Я не міг не любити Відня, як ви розумієте. Я любив його з відстані і цікавився у щасливців, котрі в ньому вже побували, як називаються у Відні місця, де звичайно скупчуються повії. Я чув у відповідь «Марґаретенґюртель», і це було супер — Маргаритин пояс! Я готувався до першого побачення з Віднем, але воно ніяк не наставало, тож я любив його все більше.

Поки не потрапив до нього вперше.

Був, здається, листопад, але все ще теплий, і я повертався домів із Зальцбурга через Краків, жодним чином, навіть із причин суто географічних, не в змозі оминути Відня. У мене було на нього сім або й вісім годин. Насправді цього багато, а не мало. Багато хоча б тому, що на Відень будь-якого часу замало, навіть вічності. Так принаймні сказав Прохась, Юрко. Він того місяця жив у Відні й зустрів мене з потяга на Вестбангофі. Зустрів, а потім так і сказав — що на Відень будь-якого часу замало. Як і на людське життя. Можна було й не починати — все одно буде замало. Але ми почали. Ми почали з того, що здали мій багаж до камери схову. Але вже на іншому вокзалі — на Зюдбангофі, звідки увечері я мав рушати до Кракова.

Усім, хто поневірявся в дорозі, має бути знане це відчуття легкості, коли позбуваєшся багажу і звільнений пускаєшся на тихе полювання ніколи не баченими околицями. Отак і мені того дня все само собою стелилося до ніг — палац Бельведере, Дом, Ґрабен, кафе «Ґрінштайдль», Гофбурґ, витріщені один на одного помпезні музеї-близнюки, Марія-Терезія між ними, Сецесіон, Святий Карл, кафе «Штайн», Штайнер і Айнштайн, Фройд, Фрід, Гофман і Гофмансталь (Гуґо), Гуґо Босс, Маріягільферштрассе, Нашмаркт, Нестрой, Бурґтеатер, Університет, Ріхард Ґеорґ Пляшка (1925 — 2001), його ректор, ще якісь театри, а також Сергєй Аверінцев, музеї, кафе, кафе «Музеум», Опера, все.

Ще того ж дня у Відні я дізнався, що місцеве жіноцтво наділене мішаним типом угорсько-словенсько-італійсько-сербо-хорватської краси. Другим відкриттям стало те, що в моду саме входить оголення животів з пупцями, але на той час цим прийомом користувалися лише дівчата з добре тренованими і засмаглими черевними м'язами.

Коло Опери на нас раптово, ніби фантом, спустився вечір, а разом з ним зійшло усвідомлення, що годину вибило і мені вже дуже бажано птахом линути на вокзал, до того ж якомога швидше. Ну, якби ще не багаж у камері схову, то можна було б і наступним трамваєм, а так — обов'язково цим. Ним і тільки ним. Уперше за весь день (і востаннє у Відні) я був без квитка. Якщо б я став його купувати, то втратив би трамвай, той і тільки той. Трамвай називався дивно — D. Ми рішуче увірвалися в нього і впали на перші-ліпші сидіння. На Шварценберґплятц Юрко сказав, що звідси вже тільки сім хвилин. Це тішило. Ми встигали.

Ці сім хвилин убили мою любов до Відня і перетворили її на свою протилежність. А що є протилежністю до любові? Протилежністю до плоті є камінь, стверджує Рафаель Урвайдер. І я з ним погоджуюся.

Звичайно, контролери. Вони, мерзотники, з'явилися десь поміж Ґусгаусштрассе і Пльосґассе. Кілька годин тому ми з Юрком мимохідь торкалися цієї теми. Він розповів, що штраф у Відні становить якісь аж 600 шилінгів — добрих 50 баксів на наші гроші. Місячний проїзний квиток коштує приблизно стільки ж. Юрко придбав собі такий місячний і тепер дико про це жалкує, бо ніхто й ніде жодного разу нічого не контролював, і йому соромно за свій конформізм та викинуті на вітер гроші, тож він усе ще сподівається, що хоча б одного разу ці мерзотники таки виринуть з-під землі і йому вже не буде мучітєльно больно за безцільно витрачені кошти.

Мабуть, вони врешті почули його підсвідомий поклик.

Обидва в уніформах, обидва в окулярах. Добра не жди, пригадався мені Шевченко. Хоч якраз його стосунок до Відня радше ніякий.

Чим можна обґрунтувати відсутність у людини квитка? І як це обґрунтувати, якщо в людини від несподіванки відібрало рештки німецької мови? Я не знав, я не знав, по-дурному повторював я, ich habe nicht gewusst. Він — гість у Відні, приїхав лише на пару годин, розважливіше за мене вигороджував мене Юрко. Він не знав, бо він думав, що квиток дасться купити у трамваї. Це вже була цілісна логічна версія, справжня відмаза. Я — гість, я гість, я почесний гість У прекрасній столиці моїх австрійсько підданих пращурів. Я здатен читати в оригіналі Рільке, я перекладаю Фріца фон Герцмановскі-Орландо. Lemberg Czernowitz! Sacher Masoch Joseph Roth! Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg!

На мить мені здалося, що я врятований. Зараз вони урочисто й від імені всіх державних службовців Австрійської республіки привітають мене у столиці історичної батьківщини і побажають гарної дороги домів у благословенну провінцію. Нас єднає більше, ніж роз'єднує, і ми встигли стужитись одні без одних. Але всі ми передусім європейці — от що найголовніше. Я повірив, що вони повірили. Це коли один з мерзотників гугняво перепитав: «Гість? І він може це довести? Має документ?». Я радісно подав йому свій паспорт — до речі, тоді ще з молотом і серпом. За вікнами трамвая проплив палац Бельведере, з якого все так чудово почалося.

Контролери виявилися фашистами. Один з них повертів мій паспорт (Румунія? Албанія?), сховав його собі до кишені і задоволено сказав: «Продовжимо у поліції». Таким чином я — тепер уже справді — попав. Найгірше, що я таки не мав при собі майже ніяких грошей. За десять хвилин відходив мій потяг. Опівночі закінчувалася моя віза. Можна було вчинити з ними бійку і на десять років потрапити до в'язниці. Швидше за все це був би пенітенціарний заклад особливо суворого режиму у Кремсі — Штайні, земля Нижня Австрія. Про існування його я дізнаюся щойно через десятиліття.

Юрко таки врятував мене, в останню мить умовивши їх прийняти від нього 50 баксів. «Яка ще квитанція, не треба квитанції! — кричав він. — Дайте нам уже йти, ми втрачаємо потяг!». Але садисти все-таки педантично виписали її — літера за літерою звіряючи моє дикунське румунсько-албанське прізвище з тим, як воно вписане у паспорт. Вони тягли задоволення з усіх сил — уже не в трамваї, а на зупинці перед вокзалом. Вони підраховували, множачи на папері у стовпчик, скільки австрійських шилінгів становлять 50 американських доларів за офіційним курсом. На щастя, доларів вистачило. Свій паспорт я отримав разом зі знущальною квитанцією. Вони виконали службовий обов'язок і, здається, навіть побажали мені гарної дороги.

Гепі-енд полягає в тому, що на потяг я таки встиг, учепившися за останню підніжку останнього вагона. Юрко залишався на пероні. Мені йшов тридцять сьомий рік, і жоден пес у Відні не хотів знати моїх думок та сподівань.

Мій приятель Кшиштоф Ч. над усе любить мандрувати, знайомити людей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиною й Росією, фахово званого упродовж останніх кількох десятиліть ЦСЄ, тобто Центрально-Східною Європою. Він мріє про кафе «Europe Central», якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, цієї буферної зони. Вони збиратимуться для того, щоб уголос читати, пізнаватися навзаєм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік[25].

Кшиштоф Ч. не полишає надій на врятування світу.

Того разу ми перетнулись у Вільнюсі, в Старому Місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке справді Старе Місто, вільнюське повниться знаками — ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подряпина, що саме в цю мить наповнюється кров'ю. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії. «Без успіху» мається на увазі в обидвох сенсах — і мистецькому, й комерційному.