Про те, чим був насправді Талергоф, нині летовище, я дізнався щойно під час другого приїзду до Ґраца. І саме це, саме цю втрату ілюзії, можна вважати найважливішим надбанням того разу.

Натомість першого разу ми з ОК так чи інакше мусили зійти із Замкової гори. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре посміявшися з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло спрутоподібного Кунстгаузу ми повернули праворуч на Зюдтиролер Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію. Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самому центрі події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради нас — аби зненацька оголити незліченні зв'язки усього з усім, а потім так само зненацька зруйнувати їх.

Чорт забирай — та вона, виявляється, принаймні років на сто давніша від Франика! От вам і Новий Світ, от вам і Мексика. Пам'ятаю деяке остовпіння у мить, коли я прочитав цю дату — 1542, викарбувану у тьмяній бронзі, десь посеред Старого Міста, на Авеню Ідальго, в околицях катедрального собору Вознесіння Діви Марії, чи точніше — Catedral de la Asuncion de Maria Santisima. (До речі, не далі як учора Ектор звернув увагу на те, що німецьке слово Himmelfahrt (такий собі sky-trip) уживається для обидвох вознесінь — як Ісусового, так і Діви Марії. В іспанській же мові це два різні слова: у випадку Ісуса це Ascencion, а його пресвятої матінки — Asuncion. «Чому?» — запитав я. «Тому що Ісус полетів у небо самостійно, а Марію підхопили й вознесли ангели», — пояснив Ектор).

Ґуадалахару заснували конкістадори. Про них я багато читав у середньому шкільному віці. Кожну конкістадорську книжку я перечитував по кілька разів. Можливо, я таємно сподівався, що котрогось разу розв'язка виявиться іншою, тобто ацтеки переможуть і скинуть клятих завойовників туди ж, звідки ті повилазили — в океан. Мої таємні сподівання, на жаль, ніколи не справджувалися.

У Ґуадалахарі я опинився 1 грудня. Хотілося написати «у перший день літа», але то була б неправда: все ж таки Північна півкуля, а не Південна. Тобто у них 1 грудня, як і в нас — перший день зими. Щоправда, мексиканської, коли вдень до тридцяти тепла, і хочеться шортів, сандалів, широких вирізів, оголених плечей, животів, різких сумішей поту з парфумами та холодних напоїв. Перед моїм вильотом з Берліна Ектор застеріг мене щодо останніх. «Тільки фірмове питво з фірмових пляшок, — радив він. — І в жодному разі не вода з крану. Навіть зуби не мити водою з крану. Безпечніше мінералкою з фірмових пляшок». Я не став уточнювати, газованою чи ні. Зате поцікавився: «А якщо бляшанка?». «Тоді ризик вищий, — відповів Ектор, — на поверхні бляшанки осідає всіляка зараза, її навіть у повітрі повно». Я зрозумів: пляшки, пляшки і ще раз пляшки. Трохи параної ніколи не завадить.

Я провів близько двадцяти годин у трьох літаках і на трьох летовищах. У ніч з 30 листопада на 1 грудня я врешті добрався до свого номера в готелі «Ґуадалахара Гілтон». Зубів я завбачливо вирішив не мити, бо так і не надбав у дорозі жодної пляшки з мінералкою. Але в готельній лазничці мене втішила мила несподіванка, що водночас підтвердила Екторову правоту: фірмова плящина води з етикеткою «Продистильовано. Для ваших зубів». Я вишкірився всіма своїми зубами до дзеркала й подумав: «Якщо в них дванадцята ночі, то в Берліні шоста ранку». Дзвонити до Пат було б жорстоко.

До Ґуадалахари я змушений був летіти саме тоді, коли мене вкотре винесло на ще один виток гострої закоханості в Пат. Дорогою до летовища Теґель я кілька разів хотів висідати й повертатися. Мене стримувало тільки єдине: бажання дочитати цей роман про власне життя до самого кінця. Про те, що все в ньому наближається саме до кінця, я навіть не здогадувався — я знав. Якби я був автором цього роману, то мій герой неминуче не долетів би до Мексики. Навряд чи мій літак розіб'ється поміж Берліном і Парижем, думав я. Це було б геть нецікаво й нічого б не означало. Швидше за все — на другому етапі подорожі, тобто між Парижем і Мехіко. На це в мого літака є до біса годин і кілька тисяч миль. Можливо, десь поміж Ґренландією та Північною Канадою, в Баффіновій затоці. Він так і шубовсне у напівзамерзлий океан, ефектно протаранивши носом нетривке забороло свіжої півтораметрової криги. На крайній випадок я залишав третій етап — із Мехіко до Ґуадалахари: якісь ліваки-терористи, червоні індіанці майя, що обов'язково перестріляють усіх пасажирів після того, як командир утретє і востаннє відмовиться розвертати борт на Венесуелу. У Теґелі я написав Пат довжелезну меску, любовну і майже прощальну водночас. Я зберіг її в телефоні, щоб вислати з Парижа. Але звідти вона вже не відсилалася. Окей, подумав я, ще один знак. Я загину позбавлений навіть останнього слова. Спроба додзвонитися до неї з таксофону теж нічого не змінила на краще. Таксофон цинічно позжирав усі мої євромонети, після чого про щось мене повідомив жіночим голосом французької мови. На жаль, я не знаю французької. Хоч я все одно все зрозумів — мене посилали. Швидше за все, у політ. Тепер уже ясно, що в останній.

Тож коли через п'ятнадцять годин я таки остаточно долетів до місця призначення (іспанською це називається destino) і коли симпатяга-водій, перший мексиканець на моєму шляху, щасливо довіз мене, живого й неушкодженого, з летовища до монументального «Ґуадалахара Гілтон», я відчув щось на зразок легкого розчарування.

Про Мексику я знав і досі знаю небагато, але найважливіше. По-перше, в ній легко отруїтися. По-друге, вона любить смерть.

Її культура смертоцентрична і скелетоморфна. Її вагіна пахне гробницею. Ніщо інше не святкують у Мексиці так буйно і красиво, як смерть. Напевно, це особливий спосіб її долання — через радість. Якщо її неможливо уникнути, її слід радісно обійняти. Їй треба відкритися, впустити її до себе, як у дім, лягти з нею в ліжко, злягтися, кінчити в неї, кінчитись у ній.

Через це Мексика видається кожному з нас такою містичною. Це країна, в якій розчиняються чужинці. З Мексики не повертаються. Якщо ти повернувся з Мексики, то ти в ній не був. (Я в ній не був, я, може, тільки трохи побував). Ти заходиш до першої-ліпшої, обвішаної костомахами й обсипаної задушливими квітами каплички як ідіотський роззявляка-турист — аби зробити два-три екзотичні знімки, а виходиш звідти зомбованим, посвяченим, іншим і починаєш ватяно ковзати в невідоме за он тією дамою в чорному, яка (ти впевнений!) ледь помітним нахилом голови щойно покликала за собою. У Мексиці закінчуються попередні життя й починаються наступні.

Мексику створив Кастанеда. Усе це жахливий кіч, але це правда.

Моя Ґуадалахара тривала чотири дні (але й ночі). Опівдні п'ятого дня, п'ятниці, мене знову повезли на летовище. Я ледве вислизнув з наступного життя.

Воно мало для мене свою вісницю, що її звали Куньял. Що це за птаха така, хто мені скаже? Але до неї ще треба підібратися.

Однієї з ночей (точно — із середи на четвер!) мої нові подружки, Хульєта і Челсі, затягли мене на, як вони це називали, класне (clasico) прийняття для журналістів. Уявіть собі просторий, але досить занедбаний колоніальний палац, ущент набитий латиносами, які безупинно танцюють вісім годин поспіль, сходячи всіма життєвими соками, але й заливаючись при цьому пивом і текілою. Цих журналістів могло там бути з тисячу — вся Латинська Америка. (Деякі з них, до речі, казали мені, що Мексика — зовсім не Латинська Америка, а погана копія США, але це вже інша тема).