Мишко думав про Колю: «Звідки він все знає? Мабуть, читає багато… І як він встигає? Працює на виробництві, вчиться на робфаці, вожатий загону, член бюро осередку… Так, це справжній комсомолець!»

Тріснула гілка. Мишко прислухався. Це вартові. З палатки дівчаток почувся тихий, приглушений сміх. Мабуть, Зіна Круглова. Все їй смішно…

Він чомусь згадав Оленку й Ігоря Буш. Де вони зараз, ці бродячі акробати? Давно хлопці їх не бачили, майже ціле літо. Де їхній ослик, візок? Генка все мріяв про цей візок, хотів рекламу на ньому по місту возити, щоб у кіно безплатно пускали… Дивак Генка!

Мишко уявив собі Генку, як він тягне візок по московських вулицях, і раптом несподівана думка майнула в його голові.

Візок… візок… як це він раніше не додумався! Мишко навіть підвівся від хвилювання, потім знову ліг. Оце ідея! Оце буде здорово! Він яскраво уявив собі всю картину. Хай йому чорт, оце здорово!

Йому захотілося зараз же розбудити Генку і Славика й поділитися з ними своїм планом… але нічого, він завтра їм розповість. Тепер найголовніше — знайти Бушів, а там… Мишко ще довго не міг заснути, обмірковуючи такий вірний, чудовий план, що спав йому на думку…

Потім він заснув. Кроки вартових віддалялися, сміх у палатці дівчаток припинився, і все стихло.

Погасле вогнище круглою плямою чорніло на високому, залитому місячним сяйвом березі. В його попелі ще довго спалахували і гасли маленькі вогники. Спалахували і гасли, ніби граючи в піжмурки між обгорілими і обвугленими полінцями.

Закінчився серпень. Змерзлі бульвари щільніше загорталися в яскраві килими опалого листя. Невидимі нитки пливли у повітрі, просякнутому м’яким ароматом минаючого літа.

Після одного збору загону Мишко, Генка і Славик вийшли з клубу і попрямували до Новодівочого монастиря.

У розколинах високої монастирської стіни гніздилися галки. Їх голосний крик наповнював безлюдне кладовище. Сумовита травичка на могильних горбках висохла і пожовкла. Металеві грати здригалися від різких подувів вітру.

— Доведеться почекати, — сказав Мишко.

Друзі посідали на низенькій лавочці, що спиралася на два хиткі стовпчики і зовсім припадала до землі.

— Половину покійників ховають живими, — об’явив Генка, поглядаючи на могили.

— Чому? — спитав Славик.

— Здається, що чоловік умер, а насправді, він заснув летаргічним сном. У могилі він прокидається. Піди тоді доводь, що ти живий.

— Це буває, але рідко, — сказав Мишко.

— Навпаки, дуже часто, — заперечив Генка. — Треба в покійника електричний струм пропустити, тоді не помилишся.

— Нова теорія доктора медицини Геннадія Петрова! — оголосив Мишко.

— Прийом від. двох до чотирьох, — додав Славик.

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка. — Поховають вас живими, тоді взнаєте. Смійтесь! — Він ображено замовк, потім нетерпляче запитав: — Коли вони прийдуть?

— Прийдуть, — відповів Мишко. — Раз обіцяли — значить, прийдуть.

— Може, краще все-таки не затівати всієї цієї справи? — сказав Славик, глянувши на хлопців.

— А що ж? — спитав Мишко.

— Можна піти в міліцію і все розповісти.

— Здурів! — розсердився Генка. — Щоб міліції весь скарб дістався, а ми з носом?

— У міліцію ми встигнемо заявити, — сказав Мишко. — Раніше треба все як слід з’ясувати, а то засміють нас, і більш нічого… Взагалі, як вирішили, так і зробимо.

Ледве Мишко вимовив ці слова, з-за монастирської стіни з’явилися Оленка й Ігор Буш. Вони привіталися з хлопцями і сіли поряд на лавку.

Оленка була в осінньому пальті і красивій яскравій косинці. Ігор у костюмі з галстуком і в модній кепці мав, як завжди, серйозний вигляд. Добре вмостившись на лаві, він вийняв великий кишеньковий годинник, подивився на нього і пробасив:

— Здається, не запізнилися.

Оленка, посміхаючись, оглянула хлопців:

— Ну, як поживаєте?

— Нічого, — за всіх відповів Мишко. — А ви як?

— Ми теж нічого. Тільки недавно повернулися з подорожі.

— Де ви були?

— В різних місцях. У Курську були, в Орлі, на Кавказі…

— Хороше на Кавказі! — сказав Генка. — Там урюк росте.

— Припустімо, урюк там не росте, — зауважив Славик.

— Як з нашим проханням? — спитав Мишко.

— Ми все влаштували, — пробасив Ігор.

— Так, — підтвердила Оленка, — ми домовилися. Можете його взяти. Але для чого він вам потрібний? Він весь поламаний.

— Резина зовсім непридатна, — сказав Ігор.

— Це пусте, — сказав Мишко, — ми його відремонтуємо.

— Але навіщо вам потрібний цей візок? — допитувалася Оленка.

— Так… Для однієї справи, — ухильно відповів Мишко.

— Знаєте, хлопці, — сказала раптом Оленка, — я впевнена, що ви шукаєте скарб.

Хлопці розгублено витріщили очі.

— Чому ти так думаєш? — Мишко почервонів.

Вона розсміялася:

— Дивлячись на вас, це дуже легко відгадати.

— Чому?

— Ви хочете знати чому?

— Так, хочемо знати чому.

— Тому що в людей, які шукають скарб, буває страшенно безглуздий вигляд.

— А ось і не вгадала, — сказав Генка, — ніякого скарбу ми не шукаємо. Сама розумієш: уже хто-хто, а я такими дурницями не займався б.

— Ну добре, — сказав Мишко, — годі жартувати. Коли ми можемо взяти візок і скільки ми повинні за нього заплатити?

— Можете взяти його, коли захочете, — сказала Оленка, — а платити нічого не треба. Він циркові більше не потрібний.

— У бухгалтерії списаний по акту, — солідно додав Ігор. Він встав, подивився на годинник: — Оленко, нам пора.

Хлопці провели Бушів до трамваю. Біля зупинки тупцював, потираючи закляклі руки, лоточник. Його кашкет з золотим написом «Моссельпром» був насунутий на самі вуха, і закрутка від останньої літери зігнулася пополам. Хлопці купили «прозорих», почастували ними Бушів. Потім Оленка й Ігор поїхали. Друзі по Великій Царицинській, через Дівоче поле, попрямували додому.

У безлюдному сквері осінній вітер грався опалим листям. Він збирав його в купу, кружляв навколо голих дерев, змітав на сірий граніт церковних сходів, шарудів ним на одиноких лавках, кидав під ноги прохожим і брудними, розтоптаними, шматками тягнув угору по Остроженці, де забивав під колеса яскравого рекламного візка, що стояв на розі Всеволжського провулка.

На візку були прикріплені під кутом два фанерних щити з розвішаними на них афішами нової кінокартини «Комбриг Іванов». Вгорі, там, де щити стикалися, погойдувалися вирізані з фанери літери «Кіно арбатський Арс».

Постійні прохожі Остроженки звикли до візка, що вже кілька днів незмінно стовбичив на розі. Тільки ввечері за ним приходив хлопчик і забирав його. Лисий дідок, хазяїн філателістичної крамниці, завжди лаяв хлопчика за те, що він ставить візок проти крамниці. Хлопчик нічого йому не відповідав, підкладав камінці під колеса і спокійно йшов геть.

Одного разу ввечері хлопчик прийшов, вийняв з-під коліс візка камінці, вкотив його у двір і пішов у двірницьку.

Двірник, худий рудий татарин, сидів на широкому ліжку, звісивши босі ноги на підлогу.

— Дядечку, — сказав хлопчик, — мій візок поламався. Можна йому постояти у дворі?

— Знову поламавси, — двірник ліниво поглянув у вікно, — знову поламавси. — Він позіхнув, поплескав долонею по губах. — Нехай стоїть, нам хіба жалка…

Хлопчик вийшов, уважно, оглянув візок, помацав верхню планку, тихенько стукнув по щиту і пішов геть.

Двір, пустішав. У вікнах гасли вогні. Коли зовсім стемніло, з під’їзду вийшли старий філателіст і Філін. Вони зупинилися біля самого візка, і філателіст напівголосом спитав:

— Отже, вирішено?

— Авжеж, — роздратованим шепотом відповів Філін, — чого йому чекати? Рік, як ви його за ніс водите.

— Складний шифр, — пробурмотів дідок, — за всіма даними — літорея, а от бач ти, без ключа не можу прочитати.