Хай там як, я не хочу цензурувати чи істотно змінювати хід сюжету цієї книги. Попри всі вади, у ньому є якийсь особливий шарм (так мені здається). Змінити його надто глобально означало б відцуратися од людини, яка першою писала про стрільця наприкінці весни та на початку літа 1970-го року, а цього я робити не хотів.

Що мені насправді хотілося зробити (по змозі, перед тим, як вийдуть останні томи серії), так це запропонувати новачкам оповіді про Вежу, а разом з ними — і давнім читачам, які схотіли б освіжити спогади, — зрозуміліший початок і зробити так, щоб знайомство зі світом Роланда відбулося трохи легше. А ще я хотів, щоб у них була книга, у якій майбутні події передвіщаються краще. Сподіваюся, мені це вдалося. І якщо ви один із тих, хто ще ніколи не відвідував магічного світу, через який пересуваються Роланд та його друзі, маю надію, що ви дістанете насолоду від див, на котрі там натрапите. Найбільше мені хотілося розповісти казку про дива. І якщо вас бодай трохи зачарує аура Темної вежі, я вважатиму свою працю, яка почалася в 1970-му й переважно закінчилася в 2003-му, завершеною. Проте саме Роланд першим укаже на те, що такий проміжок часу насправді важить дуже мало. І взагалі, коли хтось вирушає на пошуки Темної вежі, час втрачає будь-який сенс.

6 лютого 2003 р.

Роман «Крізь час» — це другий том довжелезного циклу під назвою «Темна вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до вежі темної прийшов» (котра, в свою чергу, завдячує своєю появою «Королю Ліру»).

У першому томі (його назва — «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», нарешті наздоганяє чоловіка в чорному — чаклуна, якого він переслідував дуже довго (але ми ще не знаємо, як довго). Переслідуваний виявляється людиною на ім'я Волтер. Саме він, криючись під облудною маскою, удавав із себе друга Роландового батька в ті часи, коли світ ще не зрушив з місця.

Але мета Роланда — не ця напівлюдська істота. Він прагне досягти Темної вежі. А чоловік у чорному (кажучи точніше, те, що цьому чоловікові відомо) — лише перший крок на шляху до цього загадкового місця.

Власне кажучи, хто такий Роланд? Яким був його світ до тою, як зрушити з місця? Що таке Вежа і чому він так прагне її досягти? У нас є тільки уривчасті відомості, напевно нічого не відомо. Роланд — стрілець, хтось на кшталт рицаря, що зобов'язаний захищати світ, тримати його, щоби він не зрушив з місця. Спогади про цей світ у Роланда пов'язані з «любов'ю і світлом, що його переповнювали».

Нам відомо, що Роландові рано довелося пройти випробування на зрілість, бо він дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, ще могутнішого чарівника, ніж Волтер (цей останній був Мартеновим спільником, про що батько Роланда не знав). Нам відомо, що Мартен навмисне зробив так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець зазнає поразки і його «відправлять на Захід». Але Роланд гідно витримав випробування, вийшовши з нього переможцем.

Що ще нам відомо? Світ стрільця трохи нагадує наш. У ньому ще залишилися предмети людської діяльності на кшталт бензинових колонок і декілька пісеньок (наприклад, «Гей, Юдо!» або ж нісенітниця, що починається словами «Боби, боби, музичний фрукт…»). Ще живі деякі звичаї та обряди, подібні до тих, що їх ми за своїми романтичними уявленнями пов'язуємо з Диким Заходом.

Наш світ та світ стрільця пов'язані між собою невидимими нитками. На придорожній станції, що стоїть на довгому тракті для диліжансів, у величезній стерильній пустелі, Роланд зустрічає хлопчика на ім'я Джейк, який помер у нашому світі. Насправді це сталося так: на розі вулиці його штовхнув на проїжджу частину всюдисущий (і страхітливий) чоловік у чорному. Джейк ішов до школи, тримаючи в одній руці портфель, а у другій — пакунок з обідом. Останній спогад хлопчика про свій світ (наш світ) — це колеса кадилака, що розчавлюють його… і смерть.

Та зустрітися з чоловіком у чорному йому не судилося: Джейк знову помирає. Цього разу причиною його смерті стає стрілець, котрий стикається з необхідністю вдруге у своєму житті зробити найболючіший вибір і врешті-решт вирішує принести в жертву свого символічного сина. Поставши перед потребою обирати між Вежею і хлопчиком (а можливо, між засудом на вічні муки і спасінням), Роланд обирає Вежу.

«Вперед, — каже йому Джейк перед тим, як упасти в прірву. — Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі з гнилими скелетами. Темний чаклун пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Пророцтва, виголошені цими картами, що показують В'язня, жінку на ймення Дама Тіней, темну примару, що називається просто — Смерть («але не твоя, стрільцю», — каже йому чоловік у чорному), стануть головними у цій книзі… і другим кроком Роланда на довгому й тернистому шляху до Темної вежі.

«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…

Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.

«Він тоне, стрільцю, — казав чоловік у чорному, — і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».

Але сон не був кошмарним, якраз навпаки — приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж продовжувати жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.

«Добре, гаразд, я потону, — подумав він, слухаючи рокіт хвиль. — Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…

Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру грецьких горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім — про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.

Страховисько — повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, — втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом — залишалося не більше чотирьох ярдів'. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.

— Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?

Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало — він не міг згадати, де він і як сюди потрапив, чи він справді наздогнав чоловіка в чорному, чи це був лише сон. Знав тільки, що треба якомога швидше забиратися подалі від води, поки вона не затопила йому набоїв.