Він розвернув стілець і почав штовхати його вперед. Прохід котився повз нього. Люди кидалися врозтіч. Сумочка впала, із неї посипалися Деттині документи і вкрадені скарби, залишаючи по собі широкий хвіст. Черевань послизнувся на фальшивих золотих ланцюжках і тюбиках губної помади та гепнувся на сідниці.

Чорт! Гелворсен гарячково розмірковував, і на мить його рука пірнула під спортивну куртку, де в двостулковій кобурі висів пістолет тридцять восьмого калібру. Але потім гору взяв здоровий глузд. Це не напад наркоманів і не збройне пограбування. Злодійкою була чорношкіра негритянка в інвалідному візку. Хай навіть вона котила його, наче якийсь панк — свій гоночний дрегстер, але все одно при цьому залишалася всього лише негритянкою-інвалідом. Що він зробить, застрелить її? Чудова була б картина. Та й куди вона дінеться? В кінці проходу не було нічого, крім двох примірочних.

Він звівся на ноги, потираючи сідниці, що нили від болю, і, трохи накульгуючи, рушив слідом за нею.

Інвалідний візок майнув у одну з примірочних. Двері захрясли ся, щойно рукоятки візка опинилися всередині.

«Попалася, лярво, — подумав Джиммі. — Зараз я тебе налякаю до всирачки. Мені начхати, що тобі жити лишилося всього рік і п'ятеро діточок залишаться сиротами. Боляче я тобі не зроблю, але потрясу добряче, крихітко».

Він обігнав адміністратора, який прямував до примірочної, лівим плечем вибив двері, але всередині виявилося порожньо.

Ніякої негритянки.

Жодного інвалідного візка.

Геть нічого.

Не ймучи віри, він витріщився на адміністратора.

— У другій! — закричав адміністратор. — У тій!

І перш ніж Джиммі встиг поворухнутися, адміністратор розчахнув навстіж двері іншої примірочної. Там стояла жінка в нижній спідниці й бюстгалтері. Пронизливо скрикнувши, вона навхрест прикрила груди руками. Шкіра у неї була біла-біла, а ознак інвалідності — геть ніяких.

— Пардон, — пробурмотів адміністратор, відчуваючи, що обличчя починає пломеніти.

— Ану геть звідси, збоченцю! — закричала жінка в нижній спідниці і ліфчику.

— Так, мем, — сказав адміністратор і зачинив двері.

В універмазі «Мейсі» правда завжди була на боці покупця.

Адміністратор подивився на Гелворсена.

Гелворсен відповів йому таким самим поглядом.

— Що за лайно тут діється? — спитав Гелворсен. — Вона туди заїхала чи як?

— Заїхала.

— Тоді де вона?

Адміністратор тільки похитав головою.

— Ходімо наведемо лад.

— От ти іди і прибирай, — відказав Джиммі Гелворсен. — А мені здається, що я зламав собі дупу в дев'яти місцях. — Трохи помовчавши, він додав: — Чесно кажучи, приятелю, я до всього ще й геть збитий з пантелику.

Тієї ж самої миті, коли стрілець почув, як за його спиною зачинилися двері примірочної, він розвернув у тісноті крісло напівоберта, шукаючи свій дверний прохід. Якщо Едді виконав свою погрозу, то отвір зникне.

Але двері були відчинені. І Роланд викотив крізь них крісло Дами Тіней.

Мине трохи часу, і Роланд подумає: «Якби незнайомець, що вигулькнув у голові будь-якої жінки (інвалід вона чи ні), зненацька почав штовхати її вздовж проходу в крамниці, де вона займалася своїми оборудками — злодійськими, якщо вже називати речі своїми іменами, — заштовхав в маленьку кімнатку, поки в неї за спиною якийсь чоловік кричав «Стій!», потім раптово повернув, знову штурхонув, хоч там і не було для цього місця, а потім вона опинилася в геть незнайомому світі… Гадаю, будь-яка жінка за цих обставин перш за все неодмінно запитала б: «Де це я?»

Натомість Одетта Голмс майже лагідно промовила:

— Що це ви надумали робити з ножем, юначе?

Роланд підняв очі на Едді, котрий сидів навпочіпки, тримаючи ножа на відстані не більше чверті дюйма від його горла. Навіть попри всю свою надзвичайну моторність, стрілець аж ніяк не зміг би рухатися досить швидко, аби уникнути леза, якби Едді вирішив його застосувати.

— Так, — сказав Роланд. — Що ти надумав з ним робити?

— Не знаю, — відповів Едді голосом, у якому звучала огида до самого себе. — Мабуть, відрізати трохи наживки. Не схоже, що я прийшов сюди порибалити, правда ж?

Він жбурнув ножа до візка Дами, але так, щоби він упав трохи правіше. Лезо по саму рукоятку загрузло в піску, й ніж захитався.

Тоді Дама повернула голову та почала:

— Я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, куди ви мен…

І замовкла. Вона саме встигла промовити: «Я була б вам дуже вдячна…» — коли її голова повернула досить далеко, аби побачити, що ззаду ніхто не стоїть, але стрілець зі справжньою цікавістю відзначив, що вона все одно деякий час продовжувала говорити, тому що її стан зобов'язував вірити у певні життєві істини, які стали для неї прописними, — наприклад, якщо її візок рухався, то, напевно, його хтось штовхав. Але у неї за спиною нікого не було.

Зовсім нікого.

Спантеличена і стривожена, вона знову подивилася на Едді та стрільця стурбованим поглядом темних очей і нарешті запитала:

— Де я? Хто мене привіз? Як я могла тут опинитися? Чому я так одягнена, якщо вже на те пішло, якщо я сиділа вдома в халаті й дивилася новини опівночі? Хто я? Що це за місце? Хто ви такі?

«Вона спитала: хто я? — подумав стрілець. — Дамбу прорвало, і крізь неї линув потік питань. Цього можна було сподіватися. Але те єдине питання — хто я?… Навіть зараз я сумніваюся, що вона знає, що спитала про це.

Чи коли це відбулося».

Бо вона вже ставила це питання раніше.

Навіть перед тим, як спитати, хто вони, вона спитала, хто вона така.

Едді перевів погляд від гарненького молодого й водночас старечого обличчя негритянки, яка сиділа в інвалідному візку, на лице Роланда.

— Як це так, що вона не знає?

— Не можу сказати. Мабуть, це від шоку.

— То це через шок вона раптом опинилася в себе у вітальні і не знає, що поїхала в універмаг? Ти хочеш сказати, що остання річ, зафіксована її пам'яттю, — це те, як вона сидить у халаті й слухає балачку якогось причмеленого поца про те, як у Флорида-Кійз знайшли того психа, що повісив руку Крісти Маколіф на стінку свого барлога поряд із впійманим велетенським марлінем?

Роланд не відповів.

Вражена ще сильніше, Дама спитала:

— А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?

Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня ?

Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»

Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.

Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять. І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.

Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».