— Я мовчу. А качалкою не погрожуйте, все одно не вдарите.

— Це чому ж? — Агріппіна Тихонівна загрозливо випрямилася на весь свій могутній зріст.

— Не вдарите.

— Чому ж не вдарю, питаю я тебе?

— Чому? — Генка підняв пішака і задумливо тримав його в руці. — Тому що ви мене любите, тьотю, любите і поважаєте…

— Дурень, ну їй-богу, дурень! — засміялася Агріппіна Тихонівна. — І чого ти такий дурень?

— Мат! — оголосив раптом Славик.

— Де? Де? Де мат? — захвилювався Генка. — Правда… От бачите, тьотю, — додав він плачливим голосом, — через ваші голубці вірну партію програв?

— Невелика біда! — сказала Агріппіна Тихонівна і вийшла в кухню.

— Ти що, Генко, весь час з тіткою сваришся? — сказав Славик. — Як тобі не соромно!

— Я? Сварюсь? Ти що! Хіба це сварка? У неї така манера розмовляти, і все. — Генка знову почав розставляти фігури на дошці: — Давай зіграємо, Мишко.

— Ні, — сказав Мишко, — пішли у двір… Чого дома сидіти!

Генка склав шахи, закрив дошку, і хлопці побігли у двір.

Уже травень, але сніг на задньому дворі ще не розтав. Навалені за зиму кучугури снігу осіли, почорніли, зляглися, але, захищені восьмиповерховими будинками, що тісно стояли один біля одного, не піддавалися сонцю, яке зрідка виповзало у двір і дрімало на вузькій смужці асфальту, на білих квадратах «класів», де стрибали дівчатка.

Потім сонце піднімалося, ліниво дерлося по стіні все вище й вище, аж доки не ховалося за будинками, і тільки одутлі щілини асфальту ще довго видихали з землі теплий хвилюючий запах.

Хлопці гралися царськими мідяками в пристіночок. Генка зі всієї сили розчепірював пальці, щоб дотягнутися від свого мідяка до Мишкового.

— Ні, не дістанеш, — говорив Мишко, — не дістанеш… Бий, Жила, твоя черга.

— Ми вдаримо, — бурмотів Борка, націлюючись на Славиків п’ятак, — ми вдаримо… Єсть! — Його широкий сплюснутий п’ятак накрив Славикового. — Гони копійку, буржуй!

Славик почервонів:

— Я вже все програв. За мною буде!

— Чого ж ти в гру лізеш? — закричав Борка. — Тут у борг не грають! Давай гроші!

— Я ж тобі сказав — немає. Відіграю і віддам.

— Ах, так! — Борка схопив Славиків п’ятак. — Віддаси борг, тоді одержиш назад.

— Яке ти маєш право? — Славиків голос тремтів від хвилювання, на блідих щоках виступив рум’янець. — Яке ти маєш право це робити?

— Значить, маю, — бурмотів Борка, ховаючи п’ятак у кишеню. — Будеш знати іншим разом.

Мишко протягнув Борці копійку:

— На, віддай йому биту… А ти, Славко, не маєш грошей — то не грай.

— Не візьму, — крутнув головою Борка, — чужих не візьму. Нехай він сам віддає.

Зажилити хочеш?

Може, хочу…

— Не вийде. Віддай Славкові биту!

— А тобі що? — вищирився Борка. — Ти тут що за господар?

— Не віддаси? — Мишко впритул присунувся до Борки.

— Дай йому, Мишко! — крикнув Генка і теж підступив до Борки. Але Мишко відсторонив його:

— Стривай, Генко, я сам… Ну, останній раз питаю: віддаси?

Борка відступив на крок, одвів очі. Кинутий ним п’ятак задзвенів на каменях.

— На, хай вдавиться! Подумаєш, який заступник знайшовся…

Він відійшов убік, кидаючи на Мишка злісні погляди… Гра розладилася. Хлопці сиділи біля стіни на теплому асфальті і грілися на сонці.

У верхів’ях чахлих дерев плуталися звуки дзвонів, що Линули з церкви Николи на Плотниках. На протягнутих від дерева до дерева вірьовках тріпотіла розвішана для сушіння білизна; дерев’яні прищіпки здригалися, нахиляючись то в один, то в другий бік. Якась безстрашна жінка стояла на підвіконні на п’ятому поверсі і, тримаючись рукою за раму, мила вікно.

Мишко сидів на складених у дворі іржавих батареях парового опалення і насмішкувато поглядав на Борку. Зірвалось! Не вдалося прикарманити чужі гроші. Недарма його «жилою» звуть! Торгує на Смоленському цигарками вроздріб та ірисками, які облизує язиком, щоб блищали. І батько його, Філін, завскладом, такий же спекулянт…

А Борка наче нічого й не було розповідав хлопцям про стрибунців.

— Закутається такий стрибунець у простирадло, — шморгаючи носом, говорив Борка, — в роті електрична лампочка, на ногах пружини. Стрибне з вулиці прямо на п’ятий поверх і грабує всіх підряд. І через будинки стрибає. Тільки міліція до нього, він скік — і вже на іншій вулиці.

— А ну тебе! — Мишко зневажливо махнув рукою.

— Базіка ти, і більш нічого. «Стрибунці»… — перекривив він Борку. — Ти ще про підвал розкажи, про мерців своїх.

— А що, — сказав Борка, — у підвалі мерці живуть. Там раніше кладовище було. Вони кричать і стогнуть вночі, аж страшно.

— Нічого в твоєму підвалі немає, — заперечив Мишко. — Ти все це своїй бабусі розкажи. А то «кладовище», «мерці»…

— Ні, є кладовище, — настоював Борка. — Там і підземний хід є під усю Москву. Його Іван Грозний побудував.

Всі розсміялися. Мишко сказав:

— Іван Грозний жив чотириста років тому, а наш будинок всього десять років як збудований. Брехав би вже, та не забріхувався.

— Я брешу? — Борка єхидно посміхнувся. — Ходімо зі мною в підвал. Я тобі і мерців, і підземний хід — все покажу.

— Не йди Мишко, — сказав Генка, — він тебе заведе, а потім буде дурити.

Це була звичайна Борчина витівка. Він один з усіх хлопців знав уздовж і впоперек підвал — величезне темне приміщення під будинком. Він заводив туди кого-небудь з хлопців і раптом замовкав. У темряві, не маючи ніякого орієнтування, супутник марно волав до нього. Борка не відзивався. І, тільки помучивши свою жертву та виговоривши собі який-небудь хабар, Борка виводив його з підвалу.

— Дурнів немає, — продовжував Генка, який уже попадався на цей гачок. — Лазь сам по своєму підвалу.

— Як хочете, — з удаваною байдужістю промовив Борка. — Злякались — то й не треба.

Мишко скипів:

— Це ти про кого?

— Про того, хто в підвал боїться йти.

— Ах, так… — Мишко встав. — Пішли!

Вони вийшли у перший двір, спустилися в підвал і обережно пішли по ньому, тримаючись руками за слизькі стіни. Борка — попереду, Мишко — за ним. Під їхніми ногами обсипалася земля і часом бряжчали обрізки жерсті або кусочки скла.

Мишко добре розумів, що Борка хоче його обдурити. Добре, подивимося, хто кого обдурить…

Вони просувалися в цілковитій темряві, і ось, коли вони вже зайшли далеко в глиб підвалу, Борка раптом затих.

«Так, починається», подумав Мишко і, намагаючись говорити якомога спокійніше, спитав:

— Ну, скоро твої мерці з’являться?

Голос його глухо віддався в підземеллі і, дроблячись, затихав десь у дальніх, невидимих кутках.

Борка не відповідав, хоч його присутність відчувалася десь зовсім близько. Мишко також більше не кликав його.

Так минуло кілька нестерпних хвилин. Обидва хлопці затамували подих. Кожний чекав, хто перший одізветься. Потім Мишко тихенько повернувся і пішов назад, намацуючи руками повороти. Нічого, він сам знайде дорогу, а коли вибереться звідси, закриє двері і протримає Борку тут з півгодини. Буде йому наука…

Мишко тихенько йшов. Позад себе він чув шарудіння: Борка обережно крався за ним. Ага, не витримав! Не захотів залишатися один. Мишко продовжував просуватися вперед. Ні! Він не туди йде! Прохід повинен розширюватися, а він, навпаки, звужується. Але Мишко продовжував іти. Як Борка бачить у такій темряві? А що як Борка залишить його тут одного, і він не знайде дороги? Моторошнувато все ж.

Прохід став зовсім вузенький. Мишкове плече торкнулося протилежної стіни. Він зупинився. Покликати Борку? Ні, нізащо… Він підняв руку і намацав холодну залізну трубу. Десь дзюрчала вода. Раптом сильне шарудіння почулося над його головою, йому здалося, що якась величезна жаба кинулася на нього. Він метнувся вперед, ноги його провалилися в пустоту, і він полетів кудись униз…