Натомість яка з партій перемагає стратегічно — залишається вічно відкритим питанням. Саме тому ми й перебуваємо нині там, де ми є — у сірій зоні добросусідства, поміж Європою та чимось іншим.

Саме тому Полтава з її обважнілим серцем усе ще залишається нашим Великим Невідомим.

Але повернімося до проклятого царем і попами злощасного гетьмана Івана Степановича. На час Північної війни щедро обтяжений роками і досвідом, він не міг не усвідомлювати своєї приреченості у протистоянні Росії та «російській партії». І в той же час як поет не міг собі в цьому протистоянні відмовити. Поетична інтуїція не зраджувала — можливо, вже тоді він побачив себе цитатою з Байрона чи навіть Пушкіна. Відчайдушно хапаючись за життя, він поставив на молодість — 18-літнього шведського короля і свою 18-літню коханку. Йому здавалося, що разом з ними його шанси не такі вже безнадійні. Не зважаючи на прізвище, в якому закодовано промах, Мазепа грав азартно — як усі, для кого участь є важливішою від перемоги. Завдяки цьому перемогами стають поразки, а ціль залишається недосяжною, чистою і все ще спокусливою.

У Львові Полтва. У Полтаві Лтава, у Празі Влтава.

Це так, наче одна й та сама річка.

От із неї я й почну.

Я дивлюся на мапу Праги й мимохідь зауважую, що Влтава тече з півдня на північ. Тобто в ті дні, коли ми з мамою і родичами виходили над річку, то був її правий берег. Ми мешкали у південному передмісті Моджани. Ні, я не пам'ятаю, як називалася вулиця, де наші родичі винаймали чотирикімнатне помешкання у не надто виразній триповерхівці. Нині я відніс би її до міжвоєнних часів.

Зате Моджани — це на сто відсотків. Шлях від будинку до річки я й тепер можу собі уявити цілком ясно, особливо поле з рядами черешневих і вишневих дерев. Та й жасминові кущі в садах коло будинків. Певний час ми йшли асфальтом, а потім уже польовою дорогою. Відтак ми перетинали залізничне полотно і збігали з порослого всіляким бадиллям насипу до річки.

На північ від нас лежала Прага як така, Золота Прага. На південь — містечко Збраслав, у ньому я так ніколи й не побував. Незважаючи на це, мені згодом завжди було приємно про нього згадувати. Місце, в якому ви не бували, має ту перевагу, що його можна собі науявляти. Але в цій книжці навіть уявного Збраслава немає.

Судячи з мапи, на берег ми виходили десь на відтинку поміж залізничними станціями Прага-Моджани і Моджани-Накладове надражі. Назву другої я наважився би перекласти як Моджани-Товарна. Крім того, це було явно південніше вулиці Генерала Шишки. Ні, не Жижки, а саме Шишки, я не помилився.

За нашими спинами, отже, час від часу проносилися потяги за місто й назад. У п'ятницю ввечері вони були переповнені в напрямку від, а в неділю ввечері — в напрямку до Праги. Вихідні чеський народ масово прогулював на лоні природи, в лісах і горах, над озерами, на заміських дачах, які в них називають зрозумілим кожному вкраїнському вухові словом «халупа».

Потяги за нашими спинами подобалися мені тим, що були двоповерховими. Один із них котрогось із недільних вечорів зійшов з рейок і кілька вагонів перекинулися. Про це відразу сповістила преса. То був час, коли чехословацька преса сповіщала про все. Ніхто з пасажирів особливо тяжко не потерпів, але позаяк вони везли назбирані в лісах за вихідні тонни ягід (мама стверджувала, що ожин), то всім їм довелося мимоволі повикачуватись у розчавлених ягодах та їхньому чорному соці.

Однак повернімося на той річковий кам'янистий берег.

З протилежного боку тяглося шосе. Мапа свідчить, що Страконіцька автомагістраль, нині Highway 4. І там — такий же енергійний рух від міста (п'ятниця) і назад до нього (неділя).

А третім паском усенародного пересування, що пролягав між залізничними коліями й шосе на лівому березі, була власне вона, вода, її смуга, річка, Влтава. По ній безупинно ішли катери, моторівки та інші малі судна — проти течії (п'ятниця) і за нею (неділя).

Саме в ті дні над Влтавою (липень був у розпалі) мене, мабуть, уперше і пройняло враження якоїсь надприродно щасливої країни, невимовно багатшої та кольоровішої за ту, з якої приїхали ми з мамою. Не зважаючи на липень, у Празі та її околицях тривала весна, розпочата кілька місяців тому фотознімком, на якому найвищий керівник держави, товариш Александер Дубчек, позував у плавальному басейні в самих лише плавках[95].

Це було запрошення до відкритості — оголення вождя, що таким чином переставав бути вождем і ставав нормальною голою людиною. Це була революція, трохи навіть і сексуальна.

Місто як таке, отже, лежало на північ від Моджан. До нього їхалося спершу автобусом. Потім, на Браніку, пересідалося до трамваю — 17-го або 21-го. Обидва курсували правим берегом уздовж річки. Маріуш Щиґел пише, що в роки нормалізації, тобто після придушення весни, саме 17-м їздив туди-сюди Грабал, обмірковуючи самогубство. Він дивився на Влтаву та її лебедів, і це зупиняло його, приносячи незрозумілу полегкість. Тобто коли ми вдруге навідалися до Праги 1970 року, я міг їхати з ним в одному й тому ж трамваї, та навіть і в тому ж вагоні. Мені вже починає здаватися, що так воно й було. Я ж таки пам'ятаю того обшарпаного й сумного роботягу в береті, що зненацька втрутився до наших розмов і тричі перепитав «Ukrajinci?»!

Бранік був і справді брамою — між передмістями та містом. Довші роки я пов'язував із ним господу «Браніцький скліпек», що її так полюбив мій батько — за пиво № 14. До пива там можна було замовити брамбораки, себто гарячі деруни. Слово «брамбораки» звучить бомбастично. Так могли б називатись якісь особливі барабани. Слово подобалося мені значно більше, ніж те, що воно означало.

Назва закладу насправді дезорієнтує: «Браніцький скліпек» зовсім не на Браніку, а в самому центрі Праги, на вулиці Водічковій. Кілька днів тому я знайшов його у відгуці американського блоґера: «Typically smoky, Czech drinking-house. A woman wouldn't be caught dead on it, but good for some serious drinking in the company of the working comunity. Beer: Branicke 10 % (light), Prazan Mestan 11 % (dark), Branicke 12 % (light). No food»[96].

І як же змінилися часи, думаю я. No food! А як же тоді брамбораки?! Вони мені що, наснилися?! Вони йому що, не food?! І де батькова 14-ка?!

Так от, на Браніку ми пересідали до трамваю й котилися далі до центру — як виявляється, на північ. Чеська мова, яку я тоді почав любити, пробиралась у вуха назвами зупинок. Ось хоча б ці, найсмачніші: Пржиставіштє (Приставище? Приставайло?) і Подольська водярня (як гарно — водярня! не те що якась там «водоочисна станція», тьху!). Утім, росіянин обов'язково пов'язав би «водярню» з водярою.

Далі ми в'їздили до Вишеградського тунелю. Неймовірна скеля над річкою, ще й посередині міста, нагадувала мені сни про ніколи не бачену Швейцарію чи, скажімо, Люксембург. Точніше — нагадувала сни про дитячу залізницю, де обов'язковим елементом є як мінімум один пробитий у скелях тунель.

Прага потрясає ландшафтово. Це так, ніби в наших Карпатах, просто на горах і посеред гір, протягом кількох століть набудували столицю імперії.

Де ми висідали? Коло мосту Палацького? І він саме так називався — Палацького? Ніякої певності. Зате я певен, що Карлів міст і тоді називався Карловим. Напевно, ми висідали коло нього.

Відразу ж починалося занурення у Старе Місто. Нітрохи не сумніваюся, що першого ж дня наші родичі привели нас до Орлою. Так роблять усі. Орлой — це початок Праги, щось наче центральний пункт нагромадження роззяв. Не підходити до нього можна лише на знак протесту проти загального туристичного ідіотизму. Орлой уявлявся мені з гачкуватим дзьобом і крилами. Щойно тепер до мене раптово доходить, що ніякого орла шукати не варто. Тобто що я даремно вдивлявся — а раптом залопоче, заклекотить і злетить? Орлой насправді не від орла — від orologio[97]. Це слово я вперше почув багато років по тому у Венеції. Стара Європа начинена італійщиною, ніби булка родзинками.