— Ні, — відповіла Сюзі. — Ти все зробила правильно.

— Я переборщила з пильнуванням. З мене обід.

— Аякже. І не дивися на нього. Дивися на мене. Посміхайся, Джейні.

Джейн посміхнулася. Кивнула. Подумала: «Що, в ім'я всього святого, зараз відбувається?»

— Ти стежила за його руками, — сказала Сюзі і розсміялася. Джейн теж. — А я помітила, що сталося з його сорочкою, коли він нахилився дістати сумку. У нього там стільки добра, що можна у «Вулворті» цілий галантерейний відділ спорядити. Тільки я сильно сумніваюся, що він везе на собі товар, який можна купити у «Вулворті».

Джейн відкинула голову назад і знову розсміялася, почуваючись маріонеткою.

— І що нам тепер робити? — Сюзі була на п'ять років досвідченіша за неї, і Джейн, котра ще хвилину тому відчувала, що ситуація перебуває під бодай якимось її безрозсудним контролем, тепер тихо раділа тому, що Сюзі поруч.

— Нічого. Розповісти капітанові, коли ми вже будемо на землі. А капітан скаже митникам. Наш приятель стане в чергу, як усі інші, тільки потім його висмикнуть із черги кілька чоловіків і відпровадять до маленької кімнатки. І по-моєму, це буде його перша кімнатка з нескінченної анфілади маленьких кімнаток.

— Господи. — Джейн посміхалася, але відчувала, що її проймає то жар, то холод.

Коли реверси почали зупинятися, вона розстебнула пас безпеки, передала термос Сюзі, потім підвелася і постукала в двері кабіни.

Не терорист, а контрабандист наркотиків. Подякуймо Господові за невеличку милість. І все одно їй було якось не по собі. Справді симпатичний хлопець.

Не так уже щоб дуже, але все ж таки.

«Він і досі не бачить, — розлючено подумав стрілець. Його почав охоплювати відчай. — О боги!

Едді нахилився, аби взяти папери, потрібні йому для обряду, а коли підвів очі, то жінка-військова витріщалася на нього — очі широко розплющені, щоки бліді, як паперові штуки на спинках крісел. Срібна трубка з червоною кришкою, яку він спочатку прийняв за якусь флягу, вочевидь була зброєю. Зараз жінка тримала її між грудями. Роланд подумав, що за одну-дві миті вона або кине її, або відкрутить червону кришку і вистрелить у нього.

А потім вона розслабилася і застебнула ремінь, хоча вже пролунав глухий удар, з якого і стрілець, і в'язень зрозуміли, що повітряний диліжанс приземлився. Вона повернулася до іншої військової, біля якої сиділа, і щось сказала. Та друга жінка розсміялася і кивнула, але якщо це щирий сміх, подумав стрілець, тоді він річкова жаба.

Роланд із подивом подумав, як чоловік, чия свідомість стала тимчасовим притулком для стрільцевого власного ка, міг бути таким тупим. Звісно, частково це пояснювалося тим, що він вводив собі в організм… один із різновидів чортового зілля, які існували в цьому світі. Частково, але не повністю. Він був не такий неспостережливий тюхтій, як інші, але з часом, можливо, стане таким.

«Вони саме тому такі, бо живуть у світлі, — зненацька спало на думку стрільцеві. — У тому світлі цивілізації, яке навчали обожнювати понад усе. Вони живуть у світі, який ще не зрушив з місця».

Але якщо в цьому світі люди ставали такими, то Роланд починав замислюватися, а чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», — казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями — особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою — щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому-далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», — подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом правлять не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В'язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув би його головою об найближчу стіну. Свідомість в'язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з-під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.

В'язень не бачив нічого, стрілець — усе.

Жінка вирішила, що він злодій чи божевільний. Він — або, мабуть, це був я, так, дуже на те схоже — повівся якось не так, і це змусило її запідозрити негаразди. Вона змінила свою думку, але потім та, інша жінка переконала її в слушності підозр…от тільки тепер, по-моєму, вони знають, у чому справді проблема. Знають, що він збирається осквернити обряд.

А потім його наче громовиця вдарила: ось у чім штука. По-перше, суть була не в тому, аби пронести мішки до його світу так само, як він це зробив з монетою. Монета ж не була приклеєна до тіла в'язня клейкою стрічкою, яку він обмотав довкола торсу, щоби пакети міцно прилягали до шкіри. Та й клейка стрічка — це ще не все. В'язень не помітив тимчасового зникнення однієї монети — їх у нього було повно. Але якщо він збагне, що те, заради чого він ризикує життям, зненацька зникло, він неодмінно запанікує… і що тоді?

Більш ніж імовірно, що в'язень почне поводитися настільки нерозумно, що його піймають на оскверненні обряду й одразу запроторять у темницю. Наслідки ж будуть сумними. Якщо пакети з порошком у нього під пахвами просто щезнуть, то він може вирішити, що з'їхав з глузду.

Повітряний диліжанс, рухаючись по землі тяжко, наче неповороткий віл, з натугою повернув ліворуч. Стрілець зрозумів, що роздумувати далі — неприпустима розкіш, бо час спливав. Тепер йому потрібно було не просто виступити вперед — він мусив вступити в контакт із Едді Діном.

Негайно.

Едді поклав митну декларацію і паспорт у нагрудну кишеню. Сталевий дріт тепер невпинно обмотувався довкола його нутрощів, вганяючись дедалі сильніше й сильніше, від чого нерви шарпало й лихоманило. І тут у нього в голові пролунав голос. Не думка — голос.

Слухай сюди, хлопче. Уважно слухай. І якщо хочеш лишитися в безпеці, то зроби так, щоб ці жінки-військові не прочитали на твоєму обличчі думок, які зродять у них подальші підозри. Бачить Бог, вони й так вже занадто недовірливі.

Спершу Едді подумав, що в нього на голові ще й досі навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п'ять хвилин тому. Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…