Я відразу ж уявив собі, як десь добу тому вона ступила в котрийсь із райнських першовитоків у все ще засніжених Альпах, як стрибала серединою потічка з каменя на камінь, як добрела до місця, де ноги перестали намацувати дно, як вона лягла на ці талі льодовикові струмені, по-райнськи потекла річковими водами вперед і, не збавляючи брасового ритму, в одному й тому ж механічному темпі, перетнула зі сходу на захід Боденське озеро і так далі, як сьомгою прошмигнула крізь оглушливу піняву Райнського водоспаду і так далі, і так далі — спочатку на захід, наштовхуючись на зустрічних онімілих від подиву форелей і щук, а потім лише на північ, пропливаючи під мостами Страсбура, Маннгайма, Кобленца, Майнца, де на берегах водяться цілі колонії водяних щурів, потім під романтичними скелями й культурними руїнами, поміж драконів, сирен, ельфів і мелюзин, з одного карликового князівства до іншого, попри сланцеві гори й хімічні концерни, через Кельн, Дюссельдорф і Дуйсбурґ, як вона й далі пливтиме все вище за мапою, все нижче за течією, поки річка ставатиме ширшою, повільнішою й нуднішою, а Північне море ближчим.

Ні, не Ваґнер, не композитор Ваґнер є для мене абсолютним героєм цього абсолютно вилизаного баварського райцентру («Куди, куди? в Бейрут?» — перепитував мене Ірван) — попри щорічний фестиваль ваґнерівської музики і блискучу, переважно коштовностями, публіку, яка лине до нього з усього світу, щоб дощенту насолодитися нудьгою шести- чи й семигодинних оперних спектаклів. І не його, Ріхарда Ваґнера, улюблений собака, заритий у дворі композиторової садиби поруч із самим композитором (напис на нагробкові: «Тут спочиває на чатах Ваґнерів Русс») — ні, на жаль, і не він.

Моїм байройтським героєм є Жан Поль — сентиментальний і дотепний письменник-випивоха, що саме в Байройті прожив свій останній двадцять один рік і в ньому ж переставився від водянки[11] 1825 року. Є всі підстави вважати, що саме в Байройті Жан Поль бував щасливим. Звичайно, іноді він бував щасливим і деінде — у Кобурзі, наприклад. Жан Поль належав до людей, яким засадничо вдається бувати щасливими. Це він сказав, що мистецтво є не хлібом, а вином. І він знав, про що говорить. У Бамберзі він частенько пиячив з Е. Т. А. Гофманом — зі спорожнених ними пляшок можна було би сформувати цілком незлий меморіал. У Гайдельберзі він вижлуктив стільки пуншу, що захоплений Геґель випросив для нього в університету почесний докторат.

І все ж лише в Байройті Жан Поль бував щасливим постійно, тобто завжди і повсякчас. Щоб це відчути, вистачає побачити одну-однісіньку гравюру в його ж музеї. Ось таку: повитий виноградниками пагорб, угорі альтанка, з якої видно всі три Франконії — Верхню, Середню і Нижню — ліси і гори, гори і ліси, за ними всю решту Світу. В альтанці стіл, на столі почата пляшка вина і надпитий келих, а також стос паперу, чорнильниця і перо. Жан Поль пише роман, п'є вино і радіє. Здається, там ще літають пташки. Від цієї гравюри стає так добре, як добре йому, Жан Полеві, на тій гравюрі. Краще за нього бувало хіба що Сковороді.

Ту гравюру я назвав би «Свобода і екстаз». На світі справді немає щастя, але є екстаз і воля. І саме так його, щастя, можна собі уявляти: ти є і тебе немає, ти всюди й ніде, легкість вина перетікає в легкість вітру і думки, папір тріпоче під пером, думка випереджує слово з таким захватом, що аж яєчка зводить, і птахи сідають на плечі, риби танцюють у струмках, а вся трава переповнена сюрчанням коників.

«Гомер, Катерина Друга, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», — пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, які закидують каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона б увічнювала Балаклаву.

Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну, як він міг?!». Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і безглуздо закінченим.

І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.

Насправді Балаклава з її витонченою бухтою — не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рацію: її варто увічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька і довга, у ній дійсно дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких непроханих одіссеїв.

Але того вечора непроханим був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні і мені лишився тільки останній дванадцятий.

Він і приніс мене до білого пам'ятника у самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти — свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник — не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятникові, як цьому. Бо я взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим. Та й тим я радію швидше зловтішно.

Але цьому пам'ятникові я зрадів по-доброму й тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження і одержання енергії.

Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще — вистачило розпізнати знак.

О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечір'я в тобі помістилося!

Я довго розглядаю мапу Барселони і в її геометрично правильному, розкресленому ледь не на абсолютно рівні квадратики просторі ніяк не можу знайти вулицю Мунтанер. Навіщо вона мені потрібна? Здається, лише для того, щоб якось почати. На вулиці Мунтанер, 462 міститься будинок, до якого я неодмінно заходжу, буваючи в Барселоні. Зрештою, що таке «неодмінно», коли бувати в Барселоні мені дотепер випадало лише двічі?

Номер 462 свідчить, що Мунтанер достатньо довга і навіть за мірками півторамільйонного міста важлива вулиця. Підтверджую, що це так і є. Але от я вже кілька годин бовванію над мапою і не можу її знайти.

Восени 2007 року я повинен був з Мунтанер, 462 дійти до Мунтанер, 4 — отже, йти усе тією ж вулицею і все тим же її боком, нікуди не звертаючи. Однак я так і не потрапив на Мунтанер, 4, зате якимось дивом опинився в нічному плетиві середньовічного Боррі Ґотик. Ну гаразд, не якимось дивом, а наслідком значного перебору в червоному вині.

Зате ось я відразу знаходжу Рамблю, про яку знав ще перед тим, як уперше потрапив до Барселони. Хоча про Рамблю знають усі. Напередодні відльоту я став розпитувати всіляких людей, знайомих і друзів, які розуміються на Барселоні. І всі одностайно й не змовляючись казали у відповідь: «Рамбля». Краса звучання заворожувала. Друга заувага знайомих і друзів була не менш одностайна: гаманець. На Рамблі орудують найкращі кишенькові злодії Європи. У цьому сенсі Рамбля шалено небезпечна, бля.