«Вже надто пізно», — подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним — і діяв, — то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон — надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, — неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, — сказав Едді. — За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, — відказав Роланд. — їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво-вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх — для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала — просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п'ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, — сказав Роланд. — І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, — відповів Едді. — Але це ж Нью-Йорк».

Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м'ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в'яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три пігулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек-бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот-догів у м'яких білих булочках і прохолоду «Пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов'ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось-ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «Пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот-доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «Пепсі» — біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті-решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Їжа… серветки… «Пепсі-кола»… шість пігулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», — тупо подумав Едді й швидко подивився в опукле дзеркало.

Дверний отвір зник… так само, як і того разу, коли Роланд щез із його свідомості.

«їж на здоров'я, друже», — подумав Едді… але ж хіба ця дивна чужорідна присутність у свідомості, що називала себе Ролан дом, була його другом? Це ще треба довести, чи не так? Щоправда, він урятував гузницю Едді, але це ще не означає, що він бойскаут.

І попри все, Роланд йому подобався. Лякав його… але водночас і подобався.

Едді підозрював, що з часом міг би полюбити його так само, як любив Генрі.

«Добре попоїж, незнайомче, — подумав він. — Добре попоїж, залишайся живий… і повертайся».

Неподалік лежали замащені гірчицею серветки, які залишив попередній відвідувач бару. Едді зіжмакав їх, на виході вкинув у корзину для сміття і пожував повітря, наче дожовуючи останній шматочок їжі. Прямуючи до вказівників «БАГАЖ» і «ДО НАЗЕМНОГО ТРАНСПОРТУ», він наблизився до чорношкірого чоловіка і навіть зміг удати, що відригує.

— Що, не знайшли підходящої футболки? — спитав Едді.

— Перепрошую? — Чорношкірий хлопець, що вдавав, буцімто він вивчає розклад відправлення літаків компанії «Америкен Ейрлайнз», повернувся до нього лицем.

— Я думав, ви шукаєте з написом: «ПОГОДУЙТЕ МЕНЕ, Я УРЯДОВИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ», — сказав Едді й пішов далі.

Прямуючи до сходів, він помітив, що сумкорийка поспіхом закрила сумку й скочила на ноги.

Нічого собі, та це буде цілий супермаркетівський парад на день подяки.

День минув з біса цікаво, та Едді сумнівався, що він закінчився.

Коли Роланд побачив, що страховиська знову виходять із води (виявляється, їхні вилазки ніяк не були пов'язані з припливом — їх спричиняла темрява), він покинув Едді, щоби перемістити своє тіло, поки до нього не добралися ті ненажерливі створіння.

Він чекав, що буде боляче, і був готовий до цього. Біль так давно супроводжував його, що вони майже стали давніми друзями. Але його вразило те, як швидко посилювалася лихоманка і як стрімко танули сили. Якщо раніше він не був на порозі смерті, то зараз вона точно його спіткає. Чи було в світі в'язня щось настільки потужне, аби відвернути її? Можливо. Але якщо він не отримає ці ліки протягом наступних шести-восьми годин, то це вже не матиме значення. Якщо все зайде надто далеко, то жодні ліки чи чари в тому або будь-якому іншому світі не допоможуть йому одужати.

Іти він не міг. Доведеться повзти.

Він уже готувався вирушати, коли його погляд упав на покручений шматок липкої гидоти і пакети з диявольским порошком. Якщо порошок залишиться тут, омаромонстри точно порозривають пакети. А морський вітер розвіє порошок на всі чотири сторони. «Туди йому й дорога», — понуро подумав стрілець. Але цього він допустити не міг. Коли надійде час, Едді Дін опиниться по вуха в неприємностях, якщо не зможе віддати цей порошок. Блеф із людьми, подібними до цього Балазара (яким його уявляв собі стрілець), рідко залишався безкарним. Він захоче побачити товар, за який заплатив, а поки не побачить, то на Едді будуть спрямовані дула стількох револьверів, що хоч армію споряджай.

Стрілець потягнув до себе покручену мотузку з клейкої стрічки і перекинув її собі через шию. І поволі почав просуватися вгору узбережжям.