Це було по-друге.

Вони натрапили на смугу, де пісок був рівний і твердий. Тепер Едді штовхав коляску швидше. У голові снувалися невиразні думки про те, що якби вдалося втримати це крихітне прискорення, то він зміг би суто за інерцією проскочити наступну піщану яму, що трапиться на шляху.

Аж раптом візок став на місці. Застиг мов укопаний. Задня поперечина з глухим звуком вдарила Едді в груди, і він охнув. Роланд озирнувся, але навіть котяча моторність стрільця не змогла перешкодити ходу подій: візок Дами, як і погрожував раніше у кожній піщаній ямі, перевернувся. І потягнув за собою зв'язану Детту, яка навіть попри свою безпомічність дико гигикала і не припинила хихотіти навіть після того, як Роланд і Едді нарешті спромоглися вирівняти візок. Деякі мотузки так міцно затягнулися, що, напевне, безжально врізалися в її плоть, перекриваючи доступ крові до кінцівок. На лобі була рана, з якої на брови стікала кров. А вона знай хихотіла.

На той час, коли візок знову став на колеса, чоловіки засапалися і важко дихали. Разом із жінкою він, мабуть, важив фунтів двісті п'ятдесят, і більша частина цієї ваги припадала на візок. Едді подумав, що коли б стрілець забрав Детту з його часу, 1987 року, коляска важила б на шістдесят фунтів менше.

Детта гигикнула, пирхнула і закліпала очима, аби розігнати кров, що натекла в очі.

— Ох, хлопчики, ви мене перекинули.

— Подзвони своєму адвокатові, — пробурмотів Едді. — Подай на нас до суду.

— А коли садовили мене назад, вимоталися до дна. Хвилин десять мудохалися, ніяк не менше.

Стрілець відірвав черговий шмат від своєї сорочки — від неї й так лишилися самі спогади, так що заощаджувати було не варто — і простягнув ліву руку, аби обтерти Детті кров з лоба. І тут вона так люто клацнула зубами, прагнучи вкусити його, що Едді подумав: «Якби Роланд зреагував трохи повільніше, лише на мить забарився, то Детта Волкер зрівняла б кількість пальців на його руках».

Вона знову гигикнула і вп'ялася в нього лихим поглядом, у якому блимали веселі вогники, але стрілець побачив, що на дні цих очей зачаївся страх. Детта боялася його. Боялася, бо він був Справжнім Мерзотником.

А чому він був Справжнім Мерзотником? Можливо, тому, що в глибині душі вона відчувала: він дещо про неї знає.

— Майже дістала тебе, біла мордо, — виплюнула вона. — Цього разу майже вдалося.

І по-відьмачому захихотіла.

— Потримай їй голову, — незворушно проговорив стрілець. — Кусається, наче тхір.

Едді виконав його прохання, а стрілець обережно обтер кров з Деттиного чола. Рана була не широка і, судячи з усього, неглибока, але стрілець не захотів ризикувати. Він повільно спустився до моря, змочив шмат сорочки солоною водою і повернувся до Детти.

Поки він наближався, Детта заверещала не своїм голосом.

— Ану не підходь! Не смій мене чіпати тою хернею! Не смій мене терти водою, з якої вилазили отруйні тварюки! Забери! Забери геть!

— Тримай голову, — так само незворушним голосом сказав Роланд. Детта шалено мотала нею з боку в бік. — Я не хочу ризикувати.

Едді взяв її голову обома руками… і стиснув, коли вона спробувала виборсатися. Зрозумівши, що він не жартує, Детта миттю заспокоїлася й перестала виказувати страх перед мокрою ганчіркою. Зрештою, вона лише вдавала, що їй страшно.

Весь той час, поки Роланд промивав поріз, ретельно вимиваючи частинки піску, що в'їлися, вона з усмішкою його роздивлялася.

— Так, я бачу, ти не просто вимотаний, — відзначила Детта. — Біла мордо, та ти весь хворий. По-моєму, ти довго не протягнеш. Ти взагалі не протягнеш нічого, крім ніг.

Едді оглянув примітивні органи керування коляскою. Там було ручне аварійне гальмо, яким блокувалися обидва колеса. Детта дотягнулася до нього правою рукою, терпляче вичікувала, поки Едді добре розженеться, а потім смикнула за гальмо, навмисне, щоби випасти з візка. Навіщо? Щоб уповільнити їх пересування, от і все. Причин для того, аби зробити таке, не було, але такій жінці, як Детта, причини до лампади, подумав Едді. Така, як Детта, спокійно вчинить так тільки заради підлянки.

Роланд трохи ослабив її пута, аби кров могла циркулювати вільніше, а потім надійно прив'язав її руку подалі від гальма.

— Порядок, шеф, — сказала Детта, обдаровуючи його сліпучою, але надто вже зубастою посмішкою. — Все одно моя буде зверху. Є й інші способи вам нагидити, хлопці. Ціла купа способів.

— Уперед, — безбарвним тоном промовив стрілець.

— Чувак, ти в нормі? — спитав Едді. Стрільцеве обличчя було дуже блідим.

— Так. Ходімо.

І вони знову рушили уздовж узбережжя.

Стрілець наполіг на тому, аби годину штовхати візок, і Едді неохоче поступився йому. Роланд провіз його через першу піщану яму, але в другій Едді довелося втрутитися, й витягали вони візок уже разом. Стрілець хапав ротом повітря, на лобі виступили великі краплі поту.

Едді дозволив йому провезти коляску трохи далі, й Роланд цілком успішно впорався з завданням обходити місця, де пісок був досить розсипчастим, аби колеса повгрузали в нього. Але зрештою візок знову застряг, і Едді не зміг довше хвилини витримувати жалюгідне видовище, коли Роланд силкувався його витягти, — стрілець засапався, його груди важко здіймалися й опускалися, а відьма (так Едді почав називати її про себе) аж заходилася від сміху і навмисне нахилялася назад, аби ускладнити завдання, — а потім він посунув стрільця вбік і одним сердитим ривком висмикнув візок із піску. Коляска загрозливо захиталася, і Едді побачив чи швидше відчув, як відьма в слушний момент інстинктивно посувається вперед," наскільки дозволяли мотузки, прагнучи одного: знову вивалитися.

Роланд наліг своєю вагою на спинку коляски поряд із Едді, і разом вони вирівняли його.

А Детта озирнулася і змовницьки підморгнула їм. Це виглядало настільки непристойно, що Едді відчув, як руки вкриваються сиротами.

— Ви знов ледь не викинули мене, — сказала вона. — Дбайте про мене краще. Я ж усього-навсього стара калічна карга, тому потурбуйтеся про мене.

І вона розреготалася, та так сильно, що ледь не луснула зі сміху.

І хоча Едді був не байдужий до її другого «я» — ладен був закохатися за той короткий час, що він провів у розмовах із нею, — він відчув, що його руки так і чешуться, аби зімкнутися в неї на горлянці й заглушити той сміх, стискати доти, доки вона не вгомониться навіки.

Вона знову зиркнула на всі боки, прочитала його думки так, наче вони були написані в нього на лобі червоним чорнилом, і зареготала ще сильніше. У погляді читався виклик. Давай, біла мордо. Ну ж бо, давай. Ти цього хочеш? То зроби це.

«Інакше кажучи, годі вже класти на спину крісло, поклади жінку, — подумав Едді. — Поклади її навіки. Цього вона й домагається. Для Детти загинути від руки білого — можливо, єдина справжня мета, яку вона має в житті».

— Ходімо, — сказав він і знову почав штовхати коляску. — Як собі хочеш, цукерочко, а ми вирушаємо в подорож узбережжям.

— Іди в сраку, — огризнулася вона.

— Сама туди йди, мала, — ввічливо відповів Едді. Стрілець ішов поряд, опустивши голову.

Коли, судячи з розташування сонця на небосхилі, було близько одинадцятої ранку, вони підійшли до місця, де гірська порода в багатьох місцях випиналася з-під землі. Едді зі стрільцем поснідали залишками вчорашнього полювання. Едді запропонував порцію Детті, і та знову відмовилася, заявивши, що як їм хочеться це зробити, то хай зроблять це голими руками і припинять підсовувати їй отруту. Це, сказала вона, боягузтво.

«Едді правий, — міркував стрілець. — У цієї жінки власний ланцюжок спогадів, вона його сама зробила. Вона знає все, що з нею сталося минулої ночі, навіть попри те що насправді міцно спала.

Вона переконала себе в тому, що вони принесли їй шматки м'яса, які смерділи смертю і гнилизною, дражнили її, поки самі їли солонину, запиваючи її якимось пивом із фляг. Вона була впевнена, що вони раз у раз простягали їй шматки своєї власної незіпсованої вечері, а в останню мить, коли вона готова була вп'ястися в них зубами, різко забирали — при цьому, звісно, заходячись від реготу. У світі (або принаймні в свідомості) Детти Волкер Біломазі Мудаки робили з темношкірими жінками тільки дві речі: ґвалтували їх чи насміхалися. Чи те й те одночасно».