Мої дотодішні стосунки з Лозанною складалися, хоч я в ній, повторюю, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», я з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попеля, цього втіленого диявола. Ну, чому саме Лозанна, а не, скажімо, та ж таки Женева?

У будь-якому разі Комусь це сильно не сподобалося. Можливо, Він образився за Лозанну. Тож одного дня вирішив покарати мене і назавжди розчинити в ній певну особу, вже згадувану у цій книжці як Липа. З тієї хвилини Лозанна стала для мене Містом, Що Відібрало.

Так минуло кілька років, я ледве віддихався від завданого мені удару під ложечку.

Але щойно я прийшов до сякої-такої норми, як воно, це місто, вдруге заїхало мені туди ж. Тепер — у випадку з Кс. «Ну от, — формулював я свою претензію до самого існування, — раз на життя тобі трапляється така, що у свої неповні вісімнадцять просить дозволу зробити тобі штучне дихання, і тут виявляється, що її он аж куди занесло». При цьому — я був майже певен того — жити мені залишалося років чотири і навряд чи в мене були реальні шанси якось рішуче все це позмінювати.

Утім, наше листування тривало, то затихаючи, то знову пожвавлюючись. Вона була моєю людиною — це робилося все зрозуміліше. «Як би ти переклала українською слово «парашут»? — запитував я. «Параблазень», — відповідала вона не змигнувши оком. «А хто такі клептомани?» — не попускав я. «Фани Еріка Клептона», — витримувала вона випробу. Восени я заповзявся кликати її хоча б на пару днів до себе в ліси. Під лісами я маю на увазі ті, в яких, коли вірити записам братів Ґрімм, казковий Вовк свого часу необачно проковтнув спершу Бабусю, а потім і Червону Шапочку. «Це колишній маєток Беттіни фон Арнім, — заманював я Кс уже зовсім по-вовчому. — Ти чула про неї?». «О, Беттіна фон Арнім! — відповідала Кс. — Як мені про неї не знати? Я так її люблю! Так, я приїду, я обов'язково приїду!». Я не міг натішитись її згоді і в подальших листах намагався прискорити з'ясування технічних деталей подорожі. Замість відповідей на мої розпитування відносно дати і пропозиції зустрітися на летовищі в Берліні вона ставила інші, не менш технічні запитання, як наприклад: «А де я буду спати?». «Де забажаєш, — відповідав я після чотиригодинних роздумів. — Я постараюся винайняти спеціально для тебе Беттінине ліжко». Мої жарти їй переважно подобалися. Можливо, вона не здогадувалася, що то жарти?

Одного з наступних днів сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, і, щиро кажучи, дотепер не можу зрозуміти. «Розкажи мені, - попрохала Кс, — що ви митці поробляєте довгими осінніми вечорами в покоях Беттіни? Я хочу приготуватися до перебування поміж твоїх друзів». Я відписав їй приблизно так: «Митці — люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п'ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй присутності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з'являється ще й вона — MJ». «Хто це така?» — чи не миттєво зреаґувала Кс. «MariJuana», — вичерпно відповів я.

Наступний лист від неї надійшов через сім-вісім хвилин і був останнім. «Ти мене жахливо образив, — писала Кс, — такого не пробачають! Я досі не можу отямитися від завданого тобою болю. В моїх очах повно сліз. То знай же, що я не хочу більше з тобою бачитися — і прощавай!». Вона не написала в кінці навіть свого звичного «Цілую тебе в ребро».

Деякий час я хапав ротом повітря, тоді вислав своє «ЩО ТРАПИЛОСЯ?!!! ЧИМ Я ЗАВИНИВ?!!!!! МІЛЬЙОНИ ВИБАЧЕНЬ — Я НЕ ХОТІВ НІЧОГО ПОГАНОГО!!!!», але, як виявилося, все це волання пішло внікуди.

Таким чином я отримав третій удар з Лозанни — все туди ж, у те саме сплетіння. Було досить боляче — в мене ж таких сплетінь одне, а не десять. Я мусив би вже боятися цього міста, чи хоча б остерігатись його.

Тим часом я врешті потрапив до нього і тепер ішов ним поруч із Пат. Про Кс я зненацька згадав у потязі, десь наприкінці подорожі, між Монтре і Веве. А раптом я її побачу, застрибало в мені передчуття номер один. А раптом я її не побачу, протиставилось йому передчуття номер два.

У згоді з обома передчуттями я похапцем уклав два плани — А і Б. План А полягав у тому, що ми будемо прогулюватися містом і нам зустрінеться Кс. План Б — в тому, що Кс нам не зустрінеться. Щиро кажучи, план Б виглядав куди реалістичніше, тому я взявся розробляти саме його. Я знав, що в жодному разі не візьмуся за його втілення. І все ж заманливо було думати про його бодай теоретичну втілюваність. Як і про цілком високу ймовірність успіху.

Моїм знаряддям обіцяла стати перша-ліпша телефонна кабіна з телефонними книгами Лозанни й околиць. Якщо я знайду в ній прізвище Кс, то отримаю й адресу. Інтриґа ж полягала в тому, що я не знав її прізвища. Проте, пам'ятаючи її мейл, я міг припускати, що перші дві літери, які йшли після її імені, були першими двома літерами її прізвища. По-друге, я міг припускати, що вона мусить носити прізвище своїх батьків — отже, якесь українське прізвище. А українське прізвище в телефонній книзі Лозанни, ще й з двома першими літерами в активі — то вже значно більше, ніж ніщо.

Я внутрішньо порадів такому чіткому планові і своїм детективним здібностям. А ще більше — своєму твердому небажанню заходити до жодної телефонної кабіни. «Вільному воля», — подумав я, і ми з Пат рушили від залізничного вокзалу куди очі бачили, цього разу вже наші власні, не машиністові.

Звичайно, ми зійшли вниз до озера — напевно, по Авеню д'Уші (Авеню Душі? чиєї?), а може й якось паралельно до неї. В будь-якому разі ми опинилися невдовзі на Набережній д'Уші (тієї ж?) — і зненацька відчули себе в Аркадії, над насичено-синіми озерними водами, серед блаженства вічної спеки, поміж розкоші південних рослин, у самому розпалі липневого літа. Усю дорогу ми дедалі більше скидали із себе свій високогірний селянський, пропахлий димом, сиром і кізяком одяг. Наприкінці маршруту ми вже не мали на собі майже нічого. Над озером літали чайки і вітрильники, вершини гір біліли льодовиками. Біле сухе на терасі я дозволив собі замовити нейтральною в цьому реґіоні англійською.

Зробилося так добре, що я почув, як сама Лозанна з усіма своїми лозами звернулася до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, як гарно миритися? А ти думав, я тільки й умію, що вдаряти під дих?».

Королева-матір Єлизавета Бовз-Лайон, остання імператриця Індії, переставилася 30 березня 2002 року на 102 році свого монаршого життя, розтягнутого на все XX століття з невеличким XXI-бонусом. Як усі правильні люди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета спостерігала за її мирною та безболісною кончиною, весь час перебуваючи поруч її ложа. Усе склалось якнайкраще.

Наступної п'ятниці, 5 квітня спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летючою арфісткою, було покладено на артилерійський лафет. Церемонія перевезення тривала десять хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, як труну встановили на п'єдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалося публічне прощання, і середньовічне приміщення Вестмінстер Голлу відчинило двері для всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощання тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітня. Об 11 годині почалось урочисте перевезення Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочалася заупокійна служба англіканського обряду. Найвищий ієрарх англіканської церкви Архиєпископ Кентерберійський у своєму жалобному промовлянні сказав, що «Вона була силою, гідністю та сміхом». Останнє слово (laughter), на мій погляд, можна розуміти як «радощі» або «веселощі духу».