От у такому близькому до розпачу сум'ятті я приєднався до трупи за кілька днів перед прем'єрою. Анна встигала враховувати перебіг найновіших подій з корупційним скандалом включно: зірвана після прологу насичено-помаранчева завіса безсило спадала на авансцену, і по ній ще певний час топталися — поки Міхаель Фукс (Перфецький-2) не прибирав її перед самим початком потопу. Так, ніби вона ще знадобиться в майбутньому.

Що, крім цього, було в тій найпершій виставі?

Перфецьких було два — Стас і Фукс. Перший говорив мовою оригіналу, а другий німецькою. Хоча саме другий, Фукс, у пролозі затягував «Ой на горі», висунувши голову з-за складок тієї ж помаранчевої завіси. В усіх сценах, де з'являлась Ада-Констанца, поруч був Перфецький-1, Стас. Зате політичні монологи виголошував знову ж таки Перфецький-2. Ще про Аду: демонічна і сексуальна водночас — бомба та й годі. Недаремно у сцені першого пантомімічного зближення Стасові, щоб розрядитися в неї уявною спермою, вистачило однієї фрикції.

Загалом же пластика, тілесна жестикуляція була четвертою і найвиразнішою мовою вистави, що — один із приводів для невдоволення публіки — йшла, крім неї, трьома мовами одночасно: німецькою, українською, італійською.

Ще було трохи дотепних знахідок: поява цвинтарних привидів (знятих на відео), гостеси (дві явно неповнолітні учениці театральної школи), що ризиковано масажували вже нібито охляле міжніжжя професора ді Казаллеґри (Маттео!), Ада зі Стасом на височезних барних стільцях у темно-синьому просторі невідомого кафе (від цього моменту починалося велике водопускання, що загалом мало тривати цілих п'ятнадцять хвилин) — тож вони сиділи на барних стільцях, а вода, підведена з невидимої кишки, поступово заливала поверхню сцени, й це тягло за собою, в поєднанні зі світловими ефектами, цілком дивовижні візії: видовження у безконечність стільцевих ніжок, витягування речей і постатей униз.

Або знову Ада, що присіла навпочіпки на імпровізованому місткові, щойно викладеному з дощок Енріко-Офіціантом, її потрапляння у промені і віддзеркалення у водах її — як називається ця книжка? — інтимних місць.

Або всі ті папірці з віршами, вирвані сторінки поетового записника, що плавали водами разом із банкнотами, здається, фальшивими.

Або фінальне поєднання реальної води з просторовою відеоінсталяцією: хвилі зімкнулися, риба пірнула у любі її серцю глибини.

Вода, вода, вода. Вода означала Венецію. Замість очікуваного барокового предметного надміру — мінімалізм. Вода і світло, їхня гра. Венеція стала сценічним простором зі світла й води. Дюссельдорф — це Венеція, майже повністю звільнена від власної заречевленості.

Щоби повністю залити водою сцену в театрі, потрібна якась особлива технологія. По-перше, сцену за її периметром слід окантувати спеціальним виступом, понад який вода не підніметься. По-друге, слід винайти якесь абсолютно герметичне покриття, що надійно триматиме воду, не пропускаючи її. Десь наприкінці червня радісна Анна телефоном сповістила мене «Слава Богу, ми його маємо!».

І от по ньому, по цьому покриттю, вони й гуцикали у кульмінаційну мить забави на Каза Фарфарелло: Лайза-Шейла, Цуцу, Даппертутто (його зіграв неперевершений Розаріо), Невідомі в масках, навіть кульгавий Маттео-Казаллеґра, підтримуваний і спрямовуваний гостесо-німфетками. Тож коли всі вони справді розгулялися не на жарт, роз'ятрювані музикою й заохочувані публікою, з-під їхніх ніг полетіли перші бризки. Через це пані й панове, що отримали найдорожчі місця в перших рядах, мабуть, і виходили з театру дещо невдоволеними. На прем'єру вони одяглися надто елегантно. Тепер, прилучені до посткарнавального безглуздя світу, вони не знали, що з цим робити, й силувано посміхалися. Вода, на щастя, була чистою. Анна проте врахувала невисловлені претензії: перед другою виставою вона попросила Клавдію не входити у смак аж настільки і, завершуючи сцену, не гамселити так завзято по водній поверхні скрученим у ганчірку прапором Європейського Союзу. Найбільше бризок спричиняв саме він, прапор.

Але хто справді завжди промокав до останньої нитки — то це Фукс-Перфецький. Зрештою, він усе одно мав навіки пірнути у води Каналу з готельного вікна. Цікаво, чому досі ніхто зі знавців не провів паралель між героєм «Перверзії» та Іхтіандром?

У фінальній сцені Фукс, виголошуючи монолог-прощання, неквапом будував для себе «підвіконник», складаючи одна поверх іншої дошки — ті самі, що з них Енріко деякий час тому виклав місток. «Дайте своїх ангелів голосніше! — казав він, вибираючись на верхню дошку. — Повний звук! Останнім запишеться сплеск води, а потім буде ще хвилин дванадцять тиші». Він мав на увазі залишок часу на касеті в диктофоні. Після останніх фраз («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води») він обережно сходив зі щойно вивершеного підвищення і м'яко лягав на сцену. Лунав щойно оголошений, але тихий сплеск — тіло Перфецького входило у воду, в Океан, в Атлантику, в Атлантиду.

Тоді на авансцені мали з'явитися Марко і Мелані, Ведучі теленовин. Вони сповіщали про смерть Перфецького і фактичну поразку його справи: спорудження Великого запобіжного муру на східному кордоні Євросоюзу. На цьому все закінчувалося. Мені чогось не вистачало.

Останнього дня, за кілька годин перед початком прем'єри я вигадав певне доповнення: в той час як Перфецький-2 нерухомо лежатиме на сцені, майже невидимий за підвищенням із дощок, а Телеведучі професійною скоромовкою виголошуватимуть свої цинічні новини, у глибині сцени, з правого боку, з'явиться Перфецький-1. Він повільно, майже навшпиньки перетне сцену, приклавши пальця до вуст, по-змовницьки підморгне публіці і плавно, ніби привид, зникне за кулісами з протилежного боку.

Це як остання фраза роману: «Весна тільки починається, і півжиття ще попереду». Власне кажучи, мені й досі здається, що півжиття ще попереду.

Я не знаю, чи дочекалося б місто Ессен своєї появи в цій книжці, якби не місто Дортмунд, якого в цій книжці немає. Найцікавіше ж відбулося і не в Ессені, і не в Дортмунді, а на шляху між ними. Тож насправді я мав би назвати цей розділ «між Ессеном та Дортмундом», але в такому разі у цій книжці виявилось би 112 міст, а мені все-таки дуже треба, щоб їх було 111.

До Ессена я прибув раннього вечора і відразу ж рушив до міського театру, де за годинку-другу мав починатися виступ. Від залізничного вокзалу до театру якісь лише десять кроків пішохідною зоною. Спочатку перетинаєш площу Віллі Брандта, потім ідеш вулицею Ратенау. Обидві назви свідчать про соціал-демократичну орієнтацію батьків (та й дітей) міста. У лівому Рурі, втім, інакше й не буває. Десь неподалік неодмінно мусили б чергувати у робітничих шкірянках Фрідріх Еберт, Роза Люксембург чи й сам Папа Карло.

Театр зате називається іменем буржуя, видатного рурського фабриканта, що свого часу зафундував його будівництво. У мене його ім'я викликало радше італійські асоціації — Ґоцці, Ґольдоні, щось на зразок цього, про фабриканта я ще не здогадувався. Читати того вечора я повинен був, ясна річ, не з великої сцени, а з малого подіуму в театральному кафе «Централь». Так, здається, у ньому, а не в барі поверхом вище.

Публіки набилося по зав'язку, вільних місць не лишалося. Це не тому, що я в Ессені такий популярний, а тому що кафе «Централь» здатне саме стільки вмістити — на око десь від півсотні до сотні людей, включно з тими, що посідали перед барною стійкою або на підвіконниках.

Німецькі відвідувачі літературних читань є цілком особливим прошарком суспільства. Їм притаманна якась чи не протестантська культура слухання — суха зібраність, увага, налаштованість і нашорошеність, пильна аналітична робота мізків над почутими фразами і словами, внутрішнє перемелювання та зосереджене засвоєння їхніх звучань і значень. Вони готують репліки й запитання. Вони прийшли не просто так. Вони беруть на олівець. Вони насправді не публіка, а машина критичного переосмислення. Перед такою публікою краще не відволікатися.