Очі нічого не побачили. До вух не долинув жоден, навіть найтихіший звук.

Тим часом стрілець уважно вивчав треті двері. Він очікував, що на них буде написане одне слово, те, яке чоловік у чорному вимовив, коли під час їхньої розмови на запилюженій голгофі перевернув шосту карту таро. «Смерть, — сказав тоді Волтер, — але не для тебе, стрільцю».

Слово, викарбуване на дверях, означало не СМЕРТЬ. Беззвучно ворушачи губами, стрілець прочитав:

«І все-таки це означає смерть», — подумав Роланд, не сумніваючись, що так воно й є.

Озирнутися його змусив голос Едді. Едді йшов геть. Він уже видряпувався на пагорб, досі кличучи Одетту.

На якусь мить Роланд замислився над тим, чи не відпустити його.

А раптом йому пощастить її знайти, можливо, навіть знайти живою, не сильно пораненою й досі Одеттою, а не іншою? Роланд подумав, що вони вдвох могли б влаштувати тут собі таке-сяке життя, що взаємне кохання Одетти та Едді могло б придушити те нічне жахіття, яке називало себе Деттою Волкер. «Так, між ними двома Детті не місце, в міцних обіймах вона б просто задихнулася на смерть», — припустив стрілець. Він був романтиком, своєрідним, жорстким, але романтиком… і все ж досить реалістично ставився до життя, аби знати, що часом любов справді перемагає все. А що буде з ним самим? Навіть якщо йому пощастить добути ліки зі світу Едді, ті ліки, від яких він майже одужав минулого разу, то чи зцілять вони його тепер? Чи зможуть бодай покласти початок одужанню? Зараз він почувався дуже зле і піймав себе на думці, чи надто далеко все зайшло. Ноги й руки боліли, в голові гуло, груди були важкі й забиті мокротинням. Під час нападів кашлю лівий бік озивався різким болем, наче там були поламані ребра. Ліве вухо палало вогнем. «Можливо, — подумав він, — час уже припинити це все. Відступитися».

Зачувши це, його душа запротестувала всіма своїми фібрами.

— Едді! — закричав він, цього разу не закашлявшись. Голос звучав потужно і владно.

Едді повернувся, однією ногою стоячи на сирій землі, а другою опираючись на скелястий виступ.

— Уперед, — відповів він і злегка повів рукою від себе. Цей жест красномовно свідчив, що він хоче позбутися стрільця, аби той не заважав йому займатися справжньою справою, важливою справою — пошуком Одетти та її порятунком (якщо доведеться рятувати). — Все нормально. Іди шукай те, що тобі треба. Коли повернешся, ми обоє будемо тут.

— Сумніваюсь.

— Я мушу її знайти. — Погляд Едді, яким той подивився на Роланда, був дуже молодим і беззахисно відкритим. — Справді мушу.

— Я розумію, що ти кохаєш, і розумію твою потребу, — відказав стрілець. — Але я хочу, щоби цього разу ти пішов зі мною, Едді.

Едді витріщився на нього й дивився довго-предовго, наче не вірячи власним вухам.

— Піти з тобою, — нарешті промовив він, досі перебуваючи в полоні своїх думок. — 3 тобою піти! Боже милосердний, по-моєму, я щойно почув усе. Усе, парам-папам. Минулого разу, коли ти так наполягав, аби я лишився з тобою, ти хотів випробувати долю й перевірити, чи я переріжу тобі горлянку.

Цього разу ти хочеш скористатися з нагоди, аби щось перегризло горло їй.

— Можливо, це вже сталося, — сказав Роланд, знаючи, проте, що це неправда. Можливо, Дама поранена, але не мертва — це було йому відомо достеменно.

На жаль, Едді теж знав. За той тиждень чи десять днів, протягом яких юнак не вживав свого наркотику, його інтелект помітно загострився. Едді показав на двері. — Ти чудово знаєш, що ні. Якби вона померла, цієї хрінової штуковини тут би не було. Хіба що ти брехав, коли казав, що без трьох нас вона ні фіга не буде фуричити.

Едді хотів було повернутися до пагорба, але Роланд поглядом прикував його до землі.

— Гаразд, — відповів стрілець. Його голос звучав майже так само м'яко, як і тоді, коли він звертався до жінки, що знемагала в полоні за ґратами сповненого ненависті обличчя й верескливого голосу Детти. — Вона жива. Але якщо так, то чому вона не відгукнулася, ти ж так голосно її кликав?

— Ну… може, один із тих кошаків кудись її потяг. — Та голос Едді звучав непереконливо.

— Кошак би її загриз, зжер, скільки влізло, а решту покинув. Максимум, на що він був би спроможний, — відтягти її тіло в затінок, аби повернутися вночі й доїсти м'ясо, яке, можливо, ще не зіпсувалося на сонці. Але в такому разі двері б зникли. Коти не схожі на комах, які спочатку паралізують свою жертву, а потім відтягують їжу кудись у закуток, аби поласувати пізніше, і тобі це відомо.

— Не обов'язково, щоб так усе й було, — огризнувся Едді й одразу ж згадав, як Одетта сказала: «Ні, вам усе-таки слід було відвідувати дискусійний гурток, Едді» — але відігнав від себе цю думку. — Могло бути так, що вона побачила кота і хотіла його застрелити, але перша пара куль в твоєму револьвері виявилася негодящою. Чорт, та може навіть перші чотири чи п'ять патронів. Кіт підбирається до неї, сильно б'є лапою, але не встигає вбити, бо… БА-БАХ! — Розійшовшись, Едді сильно вгатив кулаком у долоню: він так яскраво уявив собі картину, наче йому довелося побачити все на власні очі. — Куля вбиває кота чи тільки ранить, а може, просто відлякує. Як тобі такий варіант?

— Ми б почули постріл, — тихо сказав Роланд.

Едді на мить застиг, не в змозі вимовити ані слова чи навести бодай якийсь аргумент проти цього. Ясна річ, вони б почули. Дикий котячий нявкіт долинув до них вперше, коли вони перебували за п'ятнадцять чи навіть двадцять миль звідси. Що вже казати про револьверний постріл…

Він несподівано хитро подивився на Роланда.

— А може, ти й чув. Чув постріл, коли я спав.

— Він би тебе розбудив.

— Коли б я не був такий втомлений, чувак. Та я спав як…

— Як убитий, — так само тихо промовив стрілець. — Мені знайоме це відчуття.

— Тоді ти розумієш…

— Але це не те саме, що бути мертвим. Минулої ночі ти був так само у відрубі, але коли заверещала одна з тих кицьок, ти миттю підірвався на ноги. Бо хвилювався за Одетту. Пострілу не було, Едді, й ти це знаєш. Ти б неодмінно його почув. Бо вона тобі не байдужа.

— То, може, вона прибила того кота каменюкою! — в розпачі закричав Едді. — Звідки, в біса, мені знати, якщо я стирчу тут і сварюся з тобою замість того, щоб перевірити, як там усе насправді? А раптом вона лежить десь там поранена! Поранена чи помирає від втрати крові! Як вам це сподобається: я справді піду з тобою в ті двері, а вона помре, поки ми там блукатимемо? Як вам це сподобається: ти повертаєшся й бачиш, що двері на місці, а потім знову повертаєшся, і бац — дверей нема, бо вона померла? Тоді ти опинишся в пастці в моєму світі, а не я в твоєму! — Важко дихаючи, міцно стиснувши руки в кулаки, Едді стояв і розлючено дивився на стрільця.

Роланд відчув втомлене роздратування. Хтось (можливо. Корт, але стрілець схилявся до думки, що то був його батько) у минулому любив повторювати прислів'я: «Сперечатися з закоханим — все одно що вичерпувати океан ложкою». Зараз перед ним стояв справжнісінький доказ правдивості цього виразу — втілення агресивності й самозахисту. «Валяй, — промовляла поза Едді Діна. — Валяй, у мене є відповідь на всі твої закиди».

— А може, її надибав зовсім не кошак, — нарешті сказав Едді. — Може, це й твій світ, але, по-моєму, в цій його частині ти бував не частіше, ніж я — на острові Борнео. Хіба ти знаєш, що тут може бродити, на цих пагорбах? А раптом її вхопила й понесла з собою яка-небудь велетенська мавпа?

— У тому, що її таки щось ухопило, сумніву бути не може, — відповів стрілець.

— Тоді слава Богу, що хвороба не до кінця позбавила тебе міз…

— І ми обидва знаємо, що то було. Детта Волкер. Вона в полоні у Детти Волкер.

Едді розтулив було рота, але на якусь мить — достатньо тривалу, аби обидва вони визнали правду, — невблаганний вираз обличчя стрільця притлумив усі його аргументи.

— Не обов'язково ж усе сталося саме так, як ти сказав.