— Так, Ксеня Сігізмундівна. Красуня-жінка, — заторохтіла бабуся, — красуня, картина!..

— А її брата ви не знали? — обережно запитав Мишко.

— Як же, — з пафосом відповіла бабуся, — Валерій Нікітський! Блискучий офіцер. Красень. Він також загинув на війні. — Вона зітхнула. — Всіх знавала, та минув той час. Матінку Володимира Володимировича, цю саму Терентьєву… Як пак її… Марію Гаврилівну, правду кажучи, я недолюблювала. Неприємна жінка, з простих… Втім, — вона з гідністю стиснула губи, — я не знаю ваших поглядів, тепер прості в моді…

— А ви не знаєте, де вони тепер? — спитав Мишко.

— Не знаю, не знаю. — Бабуся заперечливо похитала головою. — Чого вже не знаю, того не знаю. Вся їхня сім’я дивна, загадкова. Якісь таємниці, легенди, кошмари…

— Може, ви знаєте їхню стару адресу?

— І цього не знаю. В Петербурзі жили, а адреси не пам’ятаю.

— Адресу можна взнати, — сказала раптом тьотя Соня. Вона стояла біля самих дверей з відром у руках. Мишко обернувся до неї.

— На його листах до батька є зворотна адреса, — продовжувала тьотя Соня. — Але хіба в такому хаосі що-небудь знайдеш!

— Я вас дуже прошу, — сказав Мишко, переводячи благальний погляд з бабусі на тьотю Соню і з тьоті Соні на бабусю, — я вас дуже прошу. Знаєте, родич пропав безвісти… — він схопився з стільця: — Я вам допоможу, ви не турбуйтеся, тільки скажіть, що треба зробити. Я вас дуже прошу!

— Знайди йому, Соню, знайди, — ласкаво промовила бабуся, знову беручися за карти.

Тьотя Соня вагалася, але можливість відкласти виливання помиїв взяла, видимо, верх. Вона поставила відро назад у калюжу і почала показувати Мишкові, що треба робити.

Він пересунув шафу, комод, заліз на рояль, витягнув ящик, а за ним корзину. Все це було дуже важке, але він упорався.

Тьотя Соня нагнулася над корзиною і витягла з купи паперів пакет, на якому побляклими від часу літерами було написано:

«Від В. В. Терентьєва»

— Велике спасибі, — сказав Мишко, засовуючи назад корзину і надягаючи шапку, — велике спасибі!

— Будь ласка, молодий чоловіче, будь ласка, — сказала бабуся, не відриваючи очей від карт. — Заходьте до нас. До побачення.

Стискуючи в кишені пакет з листами, Мишко вискочив на вулицю до хлопців, що його чекали, і всі вони швидко покрокували додому.

Всі листи були в однакових конвертах. Акуратним почерком на них була виведена адреса: «Його Превосходительству Петрові Миколайовичу Підволоцькому. Москва, Ружейний провулок, власний дім. Від В. В. Терентьєва, С. — Петербург, Мойка, дім С. С. Васильєвої».

Зміст листів також був однаковий: поздоровлення з днем ангела, з Новим роком і тому подібне. Тільки одна листівка, датована 12 грудня 1915 року, була дещо довшою.

— Все гаразд, — сказав Генка, — треба їхати в Пітер.

— В листівці згадується ще Пушкіно, — зауважив Мишко.

— Чого тут думати, коли у нас точна адреса є, — заперечив Генка. — Треба їхати.

— Листи написані вісім років тому, — сказав Славик. — Може там ніхто з Терентьєвих і не живе.

— Запитаємо спочатку в адресному столі, — вирішив Мишко.

Хлопці тут же написали листа, вклали його в конверт, але марки в них не було, і вони вирішили послати листа завтра вранці.

Хлопці сиділи у Славика. Вони були самі. Алла Сергіївна, як і завжди, була в театрі, а Костянтин Олексійович ще не прийшов з роботи.

— Так, — мрійно промовив Генка, поглядаючи на зелений конверт, що лежав на столі, — так… Тепер уже скарб від нас не втече.

— Ти все про скарб мрієш, — засміявся Славик.

— А що? — Генка уперто труснув головою. — Я все точно взнав. У ті часи всі боялися Бірона і ховали від нього золото. Це я точно взнав.

— А що ти ще взнав? — глузливо запитав Мишко.

— І ще я взнав, — спокійно продовжував Генка, — що тому, хто знайде скарб, належить двадцять п’ять процентів. Отже, треба свою частину зразу забрати, а то будеш за нею цілий рік ходити, — додав він діловито.

Хлопці засміялися, потім Славик поглянув на друзів і сказав:

— Звичайно, я ні в який скарб не вірю. Але припустімо, там справді золото. Нам дістанеться якась частина його. Що ми будемо з ним робити?

— Що? — вигукнув Генка. — Я вже давно вирішив. Пожертвуємо на дитбудинок. Щоб цілий дитбудинок збудували. І в газеті нехай напишуть, що це від нас.

— Для чого ж в газеті, — сказав Мишко, — прямо над дверима: «Дитячий будинок імені Геннадія Петрова».

— Якщо там справді скарб, — сказав Славик, — то я б віддав його на санаторій для дітей. Великий, красивий санаторій десь на березі Чорного моря…

— Оце вже ні, будь ласка, — замотав головою Генка, — свою частину можеш на цю справу віддавати, а моєю я сам розпоряджуся. Якісь курорти, санаторії, ніжності всякі. Коли по-серйозному говорити, то треба, щоб на ці гроші в Москві, в самому центрі, побудували величезний стадіон з катком, футбольним полем і тенісною площадкою. Ось… Для дітей вхід безплатний, а всяких контролерів і білетерів і за версту не підпускати.

— Ну, — насмішкувато спитав Мишко, — все розподілили, нічого не забули?

— Бачиш, Мишко, — посміхаючись, сказав Славик, — це, звичайно, не всерйоз, але скажи: якщо. там дійсно скарб, то на яку справу ти його віддаси?

— Не знаю, — сказав Мишко, — я про це не думав. І ні в який скарб я не вірю.

— А я вірю, — сказав Генка. — Обов’язково стадіон побудуємо. А курорти, санаторії… це все Славикові фантазії. Ти ще придумай яку-небудь музичну школу побудувати.

— А що в цьому такого? — образився Славик. — Думаєш, стадіони потрібніші, ніж музичні школи?

— Порівняв! Музичні школи! Ех, ти… — Потім несподівано серйозно Генка сказав: — А взагалі, Славику, тобі варто як слід подумати про своє майбутнє.

— Тобто?

— Що «тобто»? Якщо ти хочеш, щоб тебе прийняли в комсомол, то треба серйозно подумати про своє майбутнє.

— Чому?

— Ніби й не знаєш… Адже ти музикантом збираєшся стати?

— Припустімо. Що ж із цього?

— Як що? Адже ти на зборі був? Бесіду про завдання комсомолу слухав? Що Коля говорив? Він говорив, що завдання комсомольців — будувати комунізм. Так?

— Так. Але при чому тут музика?

— Як при чому? Всі будуть будувати, а ти будеш на роялі тринькати. Цей номер не пройде.

— Ти багато набудуєш! Теж мені будівник знайшовся! — образився Славик.

— Звичайно, — Генка розвеселився, — звичайно. Закінчу семирічку, поступлю в фабзавуч. Буду, металістом, справжнім робітником. Мене в комсомол і без кандидатського стажу приймуть. Ми з Мишком це давно вирішили. Правда, Мишко?

Мишко зволікав відповідь.

На останньому зборі загону Коля читав промову Леніна на Третьому з’їзді комсомолу. І одне місце в цій промові вразило Мишка: «Покоління, якому зараз п’ятнадцять років… побачить комуністичне суспільство і саме будуватиме це суспільство. І воно повинно знати, що все завдання його життя є будівництво цього суспільства».

Мишко багато думав над цими словами. Вони стосувалися безпосередньо його, Генки, Славика. Завдання всього їхнього життя — будувати комунізм. Те ж саме говорив йому Полевой: «Будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш». Це і означає будувати комунізм — жити для народу, а не для себе. А як же Славик? Хіба він для себе буде творити музику? Хіба пісня не потрібна народові? А «Інтернаціонал»?.. Мишко поглянув на Славика і сказав: