Дешевий, як білі нейлонові трусики.

Дешевий.

Як вона сама.

Тіло, в якому вона жила, належало жінці, що успадкувала мільйони, але це лишалося невідомим і не мало значення. Шалик був білим, облямівка — синьою, і було те саме розламне відчуття насолоди, коли вона сиділа на задньому сидінні таксі й, забувши про водія, в одній руці тримала шалик і зосереджено його роздивлялася, а друга рука тим часом пробралася під твідову спідницю та під тасьму білих трусиків, і довгий темний палець одним-єдиним безжальним ударом зробив справу, яку треба було зробити.

Тож часом вона розсіяно замислювалася над тим, де вона була, коли була не тут, але переважно її потреби були надто раптовими і нагальними, щоби довго роздумувати, і вона просто здійснювала те, що слід було здійснити, робила те, що потрібно було зробити.

Роланд би зрозумів.

Одетта могла б куди завгодно їздити на лімузині, навіть у 1959-му — хоча на той час її батько був іще живий. Та навіть у 1962-му, після його смерті, вона ще не була такою казково багатою, якою стала у двадцять п'ять років із дня народженння, коли всі гроші, що трималися у трасті, перейшли у повну її власність і вона могла робити все, що заманеться. Але їй дуже не сподобалися слова, які рік чи два тому ввів у вжиток один із консервативних газетних оглядачів. «Лімузинний ліберал» — так звучала ця фраза, а Одетта була ще надто молодою, тому хотіла, щоби її такою не вважали, навіть попри те, що вона справді такою була. Не досить молода (чи дурна!), щоби вірити, нібито кілька пар витертих джинсів і сорочки захисного кольору, які вона час від часу вдягала, можуть якось змінити її матеріальний стан, або це можуть зробити поїздки на автобусі чи метро, коли в її розпордженні був автомобіль (але вона була надто зайнята собою, аби помічати образу і здивування Ендрю; він любив її і думав, що це, мабуть, якась особиста неприязнь до нього), але достатньо молода, аби досі вважати, що жест може іноді побороти істину (або принаймні підірвати її авторитет).

Ввечері дев'ятнадцятого серпня 1959 року один такий жест коштував їй половини ніг… і половини душі.

Одетту спочатку затягувала, потім волочила і врешті-решт підняла хвиля, що невдовзі переросла у велетенський вал. У1957 році, коли вона вступила у лави борців, утворення, яке з часом дістало назву «Рух», ще було безіменним. Вона знала трохи його історії, знала, що боротьба за рівноправ'я почалася не з «Прокламації про звільнення», а мало не з того часу, коли до Америки приплив перший корабель з рабами на борту (по суті, до Джор-Джії — колонії, яку британці заснували, аби позбутися своїх злочинців і боржників), але Одетті чомусь завжди здавалося, що все почалося в одному місці, з п'яти слів: Я не зрушу з місця.

Місцем був міський автобус у Монтґомері, штат Алабама, а слова вимовила чорношкіра жінка на ім'я Роза Лі Парке. Зрушувати Роза Лі Парке не хотіла з сидіння в передній частині міського автобуса, бо не бажала пересідати в задню частину, де, ясна річ, у міському автобусі були місця для Джима Кроу.[18] Значно пізніше Одетта разом із рештою співатиме «Нас не зрушити з місця» і думками завжди повертатиметься до Рози Лі Паркс, і співатиме цю пісню з почуттям сорому. Так легко співати «ми», коли тримаєшся за руки з іншими, вся юрба тримається за руки, легко навіть для жінки без ніг. Так легко співати «ми», так легко бути в стані «ми». У тому автобусі не було ніякого «ми», той автобус, мабуть, просмердів старою шкірою і роками куріння сигар і цигарок, автобус із покрученими рекламними листівками, на яких було написано щось на кшталт «ЛАКІ СТРАЙК — ЦЕ НАСОЛОДА», і «ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО, ВІДВІДУЙТЕ ТУ ЦЕРКВУ, ЯКА ВАМ ДО ВПОДОБИ», і «ПИЙТЕ ОВАЛТИН! ЦЕ СМАЧНО!», і «ЧЕСТЕРФІЛД. ДВАДЦЯТЬ ЧУДОВИХ СИГАРЕТ ІЗ ДВАДЦЯТИ ОДНОГО ВІДМІННОГО СОРТУ ТЮТЮНУ», ніякого «ми» під враженими поглядами водія, білих пасажирів, серед яких вона сиділа, і чорношкірих позаду, що так само не вірили своїм очам і вухам.

Ніякого «ми».

Ніяких багатотисячних демонстрацій.

Тільки Роза Лі Парке, з якої почалася хвиля, що переросте в могутній вал, і п'ять слів: Я не зрушу з місця.

Одетта часто думала: «Якби ж то я могла зробити щось подібне — якби була настільки хороброю, — то, здається, стала б щасливою на все своє життя. Але така відвага не в моїй вдачі».

Вона читала про інцидент із Парке, але спочатку без особливої зацікавленості. Інтерес у ній зростав мало-помалу. Важко сказати, коли і як її уяву полонило й охопило полум'ям те расотрясіння, що спочатку було беззвучним, а потім почало трясти Південь.

За рік чи два по тому юнак, з яким вона більш-менш регулярно зустрічалася, почав брати її з собою у Віллідж, де виступали молоді (і в більшості своїй білі) фолк-співаки. Вони включили до свого репертуару кілька нових вражаючих пісень, і це було несподівано — до всіх тих старих банальностей про те, як Джон Генрі взяв свого молотка та перегнав у роботі паровий молот (і в процесі загнав себе в домовину, Господи, Господи) і як Барбрі Ельєн жорстоко відмовила своєму спраглому від кохання молодому залицяльникові (і закінчила тим, що померла від сорому, Господи, Господи), додалися пісні про те, як почуваєшся, коли тебе вважають у місті покидьком і не звертають уваги, як почуваєшся, коли відмовляються взяти тебе на роботу, що тобі під силу, бо у тебе неправильний колір шкіри, як це — коли тебе кидають за грати і б'ють за те, що у тебе темна шкіра, а ти насмілився (Господи, Господи) сидіти у відділі закусочної в універмазі Ф. В. Вулворта, призначеному тільки для білих, у Монтгомері, штат Алабама.

І як би це абсурдно не звучало, тільки тоді вона почала по-справжньому цікавитися своїми батьками, і їхніми батьками, і батьками їхніх батьків. Їй не довелося прочитати «Витоки» — вона жила в іншому світі й часі задовго до того, як ця книга вийшла друком, а може, навіть просто з'явилася у задумах її автора, Апекса Гейлі, але саме в цей до абсурду пізній період її життя Одетті вперше спало на думку, що не так багато поколінь тому її предків заковувати в кайдани білі люди. Ясна річ, цей факт і раніше привертав до себе її увагу, але винятково як інформація без температурного забарвлення, наче рівняння, а не те, що має якесь реальне відношення до її власного життя.

Одетта склала докупи все, що їй було відомо, і її неприємно вразило, як мало вона насправді знає. Вона знала, що її мати народилася в Одетті, штат Арканзас, місті, на честь якого її (єдину дитину в сім'ї) і назвали. Було відомо, що її батько працював у маленькому містечку дантистом. Він винайшов і запатентував процедуру виготовлення і встановлення коронок, яка Десять років пролежала ніким не поміченою, а потім одного чудового дня зробила його помірно заможною людиною. Вона знала, що протягом десяти років до того, як на нього звалилося багатство, і за чотири роки по тому він розробив багато інших стоматологічних процедур, більшість із яких за природою своєю були або ортодонтичними, або косметичними, і що невдовзі після переїзду до Нью-Йорка з дружиною і донькою (котра народилася через чотири роки після отримання основного патенту) він заснував компанію під назвою «Голмс Дентал Індастріз», назва якої тепер асоціювалася з зубами так само, як «Сквіб» — із антибіотиками.

Але коли вона спитала у нього, яким було їхнє життя упродовж усіх тих проміжних років — літ, поки її не було на світі, і потім, коли вона з'явилася, — батько не захотів розповідати. Тобто говорив він багато, але до пуття так нічого і не сказав. Цю частину свого життя він для неї закрив наглухо. Якось її мама, Аліса — він називав її «ма» або часом «Еллі» (зазвичай це траплялося, коли він перехиляв чарчину чи просто був у доброму гумору) — сказала: «Дене, розкажи їй про часи, коли ти їхав на «форді» критим мостом, а ті люди стріляли в тебе», і він так похмуро подивився на Одеттину маму, поглядом забороняючи їй чіпати цю тему, що мама (вона завжди була трохи подібною до горобчика) просто зіщулилася на своєму стільці і замовкла.