Мишко не вдарив. Він опустив руку, сказав: «Мастило просохло», і знову почав слинити пальці. Так повторювалося перед кожним ударом, поки Мишко не вліпив Генці всі п’ять гарячих, і Генка, ховаючи сльози, що виступили на очах, дмухав на посинілу і ниючу руку…

Сонце піднімалося все вище й вище. Тіні коротшали і притискувалися до палісадників. Вулиця лежала напівмертва, — ледве дихаючи від непорушної спеки. Душно… Треба скупатися… Хлопці пішли на Десну.

Вузька у затверділих коліях дорога звивалася через поля, що розляглися на всі боки зелено-жовтими квадратами. Квадрати ці спускалися у видолинки, піднімалися на пагорбки, поступово закруглялися, ніби рухаючись вдалині по правильній кривій, несучи на собі гаї, одинокі стодоли, непотрібні тини, задумливі хмаринки.

Пшениця стояла високо і нерухомо. Хлопці зривали колоски і жували зерна, люто спльовуючи лузгу, що прилипала до піднебіння. У пшениці щось шелестіло. Сполохані пташки вилітали з-під хлопчачих ніг.

Ось і річка. Приятелі розляглися на піщаному березі і, кинулись у воду, збиваючи фонтани бризок. Вони плавали, пірнали, боролися, скакали з хиткого дерев’яного містка, потім вилізли на берег і зарилися в гарячий пісок.

— Скажи, Мишко, — спитав Гёнка, — а в Москві є, річка?

— Є. Москва-ріка. Я тобі вже тисячу разів говорив.

— Так по місту і тече?

— Так і тече.

— А як же в ній купаються?

— Дуже просто: в трусиках. Без трусів тебе до Москви-ріки за версту не підпустять. Спеціально кінна міліція за цим дивиться.

Генка недовірливо посміхнувся:

— Чого ти, посміхаєшся? — розсердився Мишко. — Ти, крім свого Ревська, не бачив нічого, а посміхаєшся!

Він помовчав, потім, дивлячись на табун коней, що наближався до річки, запитав:

— Ану скажи: який найменший кінь?

— Лоша, — не задумуючись, відповів Генка.

— От і не знаєш! Найменший кінь — поні. Є англійські поні, вони завбільшки — як собака, а японські поні — зовсім, як кіт.

— Брешеш!

— Я брешу? Якби ти хоч раз був у цирку, то не сперечався б. Адже ж не був? Скажи: не був?.. Ну от, а сперечаєшся!

Генка помовчав, потім сказав:

— Такий кінь ні до чого: його ні в кавалерію, нікуди…

— При чому тут кавалерія? Думаєш, тільки на конях воюють? Якщо хочеш знати, то один матрос трьох кавалеристів покладе.

— Я про матросів нічого не кажу, — промовив Генка, — а без кавалерії ніяк не можна. Ось банда Нікітського — всі на конях.

— Подумаєш, банда Нікітського!.. — Мишко презирливо скривив губи. — Скоро Полевой піймає цього Нікітського.

— Не так-то просто, — заперечив Генка, — його вже рік усі ловлять і ніяк не піймають.

— Піймають! — переконано сказав Мишко.

— Тобі добре говорити, — Генка підняв голову, — а він щодня аварії поїздів робить. Батько вже боїться на паровозі їздити.

— Нічого, піймають.

Мишко позіхнув, зарився глибше в пісок і задрімав. Генка теж дрімає. Їм ліньки сперечатися: душно. Сонце обпалює степ, і, ніби рятуючись від сонця, мовчазний степ ліниво втягується за обрій.

Розділ 3

ДІЛА І МРІЇ

Генка пішов додому обідати, а Мишко довго блукав по багатолюдному і гомінливому українському базару.

На возах зеленіли огірки, червоніли помідори, копичились решета з ягодами. Пронизливо верещали рожеві поросята, лопотіли білими крилами гуси. Флегматичні воли жували свою нескінченну жуйку і пускали до землі довгу липку слину. Мишко ходив по базару і згадував кислий московський хліб та водянисте молоко, виміняне за картопляні лушпайки. І Мишко скучав за Москвою, за її трамваями і вечірніми тьмяними вогнями.

Він зупинився перед інвалідом, що качав на стільчику три кульки: червону, білу й чорну. Інвалід накривав одну з них наперстком. Партнер, що відгадував, якого кольору кулька під наперстком, вигравав. Але ніхто не міг відгадати, і інвалід говорив обдуреним:

— Братці! Якщо я всім буду програвати, то останню ногу програю. Це розуміти треба.

Мишко розглядав кульки, коли раптом чиясь рука опустилася на його плече. Він обернувся. Ззаду стояла бабуся.

— Ти де пропадав цілий день? — суворо запитала вона, не випускаючи Мишкового плеча із своїх цупких пальців.

— Купався, — пробурмотів Мишко.

— «Купався»! — повторила бабуся. — Він купався… Добре, ми з тобою вдома поговоримо.

Вона піддала йому на плечі корзину з покупками, і вони пішли з базару.

Бабуся йшла мовчки. Від неї пахло цибулею, часником, чимсь смаженим, вареним, як пахне на кухні.

«Що вони зі мною зроблять?» думав Мишко, крокуючи поряд з бабусею. Звичайно, становище його поганеньке. Проти нього — бабуся і дядько Семен. За нього — дідусь і Полевой. А якщо Полевого немає вдома? Залишається один дідусь. А що, коли дідусь спить? Виходить, нікого не залишається. І тоді бабуся з дядьком Семеном розійдуться хіба ж так. Будуть вичитувати йому по черзі. Вичитує дядько Семен, бабуся відпочиває. Потім вичитує бабуся, а відпочиває дядько Семен.