«Починається, — подумала Джейн. — Зараз він вийме звідти гранату чи автомат, чи що там у біса в нього є».

Щойно побачивши це, вона збиралася скинути червону кришку з термоса в руках, що трохи тремтіли, і один із друзів Аллаха буде дуже-дуже здивований, коли йому доведеться кататися з обвареним обличчям на підлозі у проході літака авіарейсу 901 компанії «Дельта».

Чоловік у кріслі ЗА розстебнув «блискавку» на сумці.

Джейн приготувалася.

Стрілець подумав, що цей чоловік, хай навіть і в'язень, мабуть, краще знається на мистецтві виживання, ніж будь-хто з тих, кого він бачив у повітряному диліжансі. Інші в більшості своїй були гладкими створіннями, та навіть ті, що були схожі на здорових, мали вигляд вразливих і незахищених, обличчя зіпсутих і розбещених дітей, обличчя чоловіків, що стануть на бій (врешті-решт), але перш ніж це зробити, скиглитимуть і рюмсатимуть без угаву; і навіть якщо випустити їхні кишки їм на взуття, то останнім виразом стане не лють чи страждання, а тупе здивування.

В'язень був кращий за них… та все ж недостатньо сильний. Зовсім не сильний.

Жінка-військова. Вона щось бачила. Не знаю що, але вона точно зрозуміла: щось не так. Вона пантрує його не так, як решту пасажирів.

В'язень сів. Подивився на книжку в тонкій обкладинці, яку про себе називав «Жур-гнав», хоча Роланда ні краплі не цікавило ані те, хто такий Жур, ані те, кого він гнав. Стрілець не хотів дивитися на книжку, попри всю дивовижність таких штук. Він хотів бачити жінку у військовій формі. Спокуса вийти вперед і перебрати на себе контроль була дуже сильною, але він переборов її… принаймні, поки що.

В'язень кудись їздив і отримав там порошок. Не той порошок, який він сам вживав, і не той, що так потрібен для лікування хворого стрільця, а той, що за нього люди відвалюють купу грошей, тому що він заборонений законом. Він збирався віддати порошок своєму братові, а той — чоловікові на ім'я Балазар. Оборудку буде завершено, коли Балазар в обмін на нього віддасть їм порошок, який приймають вони, — тобто в разі, якщо в'язень зможе правильно виконати не відомий стрільцеві обряд (у настільки дивному світі, як цей, просто мусить бути багато дивних ритуалів). Називався він «Проходження Митниці».

Але жінка бачить його.

Чи може вона перешкодити йому Пройти Митницю? Роланд подумав, що, мабуть, на це питання можна дати ствердну відповідь. А що тоді? Тюрма. А якщо в'язень потрапить у тюрму, то можливості дістати ліки, потрібні його зараженому тілу, що вже помирало, не буде.

«Він мусить Пройти Митницю, — подумав Роланд. — Мусить. І мусить піти зі своїм братом до того чоловіка, Балазара. Вони так не домовлялися, братові це не сподобається, але він повинен це зробити».

Бо чоловік, що має справу з дурманом, повинен або знати людину, яка лікує хворих, або сам бути такою людиною. Людиною, що може вислухати скаргу, а потім… можливо…

«Він неодмінно мусить Пройти Митницю», — подумав стрілець.

Відповідь була такою геніально простою, до того ж лежала так близько, що він мало не випустив її з поля зору. Авжеж, Пройти Митницю буде важко саме через той порошок, який в'язень збирався провезти. Мабуть, там є якийсь Оракул, до якого звертаються, якщо людина виглядає підозріло. Інакше, здогадався Роланд, церемонія Проходження була б елементарно простою, як перетин кордону дружньої держави у його власному світі. Варто було лише присягнути на вірність монархові тієї держави, та й то суто символічно, — і мандрівника пропускали.

Він мав змогу проносити речі зі світу в'язня до свого власного світу. Доказом цьому став брутербот із рибою-днецем. Він винесе пакети з порошком так само, як забрав брутербот. В'язень Пройде Митницю. А потім Роланд поверне порошок.

А зможеш?

Ох, це питання досить сильно стривожило його, та так, що він навіть забув про воду внизу, на яку дивився… вони перелетіли через щось схоже на неозорий океан і зараз повертали до узбережжя. Вода все наближалася і наближалася. Повітряний диліжанс спускався (Едді лише кинув неуважний погляд, але стрілець був у такому захваті, немов дитина, що вперше бачить снігопад). Він знав одне — забирати речі з цього світу він міг. А от повертати їх… Поки що це була таємниця, яку невдовзі доведеться розкрити.

Стрілець сягнув у кишеню в'язня і зімкнув його пальці на монеті.

А потім вийшов через двері.

Він сів, і птахи розлетілися геть. Цього разу вони не наважилися підібратися до нього ближче. Йому було боляче. Тіло знемагало від запаморочення й лихоманки… і все ж невелика порція їжі створила диво й повернула його до життя.

Він подивився на монету, яку цього разу проніс із собою. Схожа на срібну, але червонувата барва по краях свідчила про те, що насправді монета зроблена з якогось менш благородного металу. З одного боку був викарбуваний профіль чоловіка, чиє обличчя мало на собі відбиток шляхетності, хоробрості та впертості. Волосся, вкладене у локони довкола чола і заплетене в кіску на потилиці, також давало привід запідозрити за ним дещицю марнославства. Стрілець перевернув монету і побачив щось настільки разюче, що з його грудей вирвався хриплий крик.

На звороті був орел — емблема, що прикрашала його власний стяг у ті давно минулі часи, коли ще існували королівства та їхні прапори.

Час спливає. Повертайся. Швидко.

Але він затримався ще на мить, розмірковуючи. Думки в цій голові снували повільніше. Розум в'язня був далеко не ясним, принаймні на деякий час — більш виразним, ніж його власний.

Пронести монету туди й назад — це ж тільки половина експерименту, чи не так?

Він витяг із патронташа гільзу патрона і затис її в руці разом з монетою.

І знову зайшов у двері.

Монета в'язня була на місці, надійно затиснута в кулані, що був у кишені. Стрільцеві навіть не треба було виходити вперед, щоб перевірити, чи є гільза, — він і так знав, що її немає.

І все одно він на короткий час виступив уперед, бо було дещо, про що мусив дізнатися. Точніше, що повинен був побачити.

Тож він повернувся, наче для того, аби поправити якусь маленьку паперову штуку на спинці крісла (стрілець готовий був заприсягтися усіма богами, що будь-коли існували, — у цьому світі папір був буквально скрізь), і глянув крізь дверний прохід. Він побачив своє тіло, розпластане, як і раніше, але тепер зі свіжої ранки на щоці стікала цівка крові (мабуть, він поранився каменем, коли залишив своє тіло і пішов до дверей).

Патрон, який він тримав разом із монетою, лежав на піску біля дверного порогу.

І все ж потрібну відповідь було отримано. В'язень міг Пройти Митницю. Їхні вартові могли обшукати його з ніг до голови, від дірки в дупі до рота і назад.

Нічого їм не знайти.

Задоволений, стрілець відступив назад, навіть не здогадуючись (принаймні, зараз), що він досі не усвідомлює собі масштабу своєї проблеми.

«Боїнг-727» низько і плавно пролетів над солончаковими болотами Лонг-Айленду, залишаючи позаду шлейф відпрацьованого пального. Ось шасі торкнулося землі, і почувся шум та глухий удар.

3А — чоловік з очима двох кольорів — випростався, і Джейн побачила (справді побачила) у нього в руках короткоствольний автомат «Узі», а вже потім збагнула, що це всього лише його митна декларація і невеличка барсетка з застібкою-блискавкою, у яких чоловіки часом тримають свої паспорти.

Літак приземлився м'яко, як пір'їна.

Перечекавши, поки минеться судомна хвиля, що пройшла всім тілом, Джейн закрутила червону кришку термоса.

— Можеш назвати мене кретинкою, — тихо мовила вона до Сюзі, застібаючи паси безпеки, хоча потреба в цьому вже відпала. Коли літак заходив на посадку, вона розповіла Сюзі про свої побоювання, щоби та була готова. — І матимеш на це повне право.