У Любліні я бував десятки разів, а в «Гадесі» лише раз — тоді. І це був той раз, коли ми переспівали айрішів. Так буває, коли в одному підземному просторі перетинаються два банкети. Айріші заповзялися перетворити Люблін на Дублін і почали першими. Ви чудово уявляєте собі ці їхні балади, тож нема ніякого сенсу переказувати тут їхній зміст. Вистачає лише ствердити загальновідомий факт: балади айрішів довгі, наче «Пісня про Довбуша».

І коли айріші дотягнули до фінішу першу з них, ми цілим нашим банкетом їм увічливо поаплодували. Це була помилка, бо розохочені айріші затягли другу. На третій поляки, що були з нами, почали провокувати в нас демонів гідної відсічі.

Прихильники аналогій свого часу звернули увагу на певні британо-слов'янські відповідності. Якщо англійці є росіянами Британії, то шотландці її українцями, а валлійці — білорусами. Ірландці ж безумовні поляки. Їхнє віскі значно м'якше, ніж у шотландців — ось вам і доказ номер один. Шотландське віскі тьмяне і їдке, ніби купорос, а ірландське просвітлене і запашне. Потрібні ще якісь докази? Ірландці значно непримиренніші, коли йдеться про звільнення від англійців. У шотландців еліта значно продажніша, щоб не сказати зрадницька. Ну, і так далі.

Згідно з усіма цими відповідностями, поляки того вечора мали б усіма силами підтримувати айрішів, своїх заморських двійників. Натомість вони вимагали одного: щоб ми співали у відповідь. Після третьої балади айрішів нас уже й не треба було якось особливо під'юджувати. Ми вдарили шапками об дно підземного царства і ревнули «Ой на горі тай женці жнуть». Це вийшло краще, коротше, сильніше і страшніше, ніж усі три айріські балади разом узяті. Увесь «Гадес», усі його резервуари, загашники, заГадники, коридори та лабіринти з усіма загубленими в них тінями, вибухнув екстазом.

Заскочені зненацька айріші довго про щось радилися і врешті видали, хоч уже й без видимого задоволення, а швидше з обов'язку четверту баладу. Черговою помилкою, тепер уже їхньою, стало те, що четверта балада виявилася ще довшою й тягучішою, ніж попередні. Мабуть, вони змобілізували найкраще з усього, що в них було. А найкраще в їхньому уявленні — це найдовше. Зрозуміло, що наша відповідь, «Ой у лузі червона калина», просто розмазала їх по стінці. Я й сам дивуюся, чому я щойно вжив цей розхожий бандюцький вислів. Але іншого в мене просто не знайшлося. Це справді було розмазування, справді калиною і справді по стінці. Свідченням цьому стала цілковита деморалізація айрішів: після чергової, хаотичної та розгубленої, наради вони не знайшли нічого ліпшого, як затягнути бітлівський „Yesterday“. Це стало їхньою агонією. Я вже й не пригадую нашої відповіді, пам'ятаю лише, що вона була нищівною й остаточною: кришталеві чаші, голівоньки наші, шаблі-кулі, тралі-валі і так далі. За мірками футбольного матчу ми перемогли десь із рахунком 5:1.

Продовження забави в царстві тіней відбувалося під знаком братання всіх з усіма. Здається, ми навіть разом випивали за Джеймса Джойса. Це письменник, який настільки любив Ірландію, що аж називав її свинею і, звісно, не міг у ній жити.

Того дня в Ляйпциґу зі мною трапилися щонайменше дві важливі речі: я зустрівся з режисером Яном Йохимскі і став свідком розгрому української збірної з футболу. Зв'язку між першою і другою подіями немає, як ви розумієте, жодного.

А може все-таки є — таємний і невидимий?

З самого ранку мені почали тут і там траплятись українські балєли, переважно у традиційних для нашої команди в тому сезоні футболках кольору гаврилівських курчат. Іноді я плутав з ними ляйпцизьких поштарів — Дойче Пост, як відомо, обрала для себе приблизно той самий відтінок жовтизни. Мені дуже хотілося, щоб українців того дня було всюди в Ляйпциґу якомога більше, тож я підсвідомо погоджувався рекрутувати до наших лав усіх місцевих поштарів.

Ян чекав на мене в готелі, як ми й домовлялися, вже від о пів на першу. Він виявився молодшим, ніж я собі уявляв. Чому я уявляв його старшим, хто мені скаже? Невже через прізвище? Вимовляєш «Йохимскі» — і бачиш такого собі старезного єврея родом з якогось Белза, Рахова чи Хирова, що невідомим дивом зацілів у Голокості. Ян Йохимскі натомість був молодий. Ми відразу ж перейшли на ти.

До матчу залишалося трохи більше двох годин, але нашою метою було холодне пиво. Тобто все-таки не метою — засобом. Метою була розмова про майбутній спектакль «Орфей Нелеґальський» і порозуміння з його приводу. Шлях до стадіону, куди Ян люб'язно погодився мене припровадити, тягнувся вздовж вулиці з фантастичною назвою Цшохершерштрассе[77], і там, на котромусь із перехресть, ми знайшли настільки потрібний нам бірґартен — наче спеціально для нас створений. Як перекласти слово «бірґартен»? А навіщо його перекладати? І без перекладу ясно, що йдеться про Німеччину, сад, огорожу, кущі, дерева, затінок і пиво.

Спека є безумовним співучасником подій того дня — на момент нашої зустрічі температура рішучими темпами наближалася до 35. Нам з Яном вистачило практичного розуму не замовляти єґермайстера, який — у поєднанні з пивом — виявився спеціальною пропозицією закладу. Тобто його продавали зі знижкою, але тільки якщо до пива.

Я знаю себе — якщо я почну змішувати пиво з єґермайстером, то моя участь у футбольному матчі Україна — Іспанія опиниться під загрозою. Після третьої чарки я можу начхати на гру і замовити четверту, а відтак і п'яту. Хіба тут і без футболу погано сидиться, в затінку старих ґерманських дубів?

До матчу залишалося дві години. Я мав на собі синьо-жовту хустину, пов'язану довкола шиї, ніби піонерський галстук. Уранці в околицях головного вокзалу я бачив групу якихось персонажів із синьо-жовтими прапорами, але в червоних футболках з написом «СССР». Це все спека, подумав я. Колективна втрата притомності і часткова амнезія. Дивно, але виходить ніби я вболіваю за ту саму команду, що й вони. З людьми цього типу я часом літаю в Україну через Дортмунд підозріло дешевими авіарейсами. Це так звані «рускіє нємци» — вони начебто живуть у Німеччині, але насправді все ще в еСеСеСеР. Це навіть з форми їхніх черепів, та навіть і їхніх зачісок видно, точніше, з відсутності в них будь-яких зачісок і присутності так званих спортивних стрижок.

Проте я не став ділитися з Яном усіма цими спостереженнями. Бо ми врешті заговорили про театр і про спектакль. Ми перемили кісточки героєві, зійшли за ним під землю, озирнулися на Евридику. Я не здогадувався, що там, у п'єсі, може знайтися місце і для неї. Де в мене Евридика? Ян відкрив мені очі на приховані можливості моєї власної п'єси. В його розумінні Евридика — це українська дівчина, яка виїхала на Захід і стала повією. Герой, Орфей, пускається в мандри, щоб розшукати її й повернути додому. «У такому разі Захід — це Аїд, підземне царство тіней», — здогадався я. «Так і є, — задоволено підтримав мене Ян. — Тут уже давно все померло». Проте серед тінисто-пивного і райського буяння бірґартену ця фраза звучала дещо пародійно. Ян трохи помовчав і виправився: «Хоч ніхто вже не знає, де нині Захід, а де Схід».

Чоловіки і жінки з тайсько-в'єтнамської обслуги бірґартену почали здаватися персонажами моєї п'єси, шукачами зачарованого Саду Ґерманійської Брами. Це, мабуть, вони додумалися продавати німцям єґермайстер зі знижкою. До матчу залишалась одна година і п'ятнадцять хвилин. Ми рушили в бік стадіону.

З огляду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати цю розповідь. Ще й досьогодні важко згадуються ті 0:4 і методичне знущання знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому я зупиняю цей день у самому його розпалі. Ян Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несуться якісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів я, здається, востаннє бачив у листопаді 2004 року на Майдані.

Ми прощаємося перед входом, і насправді все тільки починається.