Одетта б відчула до нього жаль. У душі Детти ж не заворушилося нічого, там була тільки спокійна напружена готовність хижака на полюванні.

Щойно вона заповзла сюди, то відчула, що під руками щось потріскує, наче старе осіннє листя під час прогулянки в лісі. Коли очі звикли до темряви, Детта побачила, що це не листя, а крихітні кісточки маленьких тваринок. Колись тут була печера хижака, ласки чи тхора, котрий, судячи з пожовтілих кісток, давно пропав. Мабуть, він виходив уночі та йшов туди, куди вів його ніс — у глиб буєраків, де кущі й дерева росли густіше, — нюхом відчуваючи свою жертву. Вбивав її, пожирав, а рештки приносив у зубах сюди, аби було чим назавтра підживитися. І залягав у своєму барлозі, чекаючи на ніч, що знову принесе з собою час полювання.

Тепер у печері зачаївся більший хижак. Спочатку Детта замишляла зробити, по суті, те саме, що й попередній мешканець: дочекається, поки Едді засне (а в тому, що він засне, сумнівів майже не було), а потім уб'є його й затягне труп сюди. А заволодівши обома револьверами, вона зможе відповзти назад, до дверей, і почекати повернення Справжнього Мерзотника. Спершу вона замислила вбити Справжнього Мерзотника, щойно розправиться з Едді. Але на цьому далеко не заїдеш, правда ж? Якщо у Справжнього Мерзотника забрати тіло і йому нікуди буде повертатися, то Детта не зможе вшитися звідси назад до свого світу.

Чи вдасться змусити Справжнього Мерзотника переправити її назад?

Може, ні.

А може бути, що й так.

Якщо він знатиме, що Едді досі живий, то, може, й пощастить.

А в зв'язку з цим у Детти зродилася нова ідея.

Детта була надзвичайно хитрою. А ще (хоча, почувши таке від стороннього, вона б розсміялася просто йому в обличчя) Детта була надзвичайно невпевненою в собі. Непевність змушувала її приписувати хитрість кожному, з ким вона зустрічалася на своєму шляху й за ким визнавала рівень інтелекту, наближений до її власного. Саме такою людиною вона вважала стрільця. Зачувши постріл, вона визирнула зі своєї криївки й побачила димок, що піднімався від дула стрільцевого револьвера (тепер єдиного, що в нього залишився). Роланд перезарядив зброю, кинув її хлопцеві та одразу після цього зайшов у двері.

Детта знала, що це мусить означати для Едді: врешті-решт, не всі патрони підмокли, і револьвер захистить його. Але вона була також у курсі щодо того, що це мусило означати для неї (звісна річ, Справжньому Мерзотникові було відомо, що вона стежить за ними — навіть якби вона проспала початок їхньої з Едді балаканини, то все одно постріл її розбудив): тримайся від нього подалі. Він всадить у тебе кулю.

Але чорти часом діють тонко.

Якщо та міні-вистава була розіграна для її очей, то хіба не може статися так, що у Справжнього Мерзотника з'явився інший задум, щось таке, чого не повинні знати ні вона, ні Едді? Мерзотник міг не просто думати: «Якщо вона побачить, як стріляє цей револьвер, то раптом подумає, що той, який вона забрала в Едді, теж вистрілить»?

А що, як він додумався, що Едді може заснути? Хіба йому не стане клепки здогадатися, що їй тільки цього й треба, що вона тільки й чекає слушної миті, коли можна буде забрати револьвер і відповзти у захисток пагорбів?

Так, той Мерзотник міг усе передбачити. Як для біломазого, то він був розумний. Досить тямущий, аби зрозуміти, що Детта збирається взяти гору над цим малим білошкірим тюхтієм.

Отож, могло бути так, що Справжній Мерзотник навмисно зарядив цей револьвер негодящими набоями. Одного разу він уже її надурив, то хіба це не може статися вдруге? Цього разу Детта діяла обережніше: перевірила гнізда барабана на предмет порожніх гільз. На вигляд патрони були справжні, та це не означало, що так і є. Він би не дозволив собі так ризикувати: а раптом один із них виявиться достатньо сухим і спрацює? Мабуть, він щось із ними там намудрував. Адже з револьверами Справжній Мерзотник був на «ти». А нащо йому, виникає питання, це потрібно? Ну як же, аби надурити її й змусити себе виказати, от нащо! А тоді вже Едді зможе прицілитися в неї з револьвера зі справжніми набоями, і, яким би він не був утомленим, вдруге своєї помилки не повторить. І саме тому, що він утомлений, Едді докладе всіх зусиль, аби не припуститися тієї самої помилки.

«Непогано придумав, біломазий, — подумала Детта, сидячи в своїй затіненій печері, в цій тісній, але досить затишній криївці, де підлога була вкрита килимом трухлявих і напівзогнилих кісток маленьких тварин. — Але на цю чортомрячину я не поведуся».

Врешті-решт вона не мусить стріляти в Едді. Все, що їй потрібно зараз, — чекати.

Єдине, чого вона боялася, — що стрілець повернеться раніше, ніж засне Едді. Проте його досі не було. Обім'якле тіло біля підніжжя дверей не ворушилося. Можливо, шукаючи собі ліки, він у щось вляпався — у щось, не пов'язане з ліками. Такі, як він, натрапляють на неприємності так само швидко, як сучка під час тічки — на хтивого кобеля.

Протягом двох годин Едді шукав жінку, яку називав Одеттою (о, як же вона ненавиділа звучання цього імені!), никаючи низькими схилами пагорбів вгору-вниз, і кричав доти, доки не зірвав собі голос.

Врешті-решт Едді зробив те, на що вона очікувала: спустився вниз, до маленького клину, що лишився від узбережжя, і сів біля коляски, з нещасним виглядом роздивляючись навколо. Торкнувся колеса візка — лагідно, наче погладив. А потім рука знесилено впала, й Едді видобув із себе глибоке зітхання.

Від цього видива в горлі у Детти занило від тупого болю. Ніби блискавка під час літньої грози, біль пронизав її голову від скроні до скроні, і наче якийсь голос покликав її… покликав чи вимогливо щось зажадав.

«Е ні, нічого тобі не обломиться, — подумала Детта, гадки не маючи, про кого йдеться і з ким вона розмовляє. — Цього разу не вдасться, не зараз. Не зараз, а може, і взагалі ніколи». Блискавиця болю знову розітнула голову, і Детта стисла руки в кулаки. Обличчя теж стислося до розмірів кулака, скривилося в гримасі зосередження — дивовижний вираз, здатний прикувати до себе погляди, суміш потворності й майже блаженної рішучості.

Біль не повернувся. І голос, який час від часу промовляв крізь той біль, теж стих.

Детта чекала.

Ось Едді підпер голову кулаками. Але невдовзі вона все одно почала хилитися на груди, кулаки ковзнули вгору. Детта чекала, її чорні очі палали вогнем.

Голова Едді смикнулася. Він насилу звівся на ноги, побрів до води й поплескав собі в обличчя.

«Хороший білий хлопчик, правильно робиш. Як же ж прикро, що тут нема таблеток від сну, а то ти б їх наковтався, правда?»

Едді сів, тепер уже у візок, але потім вочевидь збагнув, що сидіти в ньому надто зручно. Довго-предовго дивився у відчинені двері («що ти там бачиш, білюнчику? Як хочеться знати! За таке Детті й двадцятки не шкода»), а потім знову гепнувся дупою на пісок.

І ще раз підпер голову руками.

Скоро голова знову почала хилитися донизу.

І цього разу не піднялася. Едді опустив підборіддя на груди, й навіть крізь звуки прибою до неї долинали звуки: він хропів. Вже скоро він завалився на бік і згорнувся калачиком.

Детта відчула підступний удар жалю до білого хлопця, що лежав там, унизу, й це було дивно, огидно і страшно водночас. У нього був вигляд малого шмаркача, що в новорічний вечір силкувався не спати до півночі, та не спромігся. А тоді вона згадала, як вони зі Справжнім Мерзотником намагалися її отруїти їжею та дражнили м'ясом, в останню мить вириваючи його в неї з-під носа… і робили це доти, доки не перепудилися, що вона може вмерти.

«Якщо вони злякалися, що ти помреш, то навіщо їм узагалі було тебе труїти?»

Це питання злякало їй так само, як миттєвий укол жалю. Детта не звикла піддавати свої дії сумнівам, а на додачу до всього голос, що вимовив це питання, здавалося, належав зовсім не їй.

«Вони не збиралися вбивати мене отруєним хавчиком. Просто хотіли, аби мене нудило. А поки б я ригала і стогнала, вони б сиділи там і реготали. Ось так».