— Давай сюди, — сказав чоловік у синьому костюмі.

Помічник передав флакон.

Стрілець закатав рукав свого піджака, під яким виявився «ролекс» Джека Морта.

— Грошей у мене немає, але, можливо, це їх замінить. Я так сподіваюсь.

Він повернувся, кивнув у напрямку вартового (той досі сидів біля свого перевернутого стільчика та широко розплющеними очима витріщався на стрільця) і вийшов.

Ось так просто.

П'ять секунд в аптеці стояла мертва тиша, якщо не брати до уваги завивання сигналізації, таке гучне, що заглушувало навіть людський гомін на вулиці.

— Святий Боже, що нам тепер робити, пане Кац? — пошепки спитав помічник.

Кац узяв годинника і зважив його на долоні.

Золото. Щире золото.

Він не міг у це повірити.

Але мусив.

Якийсь псих зайшов з вулиці, кулями вибив пістолет з руки охоронця й ніж з руки того, іншого чоловіка, і все заради ліків, на які Кац в житті не міг би подумати.

«Кефлекс».

Флакон «Кефлексу» доларів на шістдесят, не більше.

За який він заплатив «ролексом» вартістю шість із половиною тисяч.

— Що нам робити? — спитав Кац. — Що робити? Перше, що ти зробиш, — покладеш той годинник під прилавок. Ти його в очі не бачив. — Він подивився на Ральфа. — Т ти теж.

— Так, сер, не бачив, — з готовністю погодився Ральф. — Якщо я отримаю свою частку з його продажу, то я його взагалі ніколи не бачив.

— На вулиці його пристрелять, як пса, — сказав Кац. У його голосі бриніло непідробне задоволення.

— «Кефлекс»! Та у нього, по-моєму, навіть нежитю не було, — зачудовано мовив помічник.

У той самий час, коли нижній край сонця в світі Роланда торкнувся поверхні Західного моря й на воді, простираючись до того місця, де лежав зв'язаний, наче індичка, Едді, спалахнув яскраво-золотистий вогонь, офіцери О'Мейра й Дилівен повільно почали приходити до тями у світі, звідки Едді забрали.

— Зніміть з мене наручники, будь ласочка, — смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.

— Де він? — ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.

От блін.

У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань — чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.

«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», — подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю в живіт всадив залюбки», але поки що стріляти в Жирдяя Джонні йому було нічим, адже так? Уся зброя в цій крамниці була прикріплена ланцюгами, а його й Карлів пістолети забрав прибацаний в окулярах із золотою оправою, ненормальний, що наче скидався на порядного громадянина. Причому зробив це так легко, як сам О'Мейра міг би відняти пукалку в дитини.

Не закінчивши фразу, він узяв ключі й зняв наручники. В кутку крамниці валявся «маґнум-357», який закинув туди Роланд. О'Мейра помітив його і підібрав. Кобура була замалою для такого револьвера, тож полісмен запхнув його за пояс.

— Гей, то моє! — пробекав Жирдяй Джонні.

— Точно? Тобі повернути? — О'Мейрі доводилося говорити повільно. Голова просто розколювалася. Все, що йому хотілося тієї миті, — знайти пана Окуляри-в-золотій-оправі й прибити його гвіздками до стіни. Тупими гвіздками. — Я чув, у «Аттиці» полюбляють таких товстунчиків, як ти, Джонні. У них там навіть вираз такий є: «Чим більша сідушка, тим краща подружка». То ти точно хочеш отримати його назад?

Жирдяй Джонні мовчки відвернувся, та О'Мейра встиг помітити сльози в його очах і мокру пляму на штанях. Жалю він не відчув.

— Де він? — хрипким, натужним голосом спитав Карл Дилівен.

— Пішов, — глухо сказав Джонні. — Це все, що я знаю. Пішов. Я думав, він мене вб'є.

Дилівен поволі зводився на ноги. Торкнувшись щоки, відчув щось липке й мокре. На пальцях була кров. Чорт. Він простягнув руку до пістолета і все мацав та мацав, навіть після того, як пальці запевнили його, що пістолета й кобури нема. В О'Мейри просто боліла голова. Дилівен почувався, наче всередині його голови хтось влаштував ядерний полігон.

— Той чувак забрав мого пістолета, — сказав він О'Мейрі. Його голос звучав так глухо, що деякі слова годі було розібрати.

— Ласкаво просимо до клубу.

— Він досі тут? — Дилівен ступив крок до О'Мейри, і його занесло вліво, наче він ішов палубою корабля в сильний шторм. Але він спромігся вирівнятися.

— Ні.

— Давно? — Дилівен подивився на Жирдяя Джонні, але той не відповів. Можливо, тому, що Жирдяй стояв до них спиною і подумав, що Дилівен звертається до напарника. І Дилівен, котрий і за сприятливіших обставин не вирізнявся врівноваженістю, гаркнув на товстуна, хоча від крику голова, здавалося, готова була розлетітися на тисячу шматочків: — Я, здається, до тебе звертаюсь, ти, жирна свиня! Давно той недоносок пішов?

— Мабуть, хвилин п'ять тому, — тупо сказав Жирдяй Джонні. — Забрав його патрони і ваші пістолети. — Він помовчав. — Заплатив за набої. Я був у шоці.

«П'ять хвилин», — подумав Дилівен. Приїхав той чувак на таксі. Сидячи в патрульній машині й сьорбаючи каву, вони бачили, як він виходив. Наближалася година пік. О цій порі піймати таксі досить важко. А може…

— Ходімо, — сказав він Джорджеві О'Мейрі. — У нас ще є шанс взяти його за одне місце. А зброю візьмемо у цієї шльондри…

О'Мейра продемонстрував магнум. Спочатку Дилівен побачив два револьвери, а потім вони повільно злилися в одне ціле.

— Добре. — Дилівен приходив до тями, не одразу, а помалу, як боксер-профі, що зазнав сильного удару в щелепу. — Хай буде у тебе. Я візьму рушницю в машині. — Він рушив у напрямку дверей, та цього разу не просто похилився вбік: його хитнуло так, що довелося вхопитися розчепіреними пальцями за стінку, аби втримати рівновагу.

— З тобою все буде добре? — із сумнівом спитав О'Мейра.

— Тільки якщо ми його впіймаємо, — відповів Дилівен.

І вони вийшли. Жирдяй Джонні зрадів, що вони нарешті зникли. Не так сильно, як тішився через відхід монстра у синьому костюмі, але майже. Майже так само сильно.

Дилівену й О'Мейрі навіть не спало на думку обговорювати, у якому напрямку рушив злочинець, коли вийшов зі збройової крамниці. Достатньо було просто послухати повідомлення диспетчера.

— Дев'ятнадцять, — невтомно повторював жіночий голос. Пограбування, застосовано вогнепальну зброю. Дев'ятнадцять, дев'ятнадцять. Координати: Вест-Сайд, Сорок дев'ята вулиця, 395, аптека Каца, прикмети злочинця: високий, волосся світле, синій костюм…

«Стрілянина, — подумав Дилівен, і голова в нього розболілася ще сильніше. — Цікаво, він стріляв із Джорджевого чи з мого? А може, й з обох. Якщо цей мішок із лайном когось убив, нам кінець. Хіба що ми його впіймаємо».

— Погнали, — коротко кинув він О'Мейрі, котрому не потрібно було повторювати двічі. Він так само добре розумів ситуацію, як і Дилівен. Патрульна машина із ввімкненими блималками й сиреною з вереском шин увірвалася в потік транспорту. Починалася година пік, і на дорогах утворюватися затори, тому машина в О'Мейри їхала двома колесами у водостічній канаві, а іншими двома — на тротуарі. Пішоходи розліталися в різні боки, як налякані куріпки. Він підрізав заднє крило вантажівки з продуктами, що намагалася вклинитися в Сорок дев'яту. Попереду на тротуарі виднілися блискучі осколки скла. До вух обох поліцейських долинало різке рипуче завивання сигналізації. Пішоходи ховалися в дверних проходах і за купами сміття, проте мешканці квартир на горішніх поверхах безстрашно висовувалися з вікон, так, наче це було якесь особливо захопливе телешоу. Чи кіносеанс безкоштовного перегляду.