— Ну і що?

— У неділю побачите, — загадково відповів Мишко.

— Що?

— Побачите. Взагалі все в порядку. Добре. Тепер треба тільки встановити, служив Філін на лінкорі чи не служив. А потім візьмемося за дідка. Тільки доведеться вам: мене він уже в магазин не пускає.

— Не турбуйся, Мишко, — втрутився Славик, що весь час мовчав, — нам теж не доведеться. — І він багатозначно подивився на Генку.

— Чому?

— Тому що нас у магазин також більше не пустять.

— У чому справа? — Мишко переводив розгублений погляд з Генки на Славика і з Славика на Генку. — Чому не пустять?

— Нехай він сам скаже, — Славик кивнув на Генку. Генка почервонів і поспішливо заговорив:

— Розумієш, Мишко, ми йдемо за Філіним. Адже треба з’ясувати, куди він іде. Він у провулок — ми за ним. Він на Остроженку — ми за ним. Він у магазин — ми за ним. А в магазині у нас не виявилося грошей, щоб марки купити. Ну, ми спокійно повернулися і пішли. От і все.

— Зрозуміло… — протягнув Мишко і похитав головою. — Загалом, попалися… Адже говорив, говорив: не треба заходити в магазин. Ну, ясно: тепер нікому з нас і не підійти до дідка. Ні, ти вже вдруге всю справу зриваєш! То Борці про ящики розпатякав, тепер у магазині всю справу провалив. Годі. Доведеться без тебе діло робити. Досить.

Генка на цей раз не став сперечатися. Він знав, що Мишко посердиться і заспокоїться, а вже без нього «діло робити» не будуть.

Вже кілька днів на дверях клубу висіла афіша про те, що в неділю має відбутися спектакль для дітей. Ставитимуть п’єсу в трьох діях «Куркуль і наймит». Керівник студії Олександр Огурєєв. Режисер Олександр Огурєєв. В головній ролі Олександр Огурєєв. І в самому низу, маленькими літерами: «Художник Михайло Коровін, під керівництвом Олександра Огурєєва».

Коровін дуже пишався тим, що його ім’я згадано в афіші, подивитися на яку приходили цілі юрби безпритульних.

Квитки були розпродані задовго до спектаклю. Хлопці весь збір віднесли в редакцію газети «Известия» і здали в фонд допомоги голодаючим Поволжя.

У неділю клуб зранку заповнився дітьми. Вони галасували, лазили через стільці, сперечались. Прийшли діти з сусідніх будинків, а також велика юрба безпритульних з Рукавишниківського приймального пункту на чолі з Коровіним; з’явилися акробати Буш, Ігор і Оленка. Мишко посадив їх у першому ряду і залишив під опікування Славика.

Коли все було готове, Мишко побіг запрошувати Журбіна. Він застав у нього Валю Іванову і ще одного комсомольця в кепці і шкіряній куртці, з кишені якої стирчала пачка газет. З-під розстебнутої куртки виглядала синя косоворотка з комсомольським значком на грудях.

— Ось він самий ініціатор, — сказав Журбін, показуючи на Мишка.

— Ми з ним уже знайомі, — сказала Валя і привітно посміхнулася до Мишка.

Комсомолець простягнув Мишкові руку:

— Будьмо знайомі. Севостьянов Микола, або просто Коля.

Він говорив, пильно розглядаючи Мишка, ледь нахиляючись вперед. Він був високий і ніби трохи сутулуватий. З-під кепки на блідий лоб звисало косе пасмо м’якого білявого волосся. І він дивився на Мишка дуже уважним, вивчаючим поглядом, немов бачив Мишка наскрізь. Очі в нього були сірі, стомлені і дуже розумні.

— Товариш Севостьянов подивиться ваш спектакль, — сказав Журбін, — а потім вам дещо розповість.

Перед підняттям завіси виступив завідуючий клубом Митя Сахаров. Відкинувши волосся назад і звертаючись більше до Журбіна, він сказав:

— Товариші! Зараз вам буде показаний спектакль, поставлений силами дитячого драмгуртка нашого клубу.

Він знову відкинув волосся назад і продовжував:

— Адміністрація клубу, товариші, не шкодувала коштів для постановки спектаклю, тому що робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Адміністрація сподівається, що її витрати повністю будуть компенсовані. А тепер, товариші, попросімо… — Він заплескав у долоні, і весь зал відповів гучними оплесками.

Спектакль пройшов з великим успіхом.

Зіна Круглова по ходу дії так потягла Шуру кочергою, що в нього спина затріщала. Ефект вийшов незвичайний; юні глядачі в захопленні кричали: «Бий його, Зіно, лупцюй!» Але Шура, як справжній артист, навіть не дав і взнаки, що йому боляче.

В епілозі всі дійові особи співали і танцювали. На заключення виступили Оленка й Ігор Буш. Славик грав на роялі, супроводжуючи їхній виступ.

Потім на сцену піднявся Коля Севостьянов. Він обвів залу уваленим поглядом і спитав:

— Сподобалось?

— Сподобалось! — хором відповіли глядачі.

— От бачите, — сказав Коля. — Діти цього будинку допомогли нашим маленьким товаришам з Поволжя. Як, по-вашому: добре вони зробили?

— Добре! — знову хором відповіли діти.

— Так, — продовжував Коля, — тепер я задам вам одне запитання.

Він замовк. Всі чекали запитання. Після маленької паузи Коля запитав:

— Чи знаєте ви, хто такі юні піонери?

— Знаємо! — закричав з усієї сили Генка.

Мишко штовхнув його в бік кулаком:

— Не горлань! Ти знаєш, а інші — не знають.

В залі піднявся страшенний галас. «Знаємо!» кричали одні. «Не знаємо!» кричали інші. Всі намагалися перекричати один одного, і в кількох місцях уже розпочалася бійка.

Коля підняв руку і, коли всі стихли, сказав:

— Юні піонери, діти, — це зміна комсомолу. Піонери повинні довести до кінця ту справу, яку розпочали їхні батьки і старші брати, — справу комунізму. «В нашому районі уже є три таких загони: на «Каучуку», «Ліверсі» і Держзнаку…

— А чому в нас немає? — спитав Мишко.

— Про це я і хотів вам сказати. Цей клуб, діти, переходить у відання нашої фабрики. І ось при фабриці організовується піонерський загін…

— Ура! — закричав Генка. — Дайош загін!

Він хотів ще щось крикнути, але Мишко знову штовхнув його в бік, і він замовк.

— Так ось, діти, — закінчив Коля, — хто з вас хоче стати юним піонером, може зараз у мене записатися. І сьогодні після спектаклю ми проведемо наш перший збір.

— Зараз я йому задам одне питаннячко, — тихо промовив Генка.

— Що за питаннячко? — насторожився Мишко.

— А чи мають право піонери скаутів лупцювати?

— Що за дурні питання!.. — розсердився Мишко. — І взагалі, що це в тебе за звичка: лупцювати та лупцюваи… Лупцювати також треба з розумом.

— «Піонер свою справу робить швидко і акуратно», — розмахуючи молотком, розглагольствував Генка.

Він стояв на верхній перекладинці дерев’яної драбини, під самою стелею клубу і прибивав до стіни плакат.

— Так-так: «швидко і акуратно», а ти вже цілу годину возишся, — зауважив Славик.

Однією рукою Славик підтримував драбину, в другій тримав кінець звисаючого плаката.

Клуб готувався до свята в зв’язку з пуском фабрики на повну потужність. З стелі звисали гірлянди ялинових гілок з розсипаними по них різноколірними лампочками. Піонери закінчили влаштовувати ланкові куточки. Пахло свіжою ялинкою, столярним клеєм, фарбою.

Всі піонери були в новенькій формі захисного кольору. Костюми їм видала дирекція фабрики, коли піонери давали урочисту обіцянку. Загонові тоді вручили прапор, барабан і горн.

— Ось, діти, — сказав директор фабрики, підписуючи наряд на матерію, — наша країна розбута, роздягнена, тільки з розрухи вилазить, а для вас нічого не шкодує. Пам’ятайте це…

Мишко стояв, закинувши голову догори, і слідкував за Генчиною роботою. Коли Генка прибив другий кінець плаката, Мишко крикнув:

— Злазь, досить базікати!

Генка зліз і став поряд з Мишком і Славиком. Хлопці з задоволенням оглядали свою роботу.