Констанца була на Півдні, а Південь був морем. Підтвердження цьому я знайшов через неповні тридцять років.

Уявіть собі величезний грецький корабель, круїзний лайнер аж із шістьома палубами. Ні, спершу уявіть собі пізню осінь, середину листопада, Афіни. І нас із Небораком, цілком очманілих від цього міста з його вогкими зеленими запахами. Потім уже, власне, той корабель, який винайняли всілякі багаті міжнародні інстанції для того, щоби зібрати докупи десь так чотириста письменників з усього світу і провезти їх із Греції до Одеси й назад, зупиняючись в усіх вартих уваги портах. Це — зовнішній сенс. А внутрішній полягав, ясна річ, у єднанні. «Письменники проти війни, насильства і регіональних конфліктів» — так можна було би сформулювати ідею. Щось на зразок «рок-музиканти проти алкоголізму й наркоманії» — гасло, в цілому сумнівне, якщо не безнадійне. Бо що залишиться від рок-н-ролу, якщо забрати йому алкоголізм і наркоманію? Так і з письменниками.

Усі повинні були порозумітися з усіма. Усі мусили простити одне одному і попросити одне в одного прощення. Усіх мали єднати поезія, випивка, англійська мова і — якщо потягне — то й безпечний секс. Турецькі автори мали заступитися за курдів. Грузинам і абхазам влаштували спільний поетичний вечір. Тоді якраз тривала війна, і пляжі в Піцунді дуже навіть непогано обстрілювалися снайперами.

І от ми зайшли в Констанцу, де всю цю трансконтинентальну еліту запровадили групами й делегаціями до історичного музею. Серед незліченної всячини, серед глеків, намист, прямокутних монет і бойових обладунків, були також амфори. Колись їх підняли з дна Чорного моря, з якоїсь затонулої триреми або галери. І саме перед цими амфорами згуртувалася болгарська делегація. Її обурення було помітне здалеку. Йшлося про те, що амфори повинні б не Румунії належати і не в румунських музеях нидіти. «Пограбування Болгарії!», — знервовано показував на амфори один з них.

Звісно, за цим крилась якась передісторія. Можливо, амфори свого часу підняли з територіальних вод Болгарії. Можливо, й досьогодні вони залишаються предметом суперечок між обома країнами. У будь-якому разі замість порозуміння вкотре дійшло до розбрату. Навіть з огляду на те, що насправді ж амфори ані румунські, ані болгарські і якщо вже комусь належать, то лише давнім грекам, яких, щоправда, не було й немає.

Знана теза про єдність і неподільність культури, про її питому нікому-не-належність щоразу переживає чергове випробування брутальністю і майже ніколи не витримує його. Це як Шульцові фрески, видалені зі своєї рідної стіни у Дрогобичі.

Тоді, на кораблі, грузини й абхази, хоч і читали поперемінно у спільному поетичному вечорі, але так до кінця плавання й не почали між собою вітатися. Напевно, вони вважали ганьбою вітатися в таких комфортних умовах, у цих штучних стерильних обставинах, ініційованих та спонсорованих щасливим і миротворчим Заходом. Вітатися в мить, коли їхні снайпери вперто не перестають навзаєм вилущувати живе м'ясо супротивника включно з мирним населенням. Порядніше було не вітатися.

Слово polskosc, відверто штучне і від того дещо хворобливе, я вперше міг почути саме там і саме тоді. Це вже потім — як наслідок певного словесного ланцюжка — з'явились «українськість», «європейськість» та інші лексичні потвори. Але першою була «польськість». І якщо вона справді щось означає, то для мене це «щось» наділене дуже конкретними обставинами місця і часу.

Польськість — це Краків наприкінці травня 1989 року. Зараз я спробую просто-таки у вас на очах з'ясувати, з чого вона складається. Утім, я почну здалека.

Кракова я не бачив цілих 29 років, з яких останні 23 безперервно мріяв про те, щоб його побачити. На сьомому році життя мені трапилися краківські родичі — однієї літньої ночі (сон! сон!) вони, зійшовши у Франику з Варшавського потяга, опинилися в нашому домі й обсипали мене всього фотками, поштівками і значками з Кракова. Саме зі значків я навчався непотрібному — читати перші польські літери, зазвичай прописні. Починаючи із сьомого року життя, я виношував у собі вафельне слово WAWEL. Прошу врахувати, що у згаданому віці я був знайомий лише з єдиним (і прямим) значенням епітета «вафельний». Жодні інші конотації поки що не приймаються.

Отже, WAWEL видавався мені хрустким і кондитерським.

А Краків міг би насправді повнитися круками, принаймні небо над ним. Тому й прадавня українська назва Кракова — Круків. Інші казали — Граків. Але не вірте мені. Насправді він Фріків.

Є ще версія про заселений майже виключно монстрами Покраків. Хоч то якесь інше місто, західніше. Як усі міста, викурені з печери Дракона (Київ теж), Краків зобов'язаний своїм звільненням Святому Юрієві. Це якщо мати на увазі первинне, міфологічне звільнення. А я 1989 року став принагідним свідком одного з поточних історичних звільнень. І воно стало можливим лише завдяки тому, що на світі існує ця примара — польськість.

Її найпершою ознакою дев'ять із десяти опитаних назовуть католицизм. Наприкінці травня 1989 року він розцвів у Кракові таким пишним середньовіччям, що в нас із Пат аж голови йшли обертом від його фіміамних пахощів. Ми вперше опинилися за кордоном разом. Не зважаючи на те, що в ті часи еСеСеСеРом ще циркулювало прислів'я про Польшу нєзаграніцу, у Кракові це не справджувалося. Ми продиралися до нього цілий день — аж трьома потягами, з яких третій був абсолютно польським. Це була виснажлива подорож на захід сонця, на край світу, сповнена пригод і небезпек. Ми знали, що так буде, і внутрішньо готувалися до цього випробування у просторі.

Але воно виявилося ще й випробуванням у часі: ми потрапили в сам розпал середньовіччя. Краків являв собою тисячу костелів, з яких жоден уже не здатен був помістити в собі хоч би й третини вірян. Щоб усі могли почути Месидж, костели Кракова поз'єднувано між собою єдиною акустичною системою виведених на площі та вулиці динаміків. Місто співало голосами тисячі й одного священика. Усе навколо пахло свічками та опіумом. Ми блискавично наверталися, скуповуючи срібні ланцюжки з розп'яттями, хрестики і вервиці. Ще трохи — і ми повелися б на мощі та індульгенції. Останні цілком не зашкодили б, зважаючи на наше нешлюбне статеве життя.

Одного з четвергів ми опинилися на Святі Божого Тіла і кілька годин спостерігали за процесією, що її кольоровість могла нам дотепер лише снитися. Самих лише чернечих орденів було там з десяток, і кожен іншого кольору. А цехи? А спудейські братства? А міська варта включно з пожежниками? А Братство Доброї Смерті з причепленими до хоругов людськими черепами?[62]

І всі чотирнадцять станцій Господньої муки!

Радянські шкільні підручники називали середньовіччя «понурим», і я завжди здогадувався, що насправді це якось не так. Середньовіччя у Кракові виглядало невимовно весело. Тодішній Папа, краківський актор і поет, був найдотепнішим жартівником не лише Ватикану, а й цілого Всесвіту. Католицизм як такий є найвеселішою з великих релігій[63]. Він зазвичай балансує на межі дозволеного, а дозволеного в ньому значно більше, ніж в усіх інших релігіях. Дозволяти своїм дітям більше — ознака батьківської довіри та відкритої м'якості. Тому й карнавал щоразу зароджується в культурах, що вибродили на ґрунті католицизму.

Наприкінці травня 1989 року Краків не міг не здаватися карнавалом. Тому другою після католицизму складовою поняття «польськість» для мене є карнавальність. Протистояти владі можна переодяганнями, а повалювати її — грою. Альтернативою червоному є не чорне, а помаранчеве. Помаранчева альтернатива починається в Польщі 1980-х і через десятиліття, через Белґрад 1996 та 2000-го, через Тбілісі 2003-го, вривається у наш 2004 рік.

Але я тепер не про нього. Я про смерфів, чи то пак smurf'ів, бо то була їхня епоха. Це такі крихітні фантастичні створіння, дуже схожі на гномів, у гномівських ковпачках та, здається, гетрах. Уся тогочасна Польща присіла на анімаційний серіал, американсько-бельгійський, про цих милих симпатюжок. Усі поляки щотижня дивилися чергову серію. Але якби йшлося тільки про це! Насправді йшлося і про тотальне осмерфлення щоденного побуту — про футболки, шапки, ті ж таки гетри, ілюстровані додатки до популярних часописів, тарілки, чашки, зубні щітки й мильниці. Усюди і на всьому були присутні смерфи. Дивно, що вони так і не пробилися на терени колишнього еСеСеСеРу і досьогодні залишаються невідомим у нас фрагментом світового анімаційного фольклору.