Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадую, як зненацька мені зробилося тоскно. Можливо, я уявив, як ми доп'ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готельних козаків, які все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виженуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність кохатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене самотнього.

Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я, найімовірніше, з полегкістю зітхнув.

Я хочу сказати, що Київ трохи як та Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж таки згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.

«Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».

Я віднімаю двадцять три, і це дає 1986. Я додаю тринадцять і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами — і все, що в мене виходить, обов'язково складається в якийсь неймовірно важкий і важливий рік.

У своїй «Дорозі на Бабадаґ» Анджей Стасюк дуже влучно пише про Кишинів як про місто, що його мешканці наче вирішили вдавати когось іншого — лише б не бути самими собою. Якось приблизно так він про це пише, хоч у цю хвилину я не маю змоги знайти відповідне місце у книжці й зацитувати його точно. Але я пригадую, як, уперше читаючи «Бабадаґ», я натрапив на це спостереження і подумав, що воно напрочуд виразно збігається з моїми власними відчуттями.

Проте Анджей, здається, бачив у Кишиневі не все. Вони удвох з іншим Анджеєм саме зникли за дверима великої продуктової крамниці, де відносно довго вибирали їдло й питво нам на вечерю. Ми з Монікою чекали їх назовні, неподалік нашого бусика. Того літа ми всі потрапили до Кишинева вперше — Моніка, Анджей, ще один Анджей і я.

Сцена, що її свідками стали ми з Монікою, розігралася поруч з нами, на площі перед якимось типово соціалістичним чи то палацом, чи то театром, чимось таким, що мало сходи і, здається, колони, а збудоване могло бути десь у сімдесяті. Отже, спершу ми почули жіночі крики. Якась дівчина з малим хлопчиком на руках, з вигляду десь однорічним, вигукувала прокльони у бік молодої пари, що йшла за десяток метрів перед нею. Дівчина з малим хотіла наздогнати їх, але надто високі підбори заважали їй крокувати достатньо швидко. Зрештою, ті, що йшли парою, теж не могли збільшити відрив — і з тієї ж причини: високі підбори виявилися також у дівчини, що її переслідувачка з дитиною люто обкладала всілякими суками. Усім, здавалося, не було й двадцяти. Дві тоненькі дівчини на високих підборах і в міні, одна чорнява (та, що з дитиною), інша пергідрольна плюс Він, майже лисий, так само кістлявий і невисокий. Усі молоді, усі бідні, усі такі, як решта мешканців цього міста й цієї країни.

Далі було таке. Йому немов набридло це переслідування і він сказав подрузі йти далі, а сам зупинився і розвернувся лицем до нападниці. Коли та підійшла впритул, між ними зав'язалася сварка, малий на руках розревівся, Він відібрав його в неї. Вони сварилися, зокрема й за якісь гроші, було ясно, що малюк їхній син. На руках у батька він, до речі, вмить заспокоївся. Потім чорнявка відсторонила Його з дитиною вбік і рвонула вперед — наздоганяти суперницю. Вона скинула босоніжки і, взявши їх у руки, подріботіла за втікачкою. Пацан з дитиною на руках застиг на місці. У цю мить білявка озирнулася й побачила, що її переслідувачка вже поруч. Вона зробила те саме, що й чорнявка — швиденько скинула босоніжки й побігла вперед. Так і ганяли вони вгору, вниз і знову вгору сходами того облупленого начебто палацу культури, дві дівчинки, дві дитини, дві ідіотки, і при цьому чорна жбурляла в білу своїми босоніжками, але влучала завжди в колону. А лисий з хлопчиком на руках спостерігав з відстані. Аж поки білявка не прошмигнула всередину палацу, а її переслідувачка, позбиравши босоніжки, сіла на сходах і розревілася.

Усе це могло видатися досить смішним. Якби не перші сутінки, що западали навколо всіх нас на цьому світі і в тому місті.

Ще тієї ж ночі мені приснився сон — з тих, які не забуваються все життя. Не забуваються, хоч і не збуваються. Навряд чи його можна якось пов'язувати з тією сценою. Ні, там радше присутній перший лист від Кс — я отримав його і прочитав за кілька годин перед від'їздом, і весь час у тій подорожі думав про нього. Я ніколи в житті не бачив Кс, але до свого листа вона додала фотку, до того ж вона писала, що їй скоро вісімнадцять, і я міг її трохи науявляти.

Мій кишинівський сон вислизне з будь-якого переказу. Можу тільки натякнути на задушливу літню ніч і голосну гулянку з музикою на кожному поверсі нашого щойно купленого поруч із парком будинку: десятки друзів, харчі, напої, рейвах, танці і таємні перетинання з нею (чи не з Кс?), вона теж серед запрошених, отже, ми робимо все, щоб ніхто не застукав, як ми цілуємося — на сходовій клітці, в коридорі, коло дверей, де мене всього аж розриває від пристрасті, потім на верхньому балконі — тому, що на парк. З нього я й почув бандитську пісню. Вони співали хором, рушивши найтемнішою алеєю з паркової більярдної до нашого будинку. Я чітко усвідомив, що вони йдуть громити його і за кілька хвилин будуть тут.

На цьому сон уривався. Я лежав посеред задушливої літньої ночі в гостьовій кімнаті польського консульства у Кишиневі. Я вирішив, що мені приснився мій майбутній роман. Залишалося тільки написати його. Чи хоч би прожити.

Про існування Констанци я дізнався в дитинстві з двох джерел, і одне з них дезорієнтувало.

По-перше, я любив ходити на вокзал і дивитись, як прибуває Варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки. Іноді він їхав ще далі — до Бухареста або до Варни чи аж до Софії. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова, їх було аж п'ятеро і вони приїхали до нас у гості, з цілим возом подарунків, ясна річ. З тих пір Варшавський став для мене передвісником якоїсь доброї зміни — гостей і подарунків перш усього. Вимовляючи «Варшава», я відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-Станца» ж була передусім Станцією — залита світлом велетенських люстр, уся в дзеркалах і пальмах, щось наче вокзальні ресторани золотої епохи напередодні Першої війни.

По-друге, саме Констанцу я вважав містом, де спалили Яна Гуса. Розглядаючи ілюстрації в «Кобзарі» (здається, Касіянові), я знайшов той сюжет зі спаленням. Відтак я поцікавився, хто такий цей охоплений язиками вогню чолов'яга на стосі. Батько відповів, що то Ян Гус у Констанці. Усе зрозуміло, вирішив я. Це там, куди прибуває Варшавський.