Нас цікавила зміна просторів і декорацій. Чужі помешкання подобалися більше, ніж готелі. У них на відміну від готелів завжди є шанс для несподіванки. Ми надзвичайно раділи кожній знахідці — пляшці вина, хай і початій, гобоєві, пістолетові. Усе нам так чи інакше знадоблялося. Інтер'єр мав значення, хоч важливо було й те, що за вікном. (Найкраще, коли крона великого дерева — незалежно від пори року, з листками чи без. Лін могла бачити її спиною, а я третім оком).

Цього разу в нашому просторі було справді багато зайвих і дурних речей, з яких кожна вважалася доброю знахідкою: газовий або кашміровий шарф, пластмасовий дзьоб Качура Дональда, полірований костур з фалічним наголівником. Іноді той простір перетворювався на дещо химерну порностудію, що в ній нарешті прояснювалось істинне функціональне призначення кожного з елементів мотлоху. Маленькі принци з дитячою цікавістю спостерігали за нами зі своїх кутів і планет. Фотошпалерні добродії в капелюхах з'юрмлювалися над нами, пхаючи всюди свої носи, тяжко сопучи і безжально мастурбуючи.

Аж увечері Лін запитала, чи мене бува не дивує один і той самий сюжет. Я відповів, що живу тут удруге і мене вже ніщо не дивує. «А що ти маєш на увазі під одним і тим самим сюжетом?» — уточнив я. «Завжди цей стилізований капелюшний тип і ця дівчинка на задньому плані. Так ніби завжди той самий фільм», — пояснила Лін. Вона кінознавець і все на світі бачить через історію кінематографа. «До речі. Ти, мабуть, знаєш імена всіх цих акторів?» — поцікавився я. «По-перше, він один. Це одна й та ж людина. По-друге, це не актор. І дівчинка завжди та сама», — впевнено розвіяла мої сумніви Лін.

«Що ми про нього знаємо?» — спитала Лін трохи згодом. Я почав переповідати за щойно прочитаними сторінками. Діло, як мені здалося, йшло до гіршого. Між автором та Мірванною Анісовною виникало все більше бридких непорозумінь. Уже набрякали перші суперечки і свари. «Я все одно чужий їй, чужий!» — нотував він. «Я ледь не розридався від такої несправедливості й вибіг до сусідньої кімнати, щоб вона не бачила мого перекошеного болем обличчя», — нарікав сторінок через п'ять. Десь далі, якось дуже на марґінесі, автор натякав на дедалі сильнішу підозру, нібито Мірванна Анісовна заблизько знюхалася з якимось казахстанським німцем Пашею. Останній навіть погрожував старому «серцевим нападом». Але ще далі той віднаходив у собі чергові поклади терпіння, за його словами, ангельского: «Я мушу, я повинен, я зобов'язаний зціпити зуби! Так, я витримаю все заради моєї маленької дівчинки!».

«Таки обмовився», — констатувала Лін, перебивши моє цитування. «Щодо чого?» — не додув я. «Щодо себе, — пояснила Лін. — Він водить сюди дітей». «Мені так не здається, — заперечив я. — Він просто старий самотній чоловік. Не без романтичних зайобів, ясна річ. Нам, цинікам, вони здаються патологічними».

Лін хитнула вогненною головою й вийшла до ванної кімнати. «А це?» — спитала вона. У руці вона тримала гумову качечку завбільшки з долоню. «Старий самотній чоловік? — повторила Лін. — Настільки, що грається у ванні цією штукою?».

То був речовий доказ, як не крути. Десятки разів я був у тій ванні, дивився на ту довбану іграшку — і жодного разу не бачив її. Тобто бачив і не фіксував. А Лін зафіксувала з першого ж разу. От воно, жіноче око. Чи кінознавче?

Ого, подумалося мені. І хто ж тоді наївняк — він чи я?

На прощання Лін зізналася: «Я ні за що б не лишилася тут сама». І додала: «Стільки розпачу і страху». Мені згадалося: два роки тому М. казала те саме.

З мене ще належався відгук. Що я міг написати на тому чистому аркуші ідеально вигостреним олівцем, коли наступного ранку назавжди і востаннє покидав мансарду? Пошуки потрібної мені для цього книжки в німецькому перекладі довгими не були. Я відкрив на десятому розділі і відразу знайшов улюблену фразу, що її власноруч і переписав для нього: «Ich liebe es nicht, zum Tode zu verurteilen und ich glaube wohl, dass ich jetzt gehe»[119].

Десятки разів я зупинявся в ньому. Точніше, не я, а потяг, що віз мене з Варшави до Берліна чи навпаки. Зупинка тривала не довше п'яти хвилин — за цей час одні прикордонники встигали вийти, а інші зайти. Тобто з усього Франкфурта-на-Одері я знав лише вокзал, та ні — я знав лише вагонне вікно, з якого можна бачити сусідній перон. Таке це було дивне місто.

Аж урешті настав той травень, коли Європа вирішила сильно розширитися на схід. І це їй наче вдалося. Тож вона зібрала на власні гроші нас, групу випадкових письменників, і заохотила до якомога частішого перетинання Одеру. Чи то пак Одри — залежно з якого на який бік перетинати.

Затримка виникала лише на мені. Іноді я навмисне виривався поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин цей безперешкодний письменницький потік. У моєму паспорті не було живого місця — стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвічено). Одного разу мені все-таки вдалося пройти просто так, без штемпеля. Це сталося на пішохідному переході між Франкфуртом і Слубіце, на мосту, званому в часи НДР і ПНР Мостом Миру, а починаючи з 1 травня 2004 року — Мостом Європи. Була неділя, погідний пополудень, розімлілі від нової неконтрольованої реальності громадяни обох міст і країн нескінченними юрмами сунули туди й назад, на той бік, за кордон — наприклад, на пиво, бо існує така специфічна розвага у прикордонних місцевостях: не пити пива вдома, а ходити через кордон, до сусідів. Хоч тепер у всьому світі пиво смакує (або й не смакує) однаково. Отже, прикордонна сторожа, так само розімліла від навколишньої неділі-ідилії, дозволила й собі попуститися і не надто чіплятися до носія завжди непевного українського паспорта. А якщо дивитися в корінь, то її, цю сторожу, вже тільки заради мене й тримали — щоб я не совався туди-сюди по Європі нештемпельованим.

З вагонного вікна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станції — Нова Баварія. Цього виявилося цілком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоціацій: Гітлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобові допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючі дроти на геніталіях, любов до батьківщини.

У Харкові було повно снігу — того найгіршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий і проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там піврічну норму, автомобілі грузли по бампери, водії не могли знайти жодної з адрес, легке післяпотягове похмілля підвішувало всю цю дійсність у дещо сюрреальній невагомості. Столиця міфічної України Трудової берегла вірність собі, вражала постіндустріальними руїнами у безпосередній близькості від вокзалу: судячи з ландшафтів, саме тут мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, і вдруге пережив у ньому вже знайоме напівмістичне потрясіння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір'ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі — саме того кабінету, саме з неї в неділю 13 травня 1933 року вирвався в подвір'я звук найвлучнішого, ну просто-таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під'їзді, в помешканні Михайля Семенка, напередодні була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потім довго розходилися, співали, вийшовши з під'їзду ніяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року. І вони співають пісень, народних та революційних. А він обхопив голову руками. Я так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася — насправді, ясна річ, від вітру. Потім ми піднялися сходами до дверей його, Хвильового, помешкання — так, саме ці двері (пам'ятаю мідну табличку з якимось цілком іншим, зовсім не тим прізвищем), звідси його тіло виносили, ліфта в будинку тоді ще не було, але до чого тут ліфт.