Так.

Кажу тобі знову: пильнуй. Щомиті. Якщо її інше «я» повернеться, не зволікай ні секунди. Вдар її по голові.

А якщо вб'ю?

Тоді це буде кінець. Але якщо вона вб'є тебе, то теж настане кінець усьому. А вона неодмінно спробує це зробити, якщо повернеться. Неодмінно.

Едді не хотів його залишати. І не тільки через ті котячі крики вночі (хоча вони не йшли йому з думки). Просто Роланд був для нього єдиною ланкою, що пов'язувала з цим світом. Вони з Одеттою були тут чужі.

І все одно він розумів, що стрілець каже правду.

— Хочеш перепочити? — спитав він у Одетти. — У нас ще лишилася їжа. Трішки.

— Поки що ні, — відповіла вона, хоча голос звучав стомлено. — Скоро.

— Гаразд, але хоча б перестань працювати важелями. Ти надто слабка. Твій… твій живіт, сама розумієш.

— Добре. — Вона повернула до Едді обличчя (воно блищало від поту) й обдарувала його посмішкою, від якої він водночас відчув слабкість у ногах і приплив нової сили. За одну таку посмішку він ладен був померти… і помер би, якби цього вимагали обставини.

Він щиро сподівався на те, що обставини не вимагатимуть, але напевне сказати не міг. Чинник часу став настільки вирішальним, що аж волав про себе.

Одетта склала руки на колінах, і тепер він штовхав уже сам. Сліди, які залишав по собі візок, стали менш чіткими, поверхня берега дедалі твердішала, але то тут, то там було розкидане каміння, через яке з візком могла трапитись аварія. А на тій швидкості, з якою вони пересувалися, перевернутися було раз плюнути. В тяжкій аварії Одетта могла поранитися, і це було б справді погано. Міг також поламатися візок, і це було б погано для них, але ще гірше — для стрільця, який в такому разі точно помер би на самотині. А зі смертю Роланда вони б назавжди лишилися в цьому світі, як у пастці.

Коли Роланд надто знесилився, аби йти далі, Едді довелося визнати один простий факт: їх було троє, і двоє з них — каліки.

На що їм було сподіватися, на що покладати надії?

На візок.

У тому візку була надія, вся їхня надія, і нічого, крім надії.

І нехай Господь їм допоможе.

Стрілець прийшов до тями невдовзі після того, як Едді відтягнув його в затінок під скелею, що виступала з-під землі. Його обличчя палахкотіло червоним рум'янцем, а місцями набуло відтінку попелу. Груди здіймалися й опадали в швидкому темпі. На правій руці розходилася павутина вигнутих червоних ліній.

— Нагодуй її, — прохрипів він до Едді.

— Ти…

— Забудь про мене. Я буду в нормі. Нагодуй її. Тепер вона їстиме. А тобі знадобиться її сила.

— Роланде, а що, як вона просто вдає з себе… Стрілець нетерпляче відмахнувся від нього.

— Нікого вона з себе не вдає, крім самої себе в своєму тілі. Я це знаю, і ти теж. Це написано в неї на обличчі. Нагодуй її, заради імені свого батька, а поки вона їстиме, повертайся до мене. Зараз дорога кожна хвилина. Кожна секунда.

Едді підвівся, але стрілець лівою рукою притягнув його до себе. Хворий він був чи ні, але його сила нікуди не поділася.

— І нічого не кажи їй про ту, іншу. Хай там що вона казатиме, хай там як пояснюватиме, не супереч їй.

— Чому?

— Не знаю. Просто знаю, що не можна цього робити. А тепер роби, як я кажу, і не гай часу!

Одеттта сиділа у своєму візку й дивилася на море. На її обличчі був написаний вираз легкого збентеження. Коли Едді запропонував їй шматочки омара, що залишилися від учорашньої вечері, вона всміхнулася з невимовним сумом. — Я б поїла, якби могла. Але ви ж знаєте, що буде.

Едді було невтямки, про що вона говорить, тож він тільки знизав плечима:

— Одетто, якщо ви спробуєте ще раз, це вам не зашкодить. Вам потрібно їсти, зрозумійте. Ми мусимо рушати якомога швидше.

Вона коротко розсміялася й торкнулася руки Едді. І він відчув електричний розряд, який передався від неї йому. То справді була вона — Одетта. Тепер він знав це так само добре, як і Роланд.

— Ви дуже подобаєтесь мені, Едді. Ви так старалися. Були такі терплячі. Я к і він… — Вона кивнула в напрямку того місця, де, привалившись до скелі й спостерігаючи за ними, лежав стрілець. — Але любити таку людину важко.

— Точно. Кому, як не мені, це знати.

— Я спробую ще раз. Заради вас.

Одетта посміхнулася, і він відчув, що весь світ обертається заради неї і через неї, та подумав: «Будь ласка, Господи, в мене ніколи не було так багато, тож молю Тебе, не забирай її у мене знову. Будь ласка».

Вона взяла шматочки м'яса омара, смішно скривила ніс і підвела погляд на Едді.

— Я конче мушу це їсти?

— Просто скуштуйте.

— Відтоді я більше не їла молюсків.

— Прошу?

— А хіба я вам не розповідала?

— Цілком може бути, — відповів він і коротко та нервово розсміявся. Саме тоді наказ стрільця не розповідати їй про ту, іншу, набув у його свідомості величезних розмірів.

— Одного разу, коли мені було десять чи одинадцять років, у нас на вечерю були молюски. Мені було гидко їх їсти, бо на смак вони були наче гумові кулі, й пізніше я їх виблювала. І відтоді більше не їла. Але… — Вона зітхнула. — Як ви кажете, я скуштую.

Одетта поклала шматочок до рота, наче дитина, що збирається проковтнути ложку огидної мікстури. Спочатку жувала повільно, дедалі швидше й швидше. Ковтнула. Взяла ще шматок. Прожувала, ковтнула. Ще. Тепер вона мало не заковтувала м'ясо.

— Агов, повільніше! — сказав Едді.

— Мабуть, це вже інший вид! Авжеж, так і є! — Сяючими очима Одетта подивилася на Едді. — Ми проїхали далі берегом, і види змінилися! Схоже, в мене більше немає алергічної реакції! Смак не огидний, не такий, як раніше… і я справді старалася втримати м'ясо всередині, правда ж? — її погляд був відкритим і незахищеним. — Я дуже старалася.

— Авжеж. — Власний голос здавався йому звуком радіо, що транслює дуже далекий сигнал. «Вона думає, що їла кожного дня, а потім усе вибльовувала і тому так ослабла. Господи Всевишній». — Еге ж, ви старалися, як не знаю хто.

— На смак… — Слова було важко розібрати, бо Одетта говорила з повним ротом. — На смак таке добре! — Вона розсміялася. Лагідно і приємно. — їжа залишиться в мене в шлунку! Тепер я підживлятимусь! Я це знаю! Просто відчуваю!

— Тільки дивіться не перестарайтеся, — застеріг Едді і простягнув їй бурдюк з водою. — Ви відвикли від їжі. З усім цим… — Він ковтнув слину, і у нього в горлі пролунало виразне (принаймні для його вуха) клацання. — 3 усім цим блюванням.

— Так. Так!

— Я на кілька хвилин відійду, поговорю з Роландом.

— Добре.

Але не встиг він піти, як Одетта знову взяла його за руку.

— Я вдячна вам, Едді. Вдячна за те, що ви були таким терплячим. І йому я дякую. — Спохмурнівши, вона помовчала. — Подякуйте йому від мене, але не кажіть, що я його боюся.

— Не скажу, — пообіцяв Едді й пішов до стрільця.

Одетта дуже допомагала просуватися вперед, навіть й коли не працювала важелями. Вона маневрувала з тим особливим Шостим чуттям жінки, яка багато років просувалася в інвалідному візку в світі, що на той час був ворожим до таких інвалідів, як вона.

— Ліворуч, — командувала вона, й Едді брав курс ліворуч, обходячи камінь, що по-собачому шкірився з в'язкої землі, наче гниле ікло. Сам він, звісно, теж міг його помітити, але міг і недогледіти.

— Праворуч, — гукала Одетта, й Едді підкорювався, бо інакше втрапив би в одну з піщаних ям, котрих ставало дедалі менше й менше.

Нарештті вони зупинилися, й Едді, тяжко дихаючи, ліг на землю.

— Поспіть, — сказала Одетта. — Якусь годинку. Я вас розбуджу.

Едді подивився на неї.

— Чесно. Я помітила, в якому стані ваш друг, Едді…

— Взагалі-то, ви знаєте, він мені не зовсім друг…

— …і я знаю, що час зараз — на вагу золота. Тому я не дам вам спати довше ніж годину з облудного почуття жалю. Я непогано можу визначати час за сонцем. Довівши себе до виснаження, ви тому чоловікові не допоможете, правда ж?