— А тепер скажи мені, де найближча… — Пауза. — …найближча аптека?

І тут Жирдяй Джонні допетрав — чи, принаймні, йому так здалося, — в чому заковика. Авжеж, цей чувак — наркаш. Ось відповідь. Не дарма він такий дивний. Мабуть, обдовбаний по самі вуха.

— За рогом є одна. На Сорок дев'ятій, за півкварталу звідси.

— Якщо брешеш, я повернуся і всаджу тобі в голову кулю.

— Не брешу! — закричав Жирдяй Джонні. — Господом Богом клянуся! Всіма святими! Рідною ненькою клянуся…

Але двері вже зачинялися. Жирдяй Джонні трохи постояв у повній тиші, не ймучи віри, що псих пішов.

А потім швидко, як тільки міг, обійшов прилавок і попрямував до дверей. Повернувшись до них спиною, він водив руками, поки не зміг нарешті намацати й повернути замок. Ще трохи помучився — і спромігся ще й клямку засунути.

І тільки після цього дозволив собі сповзти на підлогу, хапаючи ротом повітря, стогнучи й клянучись перед Господом Богом і всіма Його святими та янголами, що сьогодні ж удень — щойно якась із цих свиней прокинеться і звільнить його від наручників — він піде до церкви Святого Антонія.

Він збирався сповідатися, покаятися в гріхах і прийняти причастя.

Жирдяй Джонні Голден хотів задобрити Господа Бога.

Сьогодні він був надто близько від зустрічі віч-на-віч, блін.

Вечірнє сонце вже стояло дугою над Західним морем. Тепер вона звузилася до єдиної яскравої смужки й обпікала Едді очі. Якщо довго дивитися на таке світло, можна отримати опік сітківки. То був один із цікавих фактів, які вивчали в школі, фактів, котрі допомагали влаштуватися на перспективну роботу, наприклад барменом з частковою зайнятістю, і присвячувати весь свій час без залишку чудовому захопленню, як-от пошук ширева й бабок, за які його купити. Але Едді не відводив очей. Йому здавалося, що тепер не має жодного значення, отримає він опік чи ні.

Благати ту відьму, що була в нього за спиною, він не став. По-перше, це б не допомогло. По-друге, благати — це принизливо. Проживши життя, що неухильно котилося під укіс, Едді не мав жодного бажання принижуватися в останні його хвилини. Хвилини — це все, що йому лишилося. Все, що лишилося, а потім яскрава смужка зникне і на берег вийдуть потвори.

Він уже перестав сподіватися, що станеться диво й у останню мить повернеться Одетта. І так само не було в нього надії й на те, що Детта зрозуміє: після його смерті вона майже напевно залишиться в цьому світі назавжди. Ще п'ятнадцять хвилин тому він гадав, що вона блефує. Тепер він уже не дурив себе.

«Принаймні, це краще, ніж потроху задихатися, затягуючи на собі мотузку», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це правда, бо щовечір бачив тих мерзенних створінь. Він сподівався, що зможе померти без пронизливих криків. І не вірив, що таке можливо. Але мав намір хоч спробувати.

— От зараз вони як вийдуть і як зжеруть тебе, біломазий! — заверещала Детта. — Скоро, вже зовсім скоро вийдуть! Вечеря у них буде знаменита, цим красунчикам таке й не снилося!

Одетта не блефувала — вона не збиралася повертатися… і стрілець теж. Останнє ранило чомусь болючіше за все інше. Едді був упевнений, що під час подорожі узбережжям вони зі стрільцем стали — якщо не братами, то, може, напарниками, і Роланд міг би принаймні спробувати його врятувати.

Але Роланд не повертався.

«Можливо, річ не в тому, що він не хоче прийти. Можливо, він просто не може повернутися. Раптом він мертвий, його застрелив охоронець в аптеці? Чорт, оце буде прикол — останній стрілець світу вбитий копом-напрокат. А може, його збило таксі. Може, він мертвий, і двері зникли. І тому вона не придурюється. Може бути таке, що причин придурюватися вже нема».

— Вже з хвилини на хвилину! — прокричала Детта. 1 більше Едді не мусив хвилюватися про сітківки своїх очей, бо остання вузька смужка світла зникла, лишивши по собі тільки відблиск.

Він пильно дивився на хвилі, поки яскраве остаточне зображення повільно зникало з його очей, і чекав, коли з моря почнуть незграбно виповзати перші омариська.

Едді спробував відвернути голову, аби уникнути нападу першого, але не встиг. Під акомпанемент своїх питань і сміху Справжньої Мерзотниці потвора клешнею вирвала шмат шкіри з обличчя юнака, перетворивши ліве око на рідке желе й оголивши поверхню кістки, що тьмяно заблищала в сутінках.

«Припини, — наказав Роланд самому собі. — Такі думки гірші за безпорадність. Вони відвертають увагу. А цього бути не повинно. Можливо, ще є час».

І час справді був… на ту мить. Коли Роланд у подобі Джека Морта, розмахуючи руками і зосередивши погляд на вивісці з написом «АПТЕКА» (він не зважав на здивовані погляди, якими його змірювали люди, і те, як перехожі ухилялися від нього, аби уникнути зіткнення), йшов Сорокдев'ятою вулицею, сонце в світі стрільця ще не сіло. До миті, коли нижній його край торкнеться того місця, де море зливалося з небом, лишалося ще п'ятнадцять хвилин. Якщо вже на Едді чатував час страждань, то він був попереду.

Втім, стрілець не знав, чи станеться так насправді. Єдине, що було йому відомо, — на тому боці зараз пізніша година, ніж тут. І хоча сонце там, напевно, ще не заховалося, вважати, що час у двох світах біжить з однаковою швидкістю, смертельно небезпечно… особливо для Едді, котрий у такому випадку помре мученицькою смертю, невимовний жах якої годі й уявити (хоча він подумки й намагався це зробити).

Але бажання повернути голову й подивитися було майже нездоланним. І все ж він не наважився. Він не повинен.

У потік його думок безжально втрутився голос Корта: «Контролюй те, що можеш контролювати, шмаркачу. Усе інше нехай котиться псу під хвіст. 1 якщо ти мусиш полягти, то зроби це з честю, не перестаючи палити з револьверів».

Так.

Але це тяжко.

Часом невимовно важко.

Якби стрілець був менш поглинутий думкою про те, як швидше довести до кінця свої справи в цьому світі й забратися звідси к бісовій матері, то він би помічав і розумів, чому люди так на нього дивляться, а потім різко звертають з дороги. Але це б нічого не змінило. Він так швидко прямував до синьої вивіски, туди, де, згідно з «Мортциклопедією», міг роздобути потрібний йому «Кефлекс», що Мортів піджак тріпотів позаду на вітрі (хоча в кожній кишені й лежав важкий свинець) і кобури, начеплені на стегна, відкривалися для всезагального огляду. Роланд надів їх не так точно й рівно, як їхні власники, а так, як звик носити свої власні кобури, — хрест-навхрест низько на стегнах.

Тому всім любителям крамниць, гультяям і вуличним торговцям на Сорок дев'ятій він зараз здавався тим самим, ким і Жирдяєві Джонні: головорізом.

Роланд підійшов до аптеки Каца і ступив усередину.

Свого часу стрілець знався з чарівниками, чаклунами й алхіміками. Серед них були й розумні шарлатани, й дурні обманщики, яким могли вірити тільки ще тупіші за них люди (хоча дурнів у світі ніколи не бракувало, тож виживали навіть крутії-ідіоти — взагалі-то вони не просто виживали, а навіть процвітали), і невелика частка тих, що справді здатні були творити ті чорні діла, про які розповідають пошепки. Ці останні маги могли викликати демонів і мертвих, наслати смертельне прокляття і зціляти хворих дивовижними настоянками. Один із цих чарівників був істотою, яку стрілець вважав утіленням демона, створінням, що маскувалося під людину і називало себе Флеггом. Роланд бачив його тільки мигцем, та й то вже наприкінці, коли хаос і остаточний крах насувалися на його землю. Слідом за ним з'явилися двоє молодиків відчайдушного та похмурого вигляду. Їх звали Денніс і Томас. Ця трійця промайнула в його житті, коли почався нетривалий і сумбурний його період, але він ніколи не забуде, як на його очах Флегг перетворив надокучливого чоловіка на виючого пса. Це добре врізалося йому в пам'ять. А потім був чоловік у чорному.

І Мартен.