— Кинь ти його, — сказав Мишко, — візьми інше.

— Ні, — Генка розчервонівся, його будьонівка зсунулася аж на потилицю, — поліно уперте, але і я теж…

Скоро обидві груби в будинку запалали яскравим полум’ям. Друзі посідали біля печі в маленькій кухні.

Оленка і Славик на стільцях, а інші — на підлозі.

— Ось так і живемо, як бачите, — сказала Оленка, беручи в руки в’язання. — Приїжджаємо сюди тільки у вільні дні, коли не виступаємо.

— Треба переїхати в Москву, — пробасив Ігор.

— А мені жаль, — сказала Оленка, — тут тато і мама жили…

Полум’я в димарі протяжно завило, вогняні плями затанцювали на підлозі.

— Ми тут цілий тиждень будемо, — сказала Оленка. — Приїжджайте до нас у гості.

— Не знаю, — сказав Мишко, — на цьому тижні ми будемо дуже зайняті. Завтра на зборі загону вирішується питання про передачу в комсомол. Якщо нас передадуть, то треба ще пройти бюро осередку, осередок, райком.

— Ви вже комсомольцями будете? — здивувалася Оленка.

— Так, — Мишко помовчав, потім спитав: — Скажи, у вас є горище?

— Є.

— З нього видно двір Терентьєвих?

— Видно. А для чого тобі?

— Хочу подивитися.

— Ходімо покажу.

Мишко і Оленка вийшли в холодні сіни й по крутих сходах піднялися на горище.

— Дай руку, — сказала Оленка, — а то впадеш.

Вони перелізли через крокви і підійшли до слухового віконця. Селище лежало великими квадратами кварталів; за ним темнів ліс, розрізаний надвоє далекою залізничною колією.

Від будинків, сараїв, тинів усюди чорніли на снігу довгі тіні. Телеграфні проводи струменіли від стовпа до стовпа, фарфорові чашечки клубочками тулилися на перекладках. Було видно майже як удень.

Оленка стояла поряд з Мишком. Її обличчя, освітлене місяцем, здавалося зовсім прозорим, тільки чорніли на ньому тонкі брови і довгі, загнуті догори вії. Вона тримала Мишка за руку, і обоє вони мовчали… Мишко подивився на сусідній, терентьєвський двір. Він був великий і пустий. Вздовж огорожі тягнулися будівлі і лежали звалені колоди.

Завив десь паровозний гудок і враз обірвався.

Мишко дивився на терентьєвський двір і раптом побачив, що в будинку відчинилися двері. На задній ґанок вийшов високий чоловік у накинутому на плечі кожушку. Він стояв спиною до Мишка і курив. Потім кинув недокурок у сніг і повільно повернувся. Мишко з усієї сили стиснув Оленчину руку.

Це був Нікітськнй…

Пізно ввечері повернулися хлопці в Москву. Коли Мишко добрався додому, була вже північ.

Мама сиділа за столом і читала книгу. Коли Мишко ввійшов у кімнату, вона обернулася до нього і мовчки докірливо похитала головою.

— Розумієш, мамо, — швидко заговорив Мишко, — зустріли в Пушкіно знайомих і затрималися. Я там і повечеряв, так що ти не турбуйся. — Він заглянув через її плече в книгу. — Ти що читаєш? А? «Анна Кареніна»…

Вона відчула в його голосі байдужість і спитала:

— Тобі не подобається?

— Не дуже. Я більше «Війну і мир» люблю. — Мишко сів на ліжко і почав роздягатися.

— Чому?

— Чому? — Мишко подумав, потім сказав: — У «Війні і мирі» герої всі серйозні: Волконський, Безухов, Ростов… А тут не зрозумієш, що це за люди. Стіва цей — нероба якийсь. Йому сорок років, а він все з себе дитиночку вдає.

— Не всі герої легковажні, — заперечила мама. — Наприклад, Левін.

— Так, Левін, звичайно, серйозніший. Та й то його нічого, крім свого господарства, не цікавить.

— Бачиш, — мама повільно підбирала слова, — це були люди свого часу, свого товариства…

— Я все це розумію. — Мишко лежав уже під ковдрою, заклавши руки під голову. — Це великосвітське товариство. Але і у «Війні і мирі» також змальовується великосвітське товариство. А подивися, яка різниця. Там люди мають якусь мету, прагнення, усвідомлюють свій обов’язок перед суспільством, а тут не зрозумієш, для чого живуть ці люди — наприклад, Вронський, Стіва. От скажи: адже людина повинна мати якусь мету в житті?

— Звичайно, повинна, — сказала мама, — але, по-моєму, кожний з героїв «Анни Кареніної» має мету. Щоправда, ця мета сугубо особиста: наприклад, особисте щастя, життя з коханою людиною. Маленька мета, але все ж таки мета.

Мишко підвівся на лікоть:

— Яка ж це мета, мамо! Якщо так мислити, то кожна людина має мету. Виходить у п’яниці також є мета: кожний день пиячити. І в непмана: гроші складати. Я зовсім не про таку мету говорю.

— А про яку ж?

— Ну, як би тобі сказати… Мета повинна бути високою, розумієш? Благородною.

— А все-таки?

— Ну, наприклад, ми ось днями розмовляли з Костянтином Олексійовичем. Він сам розповів. Раніше він служив тільки заради грошей. Де більше платять, там і служить. Виходить, у нього мета невисока. А коли він зараз працює цілу добу і хоче відбудувати фабрику, щоб у нас в країні було багато товарів, — виходить, у нього мета благородна. Може, я навів невдалий приклад, але я так розумію.

— Чим же він винен? Адже раніше він не міг ставити собі такої мети. Він працював у капіталіста і, звичайно, ніщо, крім жалування, його не цікавило,

— Значить, він не повинен був працювати, — рішуче відповів Мишко. — Адже батько не працював на капіталістів.

— Не зовсім так. — Мама крутнула головою. — Батькові доводилося працювати і в капіталістів.

— Це зовсім інша справа. Він працював, щоб заробити на існування. Але ж не це було головним у його житті. Адже він був революціонером. Він віддав життя за революцію. Виходить, у нього була в житті найвища, найблагородніша мета.

Вони помовчали.

— Знаєш, мамо, — сказав Мишко, — я собі дуже добре уявляю батька. Мені ось здається, що він ніколи нічого не боявся.

— Так, — сказала мама, — він був дуже сміливий чоловік.

— І потім, — продовжував Мишко, — мені здається, що він ніколи не думав про себе, про своє благополуччя, і найвищим для нього були інтереси партії.

Вони замовкли. Мишко знав, що мамі важко згадувати про батька, і він більше не питав у мами нічого.

Потім мама закрила книгу, погасила світло і також лягла в постіль, а Мишко ще довго лежав з відкритими очима, дивлячись у місячні бліки, що пливли по кімнаті.

Розмова з матір’ю розхвилювала його. Може тільки зараз, коли вони говорили про мету в житті, він уперше виразно відчув, що дитинство кінчається і він вступає в життя.

І, думаючи про своє майбутнє, він не хотів ніякого іншого життя, крім такого, яке прожив батько і такі люди, як батько, — люди, що віддали все своє життя великій справі революції…

Про те, що він бачив Нікітського, Мишко розповів товаришу Свиридову на другий день після поїздки в Пушкіно. Свиридов порадив хлопцям чекати і в Пушкіно більше не їздити.

Втім, інші турботи заволоділи тепер нашими друзями. Рада загону ухвалила передати в комсомол групу піонерів, у тому числі Мишка, Генку, Славика, Шуру Огурєєва і Зіну Круглову. Осередок РКСМ уже прийняв їх, і вони готувалися до приймальної комісії райкому.

Мишко дуже хвилювався, йому ніяк не вірилося, що він стане комсомольцем. Невже здійсниться його найзаповітніша мрія? Він з прихованою заздрістю поглядав на комсомольців, що заповнювали коридори й кімнати райкому. Які вони всі веселі, прості хлопці й дівчата! Цікаво, що вони відчували, коли проходили приймальну комісію? Також, мабуть, хвилювалися. Але для них все це позаду, а він, Мишко, боязко стоїть перед великими, увішаними об’явами дверима. За цими дверима засідає комісія, і там скоро вирішиться його доля.

Першим викликали Генку.

— Ну, що? — кинулися до нього хлопці, коли він вийшов з кімнати.

— Все в порядку! — Генка хвацько зсунув свою будьонівку набакир. — Відповів на всі питання.