— Ка, — відповів Едді.

Стрілець кивнув і слабо посміхнувся.

— Ка.

— Кака, — в тон йому сказав Едді. Вони перезирнулися і розсміялися. Скреготливі звуки, що зірвалися з вуст стрільця, якось спантеличили і, можливо, навіть трохи налякали його. Довго він не сміявся. Замовкнувши, він знову поринув у свої роздуми й сум.

— Що, регочете, бо таки побавилися усмак? — гукнула до них Детта своїм хрипким, зірваним голосом. — А коли почнеться перепихалово? Я хочу це побачити! Хочу бачити, як ви трахаєтесь!

Едді вбив потвору.

Детта, як і раніше, відмовилася їсти. З'ївши півшматка у неї на очах, другу половину Едді запропонував їй.

— Нізащо! — сказала вона, гнівно виблискуючи очима. — Пішов ти! Отрута в тому, другому шматку. В тому, який ти хочеш спихнути мені.

Не кажучи ні слова, Едді поклав залишок м'яса собі до рота, прожував і проковтнув.

— Ні фіга не значить, — понуро сказала Детта. — Дай мені спокій, біломазий.

Але від Едді не так легко було відкараскатися.

Він приніс їй інший шматок.

— Сама розірви його навпіл. Мені віддай будь-який шматок, я його з'їм, а потім ти з'їси решту.

— Е ні, я на ваші білогадські трюки не поведуся, містере. Я сказала відвали, значить, відвали.

Тієї ночі вона не верещала… але наступного ранку нікуди не поділася.

Того дня вони пройшли лише дві милі, хоча Детта й не робила спроб перевернути візок. Едді здалося, що вона стає надто слаба для спроб саботажу. А можливо, вона просто зрозуміла, що в цьому немає потреби. Три фатальних чинники поступово й невблаганно зливалися в один: втома Едді, місцевість, котра після багатьох днів однакового ландшафту нарешті почала змінюватися, і стан Роланда, що весь час погіршувався.

Піщаних ям поменшало, але це була слабка втіха. Земля ставала все грубішою, більше схожою на поганий неродючий грунт, а не на пісок (де-не-де з-під неї витикалися жмутки зілля, яким наче було соромно за те, що вони тут ростуть), і з цього дивного поєднання грунту й піску виступало так багато великих валунів, що Едді доводилося маневрувати між ними так само, як раніше він намагався об'їхати візком Дами піщані ями. Він передбачав, що невдовзі узбережжя закінчиться. Пагорби, бурі й безрадісні, ставали все ближчими і ближчими. Едді вже міг роздивитися ущелини, що звивалися між ними, нагадуючи засічки, зроблені тупою сокирою незграбного велетня. Тієї ночі, перед сном, він почув, як високо в горах, в одній із тих улоговин пронизливо кричить якась тварина, судячи зі звуку — дуже велика кішка.

Раніше берег здавався нескінченним, але Едді починав розуміти, що й він колись має скінчитися. Десь там попереду схили просто задушать його, і він перестане існувати. Вивітрені пагорби покрокують до моря, зайдуть у нього і там спочатку перетворяться на мис чи півострів, а потім — на ряд архіпелагів.

Едді переймався через це, але Роландів стан турбував його значно більше.

Тепер уже здавалося, що стрілець не згоряє від лихоманки, а тане, втрачає вагу, стає прозорим.

Знову з'явилися червоні лінії. Вони безжально тягнулися внутрішнім боком його правої руки в напрямку ліктя.

Останні два дні Едді тільки те й робив, що вдивлявся вперед, мружився в далечінь, мріючи побачити двері, двері, чарівні двері. Останні два дні він чекав, мріючи, щоби з'явилася Одетта.

Але не побачив ні того, ні другого.

Того вечора перед сном його-пронизали дві жахливі думки, наче якийсь жарт із подвійним закінченням:

А що, як дверей більше не буде?

А що, як Одетта Голмс уже мертва?

— Прокинься і співай, мудак! — Пронизливий Деттин вереск вирвав його зі стану забуття. — По-моєму, солоденький, ми з тобою лишилися вдвох. Схоже, твій приятель склеїв ласти. Тепер він перепихується в пеклі з дияволом.

Глянувши на вкутану фігуру Роланда, на якусь жахливу мить Едді вирішив, що те стерво каже правду. Але потім стрілець ворухнувся, хрипко застогнав і, силкуючись, сів.

— Подивіться, хто тут у нас! — Детта так багато кричала, що в певні моменти її голос майже повністю зникав, знижувався просто до моторошного шепоту, схожого на завивання зимового вітру під дверима. — А я думала, шеф, що ти вже труп!

Роланд поволі зводився на ноги. Едді не міг позбутися відчуття, що для цього він послуговується перекладинами невидимої драбини. Молодий чоловік відчував якусь жалість навпіл із люттю: це були знайомі емоції, якась дивна ностальгія. За якусь мить він збагнув, у чому річ. Все було так само, як тоді, коли вони з Генрі дивилися по телевізору бокс, і один боксер ранив супротивника, бив його ще й ще, а натовп шаленів, жадаючи крові, і Генрі теж кричав разом із натовпом, а Едді просто сидів і відчував цю жалість-лють, цю тупу огиду. Він сидів, подумки посилаючи судді сигнали: «Зупини це, чувак, ти що, осліп нах? Він же зараз сконає! СКОНАЕ! Зупини бій, бля!»

Бій, що розгортався перед його очима зараз, зупинити було неможливо.

Роланд зміряв її загнаним поглядом червоних від лихоманки очей.

— Не ти одна так думала, Детто. — Він подивився на Едді. — Готовий?

— Ага, по-моєму, так. А ти?

— Так.

— Подужаєш?

— Так.

І вони рушили далі.

Близько десятої Детта почала терти пальцями скроні.

— Зупиніться, — сказала вона. — Мене нудить. По-моєму, я зараз буду ригати.

— Мабуть, нестравлення, ти вчора стільки всього з'їла на вечерю, — глумливо відреагував Едді, не перестаючи штовхати візок. — Тре було відмовитися від десерту. Я ж тобі казав, що шоколадний крем важкий для шлунку.

— Я ригати буду! Я…

— Зупинись, Едді, — наказав стрілець.

Едді послухався.

Зненацька тіло жінки у візку вигнулося в конвульсіях й забилося, наче ним пройшов електричний розряд. Очі широко розплющилися, витріщаючись у нікуди.

— ЦЕ Я РОЗБИЛА ТВОЮ ТАРІЛКУ, ТИ, СТАРА СИНЯ ШВАБРО! — заверещала Детта. — Я РОЗБИЛА, ІМЕНІ ТЕПЕР, СУКО, ТАК КАЙФОВО…

Вона різко подалася вперед, і якби не мотузки, то неодмінно випала б з візка.

«Боже, вона померла, це був серцевий напад, і тепер вона мертва», — промайнуло в Едді в голові. Він притьмом кинувся вперед, але згадавши, яка вона хитра й підступна, зупинився так саізко, як і зірвався з місця. Він подивився на Роланда. Той відповів йому спокійним поглядом, у якому не можна було геть нічого прочитати.

Аж раптом вона застогнала. І розплющила очі.

Інші очі.

Очі Одетти.

— Господи Боже, невже я знову зомліла? — спитала вона. — Шкода, щомо р вам довелося морочитися з мотузками. Мої дурнуваті ноги! Гадаю, я могла б сісти трошки вище, якби ви…

І тут Роландові повільно підігнулися коліна, і він поринув у забуття, за тридцять миль на південь від місця, де закінчувалося узбережжя Західного моря.

Тепер Едді Діну здавалося, що вони з Дамою не насилу бредуть і навіть не просуваються землею, що лишилася до кінця узбережжя. Здавалося, що вони просто летять.

Одетта Голмс досі не відчувала довіри до Роланда, та й те, що він їй не подобається, було очевидно. Але, зрозумівши, у якому безвихідному стані він перебуває, вона всією душею відгукнулася на його проблеми. І тепер, замість мертвої гори металобрухту й гуми, до якого суто випадково прив'язали людське тіло, під руками в Едді наче планер опинився.

Іди з нею. Раніше я пильнував замість тебе, і це було важливо. Тепер я тільки тягарем для вас стану.

Він майже одразу збагнув, наскільки правий був стрілець. Едді штовхав візок, Одетта підкачувала важелями.

За пояс штанів Едді був заткнутий один зі стрільцевих револьверів.

Пам'ятаєш, як я наказав тобі пильнувати, а ти не був обережний?