Генка трохи не впав з стільця. Славик підвівся з дивана і розгублено дивився на Мишка.

— Що… це серйозно? — ледве зміг він вимовити.

— Ну, от іще, — знизав плечима Мишко, — стану я жартувати такими речами! Тут, брате, не до жартів. Я його по голосу впізнав… Щоправда, обличчя я його не бачив, але ж факт, що він затримувався…

— Оце так! — зміг нарешті промовити Генка.

— Оце тобі й так, а ти ляпаєш де попало!

— Раз така справа, — сказав Славик, — треба негайно повідомити в міліцію.

— Не можна, — відповів Мишко і надав своєму обличчю загадкового виразу.

— Чому?

— Не можна, — знову повторив Мишко.

— Але чому? — здивувався Славик.

— Треба все як слід з’ясувати, — ухильно відповів Мишко.

— Не розумію, що тут з’ясовувати, — знизав плечима Славик. — Нехай навіть ти не зовсім упевнений, що це Нікітський, але ж Філін той…

Мишко встав і рішуче сказав:

— Я вам ще не все розповів. Ходім до мене.

Хлопці відправилися до Мишка. Коли вони проходили через двір, Генка підозріло оглядався на всі боки. Йому вже здавалося, що ось зараз тут з’явиться Нікітський…

Прийшовши до Мишка, хлопці мовчки посідали навколо столу.

Вже настав вечір, але Мишко світла не світив.

Генка і Славик сиділи за столом і, затамувавши подих, спостерігали за Мишком. Він тихо, намагаючись не стукати, закрив двері на защіпку, потім зсунув занавіски — в кімнаті стало майже темно. Вживши всіх цих застережливих заходів, він витяг із шафи згорток і поклав його на стіл.

— Тепер дивіться, — таємниче прошепотів він і розгорнув згорток.

Генка і Славик подалися вперед і зовсім лягли на стіл. У Мишкових руках з’явився кортик.

— Кортик… — прошепотів Генка.

Але Мишко загрозливо підняв палець:

— Тихо! Дивіться, — він показав клеймо на клинку, — вовк, скорпіон, лілія… Бачите? Так. А тепер найголовніше… — І артистичним жестом він викрутив рукоятку, вийняв пластинку і розтягнув її на столі.

— Шифр, — прошепотів Славик і запитливо подивився на Мишка.

— Так, — підтвердив Мишко, — шифр, а ключ до цього шифру в піхвах, зрозуміло? А піхви ці… у Нікітського… От… А тепер слухайте…

І Мишко, зовсім притишивши голос, — поводячи очима й жестикулюючи, розповів друзям про лінкор «Императрица Мария», про його загибель, про вбивство офіцера, на ім’я Володимир…

Хлопці сидять мовчки, приголомшені цією загадковою історією. У кімнаті вже зовсім темно. В квартирі тиша, ніби вимерли всі. Тільки іноді глухо задзюрчить вода у водопроводі або почується на сходах протяжний, тужливий крик бездомної кішки. В навколишньому мороці хлопцям ввижалися невідомі кораблі, далекі безлюдні землі. Вони відчували холод морських пучин і дотик морських страхіть…

Мишко встав і повернув вимикач. Маленька лампочка спалахнула під абажуром і освітила схвильовані обличчя хлопців і стіл, покритий, білою скатертю, на якій блищав сталевий клинок кортика і золотилася бронзова змійка, що звивалася навкруги побурілої рукоятки…

— Що ж це може бути? — першим перервав мовчанку Славик.

— Важко сказати. — Мишко знизав плечима. — Полевой теж не знав, у чому справа, та й Нікітський навряд чи знає. Адже він шукав кортик, щоб розшифрувати цю пластинку. Виходить, для нього це також таємниця, інакше нащо б він ганявся за кортиком?

— Все ясно, як шоколад, — вмішався Генка. — Нікітський шукає скарб. От що він шукає. А в кортику написано, де цей скарб знаходиться. Ох, і грошви там, мабуть!..

— Скарби тільки в романах бувають, — сказав Мишко, — спеціально для нероб. Сидить такий ледар, працювати йому не хочеться, от він і мріє знайти скарб і розбагатіти.

— Звичайно, ніякого скарбу тут не може бути, — сказав Славик, — адже через цей кортик Нікітський убив людину. Хіба ти, наприклад, Генко, убив би за гроші людину?

— Ну-у… — протягнув Генка, — зрівняв! То я, а то Нікітський. Я б, звичайно, не вбив, а для Нікітського це раз плюнути. Адже Нікітський буржуй. А буржуй за гроші рідного батька заріже.

— Може, тут якась військова таємниця, — сказав Славик. — Адже все це сталося під час війни, на військовому кораблі…

— Я вже про це думав, — сказав Мишко. — Припустімо, — що Нікітський німецький шпигун, але для чого він у двадцять першому році шукав кортик? Адже війна вже закінчилася.

— Взагалі будь-який шифр можна розшифрувати без ключа, — продовжував Славик. — У Едгара По…

— Знаємо, знаємо! — перебив його Мишко. — «Золотого жука» читали. Тут зовсім інша справа. Дивіться… — Всі нахилилися до пластинки. — Бачите? Тут тільки три види знаків: крапки, рисочки, кружечки. Якщо знак — це літера, то виходить, що тут всього три літери. Бачите? Ці значки написані стовпчиками.

— Може, кожний стовпчик — це літера, — сказав Славик.

— Я про це думав, — відповів Мишко, — але тут більшість стовпчиків з п’ятьма знаками. Порахуйте! Рівно сімдесят стовпчиків, з, них сорок з п’ятьма значками. Не може ж одна літера повторюватися сорок разів з сімдесяти.

— Нічого філософію розводити, — сказав Генка, — треба піхви шукати. Тим більше — Нікітський тут.

— Ну, — заперечив Славик, — це невідомо, Нікітський це, чи не Нікітський. Адже це, Мишко, тільки твоє припущення, правда?

— Все одно, — упирався Генка, — це Нікітський. Адже Філін тут, а він з Нікітським в одній зграї… Правда, Мишко?

Мишко трохи зніяковів, потім рішуче махнув головою і сказав:

— Раз уже я вам все розповів, так треба по-чесному. Справа в тому, що я ще не знаю, той це Філін, чи не той…

— Як не знаєш? — остовпіли хлопці.

— Так… Мені Полевой назвав тільки прізвище — Філін, а той це Філін чи ні, ще треба встановити. Хіба мало Філіних! Але я чомусь думаю, що це той.

— Так, — протягнув Славик, — виходить рівняння з двома невідомими.

— Ну от, — розсердився Генка, — розвів математику! Це той Філін, напевно, його по морді видно, що бандит.

— Морда — це ще не доказ, — заперечив Славик.

— Добре, — сказав Мишко, — я погоджусь, що в нас немає доказів. Але будемо міркувати по порядку. Так, стривайте… По-перше, Філін. Прізвище вже сходиться. Далі. Підозріла він людина чи ні? Підозріла. Напевно. Спекулянт і взагалі… Так. Тепер, по-друге: темними справами вони займаються? Займаються. Склад у підвалі, ящики, двері забили, завалили прохід… Тепер, по-третє: той високий — підозріла людина чи ні? Підозріла. Бачили, як він вулицю оглядав, обличчя закривав? І голос мені його знайомий… Припустімо навіть, що це не Нікітський. Але ж факт, що там діє якась зграя. Може, там білогвардійці. Може, шпигуни. Хіба ми маємо право сидіти склавши руки? Га? Маємо? Ні! Наш обов’язок викрити цю зграю.

— Точно, — підтвердив Генка. — Зграю накрити, піхви відібрати, скарб розділити на трьох порівну.

— Почекай ти зі своїм скарбом, — розсердився Мишко, — не перебивай! Тепер так. Ми, звичайно, можемо заявити в міліцію, але… раптом там нічого немає? Раптом? Що тоді? Нас просто засміють. Ні! Спочатку треба все як слід з’ясувати… Треба точно встановити, той це Філін чи не той, що вони ховають у підвалі, а головне, вислідити того, високого, в білій сорочці, і дізнатися, хто він такий.

— Важка справа, — промовив Славик і, помітивши насмішкуватий погляд Генки, поспішно додав: — Банду ми повинні, звичайно, розкрити, але все це слід гарненько обдумати.

— Звичайно, обдумати, — погодився Мишко. — Все треба робити обдумано. Ми зробимо так. Будемо слідкувати по черзі, щоб не викликати підозри у Філіна і в Борки. А коли ми всю цю зграю вислідимо, все встановимо, тоді повідомимо в Чека.

— Оце буде здорово! — сказав Генка. — Цілу зграю розкриємо!

— А що ти думаєш, — сказав Мишко, — так зграї і розкриваються. От тоді ми себе справді проявимо, — це, знаєте, не за кулісами горланити.