— Тоді скажи ще раз. Назви моє ім'я.

— Детта.

— Повністю! — В голосі бриніли небезпечні нотки істерії, й Едді порадів, що не бачить зараз її обличчя.

— Детта Волкер.

— Добре. — Вузол трохи ослаб. — А зараз слухай сюди, біломазий, і слухай уважно, якщо хочеш дожити до заходу сонця. Не треба з себе хитрожопого корчити, бо я бачила, як ти тягнувся по той револьвер, який я у тебе забрала, поки ти спав. Не тре' намахувати Детту, вона все бачить. Бачить усе, що ти хочеш зробити, наперед. Будь спок.

Ніяких витівок. Думаєш, як у мене нема ніг, то все можна? Відколи я їх втратила, я навчилася обходитися без них. Тепер у мене є обидва револьвери того козла білого, а це щось та значить, Ти так не думаєш?

— Ага, — прохрипів Едді. — Я не корчитиму з себе хитрожопого.

— Дивись мені. Будь хорошим хлопчиком. — Детта гигикнула. — Поки ти рухтив, я була вся в ділах. Все думала, як це обставити. Ось що ти мусиш зробити, білюнчику: заводь-но руки за спину, поки не намацаєш петлю, таку саму, як я оце тобі на шию накинула. Петель буде три. Поки ти спав, ледащо, я працювала не покладаючи рук! — Вона знову гидко реготнула. — Намацаєш петлю — складай руки зап'ястям до зап'ястя й сунь туди.

Тоді відчуєш, що мої руки затягують ковзкий вузол. І коли відчуєш, то подумаєш: «А це шанс намахати цю чорнопику сучку. Просто зараз, поки вона ще не затягнула свою мотузку як слід». Але… — Тут Деттин карикатурний голос негритянки з Півдня став притлумленим. — …ліпше гарненько подумай, а потім уже зроби.

Едді послухався поради. Зараз Детта ще сильніше скидалася на відьму: брудна істота зі сплутаним волоссям, здатна вселити страх у серця, значно хоробріші за його власне. Сукня, в яку вона була вдягнена у «Мейсі», коли стрілець її викрав, зараз звисала клаптями й була брудна. Скориставшись ножем зі стрільцевого кошеля — тим, яким Едді та Роланд відрізали пластир, — вона розітнула сукню ще в двох місцях, зробивши над випуклостями стегон щось на кшталт кобур. Тепер із них стирчали потерті рукоятки стрільцевих револьверів.

Голос її звучав приглушено, бо в зубах був затиснутий кінець мотузки. З одного кутика рота, викривленого в знущальній усмішці, виглядав щойно відрізаний кінець мотузки. Решта її, що вела до петлі на шиї Едді, стирчала в другому куті рота. Було в цій картині щось настільки хижацьке й варварське — мотузка, затиснута в усмішці, — що Едді закам'янів від жаху, не в змозі відвести від неї погляд. Але Деттина усмішка од цього стала тільки ширшою.

— Спробуй-но тільки пискнути, поки я буду зв'язувати тобі руки, — прошамкотіла вона своїм приглушеним голосом, — і я здушу тобі горлянку зубами, бидло ти біле. І вже не відпущу. Пойняв?

Сказати щось Едді не наважився — не довіряв своєму голосові. Тільки кивнув у відповідь.

— Добре. Може, ще трохи поживеш.

— Якщо я помру, — проквакав Едді, — то ти, Детто, більше ніколи не матимеш нагоди тирити з магазину «Мейсі». Бо він дізнається, і буде все, приїхали.

— Стули пельку, — сказала Детта. Майже промуркотіла. — Просто замовкни. Хай думають ті, хто вміє. Все, що від тебе вимагається, — намацати петлю.

«Поки ти спав, я працювала не покладаючи рук», — сказала вона, й Едді з роздратуванням та тривогою, що все наростала, виявив, що так усе й було. Мотузка перетворилася на ланцюг із трьох ковзких вузлів. Першу петлю Детта накинула Едді на шию, поки він спав. Друга надійно закріплювала його руки за спиною.

Потім Детта грубо штовхнула Едді, аби він перевернувся на бік, і наказала підібгати ноги так, щоби п'ятки торкнулися сідниць. Зрозумівши, до чого це все призведе, він почав упиратися. Тоді вона витягла з прорізу в сукні один із Роландових револьверів, звела курок і притисла дуло до скроні Едді.

— То що, ти це зробиш чи мені зробити, біле падло? — спитала вона тим самим муркотливим голосочком. — Тільки якщо вже я зроблю, то ти склеїш ласти. Я просто посиплю пісочком мізки, які вилетять у тебе з іншого боку голови, а дірку прикрию твоїм волоссячком. Коли він повернеться, то подумає, що ти спиш! — Вона знову гигикнула.

Едді слухняно підняв ступні, і Детта швидко накинула на щиколотки третю петлю з ковзким вузлом.

— Ось так. Ти у мене тепер зв'язаний охайненько, наче теля на ро-дей-о.

«Опис не гірше будь-якого іншого», — подумав Едді. Якщо він спробує опустити ноги в цьому положенні, яке ставало все менш зручним, то вузол на щиколотках затягнеться ще сильніше. Мотузка між щиколотками й зап'ястями теж натягнеться, а разом з нею — вузол, і вірьовка між зап'ястями й петлею на шиї, і…

Якимось незбагненним чином Детта вже тягнула його вниз узбережжям.

— Гей! Що…

Едді спробував опиратися і відчув, як усі вузли затягуються — дихати стало вже майже нічим. Він розслабив усі м'язи, як тільки зміг (і тримай ноги вище, придурку, бо якщо ти їх опустиш, то задушишся), і дозволив їй волочити себе шорстким ґрунтом. Гострий камінь зідрав йому шкіру з щоки, й потекла тепла кров. Детта важко дихала. Шум морських хвиль й бамкання прибою, що безупинно проточував собі в скелі тунель, тепер були гучніші.

«Втопити мене? Господи Боже, це у неї на думці?»

Ні, авжеж, ні. Він здогадався, що вона збирається зробити, ще навіть до того, як його обличчя зарилося в покручені водорості, що позначали лінію припливу. Мертва гидота, від якої смерділо морською сіллю, на дотик була як пальці потонулих моряків.

Едді згадав розповідь Генрі: «Бувало, підстрелять одного з наших — американця, тобто, бо вони добре знали, що заради чурки ніхто в кущі не полізе, хіба що якийсь салага, що тільки-но прибув зі Штатів. Так от, підстрелять, лишать дірку в пузі, він кричить, а вони знімають собі по одному хлопців, які намагаються його врятувати. І роблять це, поки чувак не помре. Знаєш, як вони називали таких бідолах, Едді?»

Едді заперечно хитав головою, похоловши від картини, яку собі уявив.

«Їх називали горщиками з медом, — сказав тоді Генрі. — Солодке. Приманка для мух. Або навіть для ведмедя».

Саме це робила зараз Детта: використовувала його як горщик із медом.

Вона залишила його на відстані семи футів нижче лінії припливу, покинула, не сказавши ні слова, лишила обличчям до океану. Зазирнувши в двері, стрілець мусив побачити зовсім не приплив, який загрожує життю Едді, бо до припливу було ще добрих шість годин. А задовго до цього…

Трохи підкотивши очі, Едді побачив, що сонце вже простилає на поверхні океану довгу золотисту доріжку. Котра зараз година? Четверта? Десь так. Сонце почне сідати близько сьомої.

Задовго до того, як варто буде починати хвилюватися щодо припливу, спуститься темрява.

А разом із нею з моря повиповзають омаромонстри. Вони допитливо прокладатимуть собі шлях до того місця, де лежить безпорадний Едді, підповзуть ближче й розірвуть його на шматки.

Час тягнувся для Едді Діна нескінченно довго. Саме уявлення про час стало нагадувати чийсь жарт. Навіть його жах перед настанням ночі тепер потьмянів, бо ноги затекли, неприємні відчуття помалу перетворилися на біль і врешті-решт переросли в нестерпну муку. Едді розслабляв м'язи, всі вузли затягувалися, і коли він уже майже задихався, йому якимось чином вдавалося знову підібгати ноги, ослабити тиск, і повітря починало потроху проходити в легені. Впевненості в тому, що він доживе до темряви, в Едді не було. Може настати така мить, коли він просто фізично не зможе знову підібгати ноги.

Зараз Джек Морт упевнений у присутності стрільця. Якби на його місці була інша людина — Едді Дін, наприклад, чи Одетта Волкер, — Роланд би поговорив із цим чоловіком хоча б для того, щоб заспокоїти, притишити природну паніку й збентеження від того, що особистість раптом грубо посунули на пасажирське сидіння тіла, яким вона керувала все своє життя.