Інші потвори поволі відступали.

В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.

Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.

А тим часом Едді задихався.

Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.

А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.

— Я цим займуся. — В її руці був ніж… його ніж.

«Займешся чим? — подумав він, помалу непритомніючи. — Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»

— Хто ти? — прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.

— У мені три жінки, — почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. — Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.

Він знав, що вона його поцілувала, однак потім Роланда поглинула пітьма, і тільки її він знав протягом довгого часу.

Здавалося, вперше за тисячу років стрілець не думав про Темну вежу. Зараз його думками заволодів олень, що вийшов до ставка на лісовій галявині.

Тримаючи револьвер лівою рукою, стрілець прицілився з-за поваленого стовбура.

«М'ясо», — подумав він. Рот наповнився слиною, і Роланд вистрілив.

«Промазав, — подумав він за мить після пострілу. — Розучився. Все своє вміння… втратив».

Олень упав мертвим на краю ставка.

Невдовзі думки про Вежу знову посядуть чільне місце в його житті, але зараз Роланд лише дякував усім тутешнім богам за те, що його око досі точне, і думав про м'ясо, м'ясо і лише м'ясо. Він поклав у кобуру той єдиний револьвер, що носив зараз, і переліз через колоду, за якою терпляче лежав, поки пізній полудень помалу переростав у сутінки, вичікуючи, коли до ставка підійде щось досить велике і їстівне.

«Я одужую, — трохи здивовано подумав він, дістаючи ножа. — Справді одужую».

Жінку, що стояла за спиною, оцінюючи його поглядом карих очей, він не помітив.

Протягом шести днів після сутички на краю узбережжя вони харчувалися тільки м'ясом омарів і не пили нічого, крім огидної солонуватої води зі струмка. Роланд мало що пригадував з того періоду часу. Він марив у лихоманці, часом називаючи Едді Аланом, часом — Катбертом, а жінку завжди називав Сюзанною.

Мало-помалу його лихоманка почала відступати, і вони почали свою тяжку подорож у глиб пагорбів. Деякий час Едді штовхав візок із жінкою, часом у ньому їхав Роланд, а жінка руками легко обхоплювала Едді ззаду, і він ніс її на запліччі. Більша частина шляху не дозволяла їхати на колясці, і це істотно вповільнювало пересування вперед. Роланд знав, наскільки Едді знесилений. Жінка теж це розуміла, та Едді ніколи не скаржився.

Харчуватися їм було чим. У ті дні, коли Роланд лежав на межі життя й смерті, згоряючи від лихоманки, марячи про часи, що давно минули, й людей, що давно померли, Едді з жінкою невтомно вбивали омарів. Поступово омари почали остерігатися їхньої частини узбережжя, проте на той час у них уже були великі запаси їжі. Коли нарешті почався край, де ріс бур'ян укупі з шляй-травою, усі троє змушували себе їсти ці рослини, бо знемагали від жаги зелені, будь-якої зелені. І так мало-помалу болячки в них на шкірі почали загоюватися. Деяка трава була гіркою, деяка — солодкою, та вони їли, незважаючи на смак… окрім одного випадку.

Стрілець пробудився від змученої дрімоти й побачив, що жінка смикає траву, яку він впізнав би будь-де.

— Ні! Тільки не цю! — прохрипів він. — Ніколи її не їж! Запам'ятай її! Ніколи її не торкайся!

Вона пильно подивилася на нього і, не вимагаючи пояснень, викинула вирваний жмут.

Похолодівши від того, що нещастя було так близько, стрілець знову ліг. Деякі трави були смертельно небезпечні, однак та, яку вирвала жінка, стала б її прокляттям. То було чортове зілля.

Від «Кефлексу» в кишечнику Роланда все вирувало, і він знав, що Едді це непокоїть, але трава допомагала трохи втишити бурю.

Врешті-решт вони дісталися справжнього лісу. Ревіння хвиль Західного моря стихло, перетворилося на ледь чутний гомін, що долинав до їхніх вух тільки тоді, коли вітер дмухав у відповідному напрямку.

А тепер у них було ще й справжнє м'ясо.

Стрілець підійшов до оленя і спробував випотрошити його ножем, затиснутим між середнім і безіменним пальцями правої руки. Не вийшло. Пальці були не досить сильними. Переклавши ніж до лівої руки, він спромігся сяк-так розпороти оленя від паху до грудей. Кров полилася струмком, не встигнувши зіпсувати м'ясо… та все одно розріз вийшов поганенький. Дитина, яку нудить, і то краще б впоралася.

«Тобі доведеться стати спритною», — сказав він своїй лівій руці й приготувався зробити ще глибший розріз.

Дві коричневі руки зімкнулися над його рукою й забрали ножа.

Роланд озирнувся.

— Я сама, — сказала Сюзанн.

— А тобі доводилося це робити?

— Ні, але ти мені покажеш.

— Гаразд.

— М'ясо, — сказала вона і посміхнулася.

— Так, — підтвердив Роланд, і собі посміхаючись. — М'ясо.

— Що там сталося? — гукнув Едді. — Я чув постріл.

— Готуємося до Дня подяки! — крикнула вона. — Іди допомагай.

Пізніше вони влаштували собі королівську вечерю, і коли стрільця вже хилило до сну, він дивився вгору, на зорі, відчуваючи чисту прохолоду гірського повітря, та думав, що за багато прожитих років вперше підійшов так близько до того, аби бути задоволеним життям.

Він заснув. І побачив сон.

То була Вежа. Темна вежа.

Вона стояла на горизонті неозорої рівнини, яку фіолетові промені західного сонця забарвили в колір крові. Роланд не міг роздивитися сходи, що спіраллю піднімалися дедалі вище й вище всередині цегляного панцира, але бачив бійниці, котрі зміїлися вздовж цих сходів, і бачив, як ними проходять примари знайомих йому людей. Вони піднімалися вище й вище, а порив засушливого вітру доніс до його вух голоси, що кликали його на ймення.

Роланде… прийди… Роланде… прийди… прийди… прийди…

— Я йду, — прошепотів він і прокинувся. Він сидів рівно, весь вкритий потом, і тремтів, наче його досі трясло від лихоманки.

— Роланде?

— Едді.

— Так.

— Поганий сон?

— Поганий. Добрий. Темний.

— Вежа?

— Так.

Вони подивилися на Сюзанн, але вона спокійно спала. Колись була жінка, яку звали Одетта Сюзанн Голмс. Пізніше з'явилася інша — Детта Сюзанн Волкер. Тепер із них двох зродилася третя: Сюзанн Дін.

Роланд любив її, бо вона вміла битися до останнього, не складаючи зброї. І боявся за неї, бо знав, що нею доведеться пожертвувати — так само, як і Едді буде принесений у жертву, — ні про що не питаючи і не озираючись назад.

Заради Вежі.

Вежі, хай їй чорт.

— Час приймати ліки, — сказав Едді.

— Вони мені більше не потрібні.

— Пий і не ремствуй.

Роланд запив пігулку холодною водою зі струмка, якою були наповнені бурдюки, а потім відригнув. Та проти цього він не заперечував. Відрижка одгонила м'ясом.

— Ти знаєш, куди ми йдемо? — спитав Едді.

— До Вежі.

— Ну, точно, — сказав Едді, — але це звучить так, наче я, скажімо, невіглас із Техасу без карти доріг, сказав би: «Я прямую до Болючої Дупи, штат Аляска». Де це місце? У якому напрямку йти?

— Подай мені кошіль.

Едді пішов, але тут Сюзанн поворухнулася уві сні, й Едді непорушно застиг. Жаринки багаття, що догоряло, відкидали на його обличчя червоні грані й темні тіні. Коли вона знову вляглася, він повернувся до Роланда.