6. Іноді траплялися річки, іноді мости. Велика повінь позмивала всі мости значно пізніше, років через п'ять.

7. Отари овець нагадували живі плями, що розтікаються на зелених схилах.

8. Бувало, що літак провалювався в повітряну яму, від чого дорослі починали занадто голосно сміятися.

9. Іноді ми опинялися всередині хмари, тобто цукрової вати. Уперше я спробував її в празькому парку імені Фучіка, того самого Юліуса, який казав «Люди, я любив вас, будьте пильні!». Удруге — перед виставою цирку «Прага» у Франику. До Ужгорода це не має жодного стосунку.

10. В Ужгороді на летовищі нас зустрічала коза з козеням. Я не сумнівався, що вони от-от заговорять.

11. Річка Уж називалася так, тому що звивалася. Кожна річка може називатись Уж.

12. Але тільки це місто могло називатись Ужгородом. Це таємне ім'я райського саду після появи в ньому змія.

13. Усі навколо говорили угорською, але чомусь називалися мадьярами. Насправді всі говорили російською. Але їх усе одно називали мадьярами. Було так, наче ти за кордоном. Хоч ніхто з нас тоді ще ніколи за кордоном не бував.

14. Дорослі були переважно ще дуже молоді, тому багато й незрозуміло жартували, їли паприку, пили палінку.

15. Мамі було двадцять п'ять років.

Італія і сніг — переважно далекі одне від одного поняття. Звичайно, всі ми знаємо про білі альпійські вершини й льодовики. І все ж навряд чи, вимовивши «Італія», ми згадуємо сніг у першій двадцятці словесних асоціацій. І в другій також не згадаємо.

Тому так дивно нам було в Урбіно, подібному до засипаного снігом корабля серед гір. На початку лютого в ньому вже відчутно пахло крокусами. Але сніг не квапився танути, навіть на сонці. Висота Урбіно над рівнем моря — не цілих п'ятсот метрів. Насправді могло здатися, що їх принаймні утричі більше. Ми справді довго підбиралися до нього слизькуватим серпантином, сповільнено і карколомно. Лівіо в ковбойському капелюсі викручував кермо і пригальмовував просто бездоганно. Він був єдиний серед нас, хто знав, навіщо нам потрібне це збочення у сніги з магістрального шляху між Флоренцією та Лече.

Італія є надзвичайно щільною концентрацією краси, передусім природної. Хоч її, краси, настільки багато, що надто швидко звикаєш і перестаєш бачити взагалі. Ні, не зовсім так: дивишся, але перестаєш дивуватися. Первісне приголомшення досить швидко змінюється отупінням. Так от і ми — вже другий день їхали цією красою і, правду кажучи, звикли. Але в Урбіно все наше дивування немовби знов ожило, і ми тільки видихнули: ах!

В Урбіно народився Рафаель. Це принагідно. Тут це не має жодного значення, але про це не личить не сказати.

В Урбіно правив кондотьєр Федерико III да Монтефельтро — от про що мені йдеться. Його профіль з проваленим переніссям і відвернутим від нас правим боком спотвореного під час турнірної бійки лиця, у багряно-червоному одязі й такій же шапці, увічнив на портреті 1472 року П'єро делла Франческа. Профіль кондотьєрової дружини Баттисти Сфорца (у неї навпаки бачимо правий бік) являє собою другу половину цього гіпнотичного диптиху. За найпоширенішою версією, художник намалював профілі подружньої пари відразу після смерті пані Сфорца. Тобто він увічнював передусім її. Відтоді вони витріщаються одне на одного ледь не впритул, ніби вічно граються в моргалки — мертва двоока Баттиста і живий одноокий Федерико.

Через п'ятсот з гаком років мені, бідному студентові, дивом пощастило придбати у Львові альбом репродукцій зі згаданим диптихом. Я часто гортав той альбом і так само часто зупинявся поглядом на портреті кондотьєра Федерико. Тоді я ще не знав, що в нього не було правого ока. Через пару літ я виміняв альбом делла Франческа на «Пісню про незнищенність матерії» Богдана-Ігоря Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовою Дмитра Павличка. Однокурсник, з яким у мене відбувся обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці.

Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багряного профілю з проваленим переніссям, життя знову здалося мені сукупністю повторів і циклів. А також безліччю зв'язків і знаків, переважна більшість із яких, щоправда, нічого не означає. Майже нічого. За винятком незнищенності матерії.

Філадельфію мені вперше показував Марко, що його нині вже немає серед живих. Тому Маркові мене, що називається, передав інший Марко — у цій книжці він згідно зі своїм електронним іменем маркується як marcos17. Це він минулої осені зненацька відкрив мені очі на те, що єднає ледь не всіх українців. Чи принаймні всіх українців Америки.

Відомо ж: українців легше пов'язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розсвареність підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями. Так що навіть і Штатам, Сполученим, нічого сполучити не вдається. Четверта, пострадянська хвиля гостро недолюблює другу і третю, прозиваючи їх баняками. Саме так друга і третя хвилі прозивали свого часу першу, від якої взагалі майже нічого, крім химерних, а часом і дурнуватих прізвищ, не лишилося. Не сумніваюся, що як тільки з'явиться п'ята хвиля, баняками відразу стануть представники четвертої. Перетинаються всі українські хвилі хіба що в неділю по церквах, але навіть моляться вони радше розрізненими групами.

Однак! Є щось таке, що єднає всіх міцніше за церкви. Що саме — як ви гадаєте?

Ми з Марком саме обігнули філадельфійську ратушу і йшли по Маркет-стріт у східному напрямку. Тобто опинилися в місці, сказати б, найцентрішому з усіх центрів — якраз відповідному для Маркових маркет-стрітівських урбаністичних осяянь. «Я довго не міг зрозуміти, — казав Марко, — чому українці за першої ж нагоди втікають за місто. Чого вони так бояться? За що не любити театри, кафе, повій, денне і нічне життя, бари, бульвари, парки, різноманіття в незнайомих обличчях?». «Поклик землі? — спитав я. — Нестримне бажання тихо обробляти власну огіркову грядочку?». «Це другорядне, — відказав Марко. — Я запитував не одного, і от що виявляється. Підставовими є два моменти. Перший: у містах незручно паркувати машину. Другий: забагато негрів. І всі чотири хвилі абсолютно єдині в цьому, всі — від першої, що з неї майже нічого, крім прізвищ, не лишилося, й до четвертої, що досі танцює під Аллу й Кіркорова, — всі не люблять жити в містах через непрості умови паркування і повсюдність негрів». «Бідні негри, — сказалося мені. — Можна подумати, що саме вони — найстрашніший історичний ворог нашого народу. Що саме вони заганяли українців Америки в корабельні трюми і вивозили штабелями в заокеанське рабство». А, може, це й не мені сказалось, а Ярці, котра так само крокувала по Маркет-стріт поруч із нами. При цьому я від імені всіх на світі негрів подумав «за чьто?».

Одинадцятьма роками раніше тим же шляхом по Маркет-стріт мене вів Марко, що його нині вже немає. День був листопадовий, але сонячний і теплий. Марко був невисокий, зате пластичний і вітальний, себто його було по-хорошому багато. Найкраще, коли місто вперше показує хтось такий. Він, хоч і з українців, дуже вмів любити Філадельфію з усіма її неграми.

Цей факт і донині не може не залишати надії. Приблизно тієї, про яку я написав у давньому-давньому вірші: «Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст».

Слід було починати з житла, тому перші півтори години зійшли на розшукування тризіркового пансіону, вказаного у факсі (colazione included)[115].

Коли пансіон було знайдено, з'ясувалося, що поруч немає де запаркуватися. У намаганні знайти хоч якесь вільне місце минуло ще півтори години.