Коли залишився один, останній аркуш і вже ясно вималювалися контури якогось довгого предмета, Мишко зупинився і оглянув усіх. Генка подався вперед від нетерпіння. Мишко розгорнув аркуш… і в його руках блиснуло стальне лезо конька… «Норвежка»!..

Генка обережно взяв у руки коньок. Спочатку він мовчки оглядав його, потім почав обмацувати, провів нігтем по лезу, приклав до вуха, цокнув його нігтем і нарешті промовив:

— Здорово… а де ж другий?

Мишко розвів руками:

— Тільки один… другого не дістав.

У Генки витягнулося обличчя.

— Нічого, — зітхнув Мишко, — поїздиш поки що на одному, а там видно буде.

У Генки був такий жалюгідний вираз обличчя, що навіть Зіна й та не розсміялася. А вже як смішно було уявити собі Генку, що бігає по ковзанці на одному коньку!

Генка поклав коньок на табуретку, глибоко зітхнув і слабким голосом промовив:

— Ну що ж, прошу до столу.

— Стривай, — зупинив його Славик, — адже в мене також подарунок є. — Він засунув руку в портфель, довго там шарив і… витягнув другий коньок.

— Обдурили! — заверещав Генка, потім замовк, уважно подивився на друзів і повільно промовив: — Виходить… колекція, шахи, шкіряна куртка…

— Добре, — перебив його Мишко, — обійдемо для ясності.

Нарешті прийшла відповідь, з Петрограда.

— Ось, — сказав Мишко. — Учіться, як користуватися досягненнями науки і техніки.

— Яка ж тут техніка? — спитав Генка.

— Як яка? Поштовий зв’язок хіба не техніка? Ось так діють розсудливі люди, а безрозсудні летять невідомо куди…

Генка у відповідь в’їдливо сказав:

— Тебе вона також здорово підсіла з бюрократизмом. Здорово підсіла…

— Нічого не здорово, — сказав Мишко, — але не в цьому справа. В неділю поїдемо в Пушкіно і візьмемо з собою лижі.

— Для чого лижі? — здивувався Слава.

— Для конспірації.

… В найближчу неділю друзі зійшли на станції Пушкіно. В руках у кожного були лижі і палиці.

Вздовж високої дерев’яної платформи з перекошеним павільйоном тягнулися занесені снігом ларки. За ларками у всі боки розходилися широкі вулиці з чорним обрамленням палісадників. Вони замикали квадрати дачних дільниць, де протоптані в снігу доріжки вели до дерев’яних будиночків із заскленими верандами. Тільки голубі димки над димарями оживляли безлюдне селище.

— По одному боці туди, по другому — назад, — сказав Мишко. — Головне — не пропустити жодної таблички.

— Цілий рік будемо шукати, — сказав Славик. — Краще в сільраді запитати.

— Не можна, — заперечив Мишко, — селище невелике, це викличе підозру.

— Кого нам боятися! — сказав Генка. — Бабуся сама зрадіє, коли ми знайдемо скарб.

— Ти її в очі не бачив, а патякаєш, — сказав Мишко. — Поїхали.

Вони прошукали цілий день, але нікому будинок Терентьєвої не попадався.

— Так нічого не вийде, — сказав Славик, коли хлопці знову зібралися на станції, — половина будинків без табличок. Треба в сільраді запитати.

— Я ж тобі вже раз сказав, що не можна! — розсердився Мишко. — Забули, що Свиридов говорив? Справа дуже тонка. В наступну неділю знову приїдемо і будемо шукати.

Хлопці зняли лижі. Коли вони підійшли до каси, їх гукнули: «Здрастуйте, хлопці!» Вони обернулися і побачили Оленку й Ігоря Буш, акробатів.

Оленка привітно посміхнулася. Її біляві локони падали з-під хутряної шапочки на комір пальта. Ігор, як завжди, дивився серйозно і, потискуючи хлопцям руки, пробасив:

— Скільки літ, скільки зим!

— На лижах каталися? — спитала Оленка. — Чому до нас не заїхали?

— А ми не знали, що ви тут живете, — сказав Мишко.

— Так, ми тут живемо, у нас свій будинок. Ходімо до нас.

— Пізно, — сказав Мишко, — ми приїдемо в наступну неділю.

— Обов’язково приїдемо, — підтвердив Генка і таємниче додав: — У нас тут справа є.

— Яка справа? — спитала Оленка.

— Так, дурниці… — Мишко люто, подивився на Генку.

— Ні, скажіть, — наполягала Оленка.

— Я тітку свою розшукую, — сказав раптом Генка. Оленка здивувалася:

— Але ж вона в Москві, твоя тітка?

— То одна тітка, а це друга. Хіба мені заборонено мати двох тіток?

— І ви її не знайшли?

— Ні, адресу загубили.

— А як її прізвище?

Хлопці мовчали.

Як її прізвище? Чи ви прізвище також загубили?

Її прізвище Терентьєва, а звуть Марія Гаврилівна, — несподівано сказав Мишко. — Ви не знаєте її?

— Терентьєва Марія Гаврилівна? Знаю, — сказала Оленка, — вона живе поряд з нами. Ходімо, ми вам покажемо…

— Майте на увазі, — говорив по дорозі Мишко, — тітці не треба говорити, що Генка її шукає.

— Чому?

— Це довга історія, — сказав Мишко. — Вона думає, що Генка помер, і її треба спочатку підготувати. Якщо їй так прямо і бухнути, то в неї від радощів може розрив серця трапитися. Здоров’я в неї дуже благеньке, тим більше такий «племінничок», самі бачите…

— Ми з нею майже не знайомі, — сказала Оленка. — Вона живе дуже замкнуто.

— І взагалі, — продовжував Мишко, — абсолютно нікому не кажіть. І батькові своєму не кажіть…

— Татусь помер, — сказала Оленка.

Мишко зніяковів:

— Вибач, я не знав. — І, помовчавши, спитав: — Як же ви тепер?

— Самі живемо. Працюємо з Ігорем «2 БУШ 2, повітряний атракціон».

Вони підійшли до будиночка Бушів.

— Ось тут вона живе. — Оленка показала на сусідній будинок.

Через високу загорожу було видно тільки дах, покритий на краях ніздруватою кіркою снігу.

— Як ця вулиця називається? — спитав Мишко.

— Ямська слобода, — сказав Ігор. — Наш номер вісімнадцять, а Терентьєвих — двадцять.

— Добре ти шукав! — Мишко з докором подивився на Генку.

— Не розумію, — бурмотів Генка, відводячи очі, — як це я пропустив…

— На цьому боці навіть немає слідів від лиж, — зауважив Славик.

— Як немає? — бурмотів Генка, розглядаючи доріжку. — Куди ж вони поділися?.. Стерлися! Ну звичайно, стерлися. Бачите, рух який! — Він показав на безлюдну вулицю.

— Зайдімо до нас, — запропонувала Оленка… — Ми, правда, три дні дома не були, але зараз затопимо, і буде тепло-тепло.

Будиночок був маленький і тихий. Пухнастий іній лежав на. вікнах. Рівномірно цокав на стіні годинник. Під ногами ледь рипіли дошки підлоги. Строкаті доріжки лежали на чисто вимитій підлозі. Велика гасова лампа висіла над столом, вкритим квітчастою клейонкою. На стіні в рамках висіли великі портрети чоловіка і жінки. У чоловіка були густі нафабрені вуса, акуратний проділ на голові, брите підборіддя упиралося в накрохмалений комірець з відігнутими кінчиками. «Точнісінько так само, — раптом подумав Мишко, — як на дідусевому портреті там, у Ревську».

Оленка переодяглася в старе пальтечко, взула валянки і пов’язала голову хусткою. Вона була тепер схожа на сільську дівчинку з великими синіми очима і прямим носиком.

— Пішли по дрова, — сказала вона Ігорю.

— Ми принесемо! — закричали хлопці. — Покажіть де.

Всі гуртом вийшли у двір. Оленка відімкнула сарай. Мишко і Генка почали колоти дрова. Славик і Ігор носили їх у хату. Оленка, побрязкуючи відрами, пішла по воду.

Генка ввійшов в азарт.

— Ми їх всі переколимо, — бурмотів він, замахуючись колуном. — Для чого вам кожного разу возитися…

Поліно ніяк не піддавалося.