«Я радий, що ви знову тут, мої хороші друзі, — звернувся я до вазонів на штуттґартському балконі родини Маульвурф-Кротовичів. — Я високо ціную вашу жертовну готовність прийняти в себе мою чорну від горілки сечу і в такий спосіб урятувати мені життя або й честь. Але я ніколи не дозволю собі отруїти ваші святі й досконалі організми цією гидотою». Я сказав — і відчув, як вони напружено завмерли. Аж соки зупинилися в їхніх стеблах.

Я хвилину мовчав, поклавши втомлену голову на їхні цупкі листки і майже розчинившись у балконній ночі під віддалене цвинтарне виття. Урешті я струсонув головою і голосно, будячи сусідів, запитав: «Братове і сестри, ви почули мене, ви зрозуміли, що я сказав?». І тоді вони всі як один затремтіли у відповідь. Я знаю: в них це означає «так». «А тепер я йду гатити кулаками й ногами в ті двері», — повідомив я їх і рушив назад у кімнату.

Але коли я знову припав до дверей, вони — о диво! — зовсім легко піддалися і відчинились у коридор. «Дякую, братове і сестри», — махнув я рукою в бік балкону і безперешкодно попрямував до туалету.

Вам уже ясно, що дверей у тій спальні було двоє і що досі я завжди ломився в інші, заглушені, а тепер урешті налетів на ті, котрі справді двері.

Вам це ясно, а мені ще ні.

Бо я все одно знаю, хто мене тоді врятував.

«Подорож Польщею в поминальний час нагадує казку або сон»[121], — пише Анджей Стасюк у своєму «Фадо». Одного разу мені випала нагода такої подорожі. 31 жовтня я повинен був трьома потягами добратися з Ґданська до Берліна.

Отже, спершу я провів більше п'яти годин у потязі між Ґданськом та Щеціном. Балтійське море весь час було десь праворуч. Разом зі мною їхала компанія військових моряків дійсної служби. У поминальні дні (в Польщі, як і в Галичині, їх називають «задушними» чи «задушками») чи не всі військові отримують кількаденні відпустки. Та й загалом уся країна їде, щоб відвідати могили рідних. Іноді їдуть через усю Польщу, з південного сходу на північний захід або навпаки. Це свято є перш усього спробою доторку до предків. Хоч, як мені здається, це ще й колективне самоствердження через традицію. Можливо, це демонстрація вже згадуваної у цій книжці польськості з усіма її карнавально-католицькими парадоксами. Наприклад, морячки в моєму відділенні тільки й робили, що розпивали незліченні поклади пива, сильно від нього хмеліли, відригували і смачно лаялися, ледь не підтверджуючи Стасюкову тезу про те, що задушки — «племінне і дике свято».

До того ж була п'ятниця. П'ятниця, 31-ше. Ні, не 13-те — 31-ше.

У Щеціні, на головному вокзалі, я мав перечекати години з дві, а далі реґіональним доїхати до Анґермюнде, звідти ж іще одним реґіональним до Берліна. Не знаю, навіщо вам усі ці деталі моєї подорожі — хіба що для об'ємності бачення. Чи для загальної поінформованості — скажімо, про те, що десь між містами Щеціном та Берліном існує німецька залізнична станція Анґермюнде.

Чим заповнити дві години очікування в такому, щиро кажучи, невеселому місці, як головний вокзал Щеціна? Надто ж, коли йдеться про понурий і вітряний пополудень пізньої осені? Гаразд, я пройшовся прилеглими районами, постояв над зимною і дещо зчорнілою Одрою, повернувся на вулицю Чарнецького, придбав у першому-ліпшому маркеті велику пляшку зубрівки, що її мені передбачливо замовила Пат. На цьому програму розваг я вичерпав. До потяга лишалося півтори години.

У приміщенні вокзалу я певний час приглядався до переїжджої людності в усіх її проявах. Ясна річ, її в дорозі до рідних цвинтарів та ще й з огляду на п'ятницю набилося звідусюди чимало. Наспостерігавшися досхочу за різнобарвно-безбарвними хвилями польських пасажиропотоків, я відзначив для себе постійну присутність у вокзальній зоні кількох — як би їх назвати без зайвої коректності? — синяків, деґрадантів, бомжів — якось так. Звичайно, в цьому немає нічого сенсаційного — навпаки. Вокзалів без бомжів не існує. Єдиний на світі вокзал без бомжів знаходиться у Гамбурзі, але ви вже знаєте,якою жахливою ціною це досягнуто.

З іншого боку, хоч вони і до звичайності звичні, на них усе-таки неможливо не звернути увагу. Ти втягуєш носом особливий настій вокзального здушеного повітря — і вловлюєш у ньому їхню близькість. Крутнеш головою — ага, ось і вони: три-чотири згорблені постаті, переважно чоловіки, але й жінки, досить часто щось проміжне, андрогінне, третя стать, перехідна.

Так було і цього разу у Щеціні. Вони то з'являлися, то знову зникали — поодинці і групками. Щось винюхували і видивляли, шугано роззираючись у передчуттях вокзальної охорони. І не робили нічого такого, що б виходило за межі їхньої усталеної поведінки. Нічого спеціального не заповідалось. Я надумав убити трохи часу за кавою. У поляків завжди можна замовити так звану «пажону», її подають у двохсотграмових склянках, і вона гаряча. Якщо розпорядитися нею розумно, то можна виграти не менше, як півгодини.

У вокзальному кафе (як воно називалося? воно ж якось так смішно називалося!) не було нікого. Зрештою, чому я пишу «кафе»? Швидше щось інше, простіше й народніше — їдальня, з тих, де обслуговуєшся сам, усі місця лише стоячі, а платити слід відразу ж по замовленню. О, згадалося найближче порівняння — щось наче арбатська «Закусочная», котру ви можете пригадувати з «Московіади». Як же вона, холера, називалась у Щеціні? «Голлівуд»? «Лас-Веґас»? «Мангеттен»? А може, «Бомонд»?

Отримавши від польської народної буфетниці свою мегасклянку, повну гарячої «пажонки», на яку тим часом можна було тільки дивитися, жодним чином не торкаючи розпеченого скла, я завмер коло столика. Можливо, я передчував появу Його?

Він увійшов до «Лас-Веґаса» (припустімо, що до «Лас-Веґаса») нервово, поривно і стрімко, невисокий, метр шістдесят вісім до метр сімдесят один зростом, жилавий, з наплічником, у сіро-болотяній дорожній куртці, коротко стрижений, круглоголовий і з залисинами, років десь так посередині між тридцяткою та сороківкою, колір очей — сірий. Я описую Його так детально, тому що він завжди може трапитися комусь із вас — ви його обов'язково впізнаєте. Це такий собі пересічний пасажир, який насправді лише вдає із себе пасажира, причому пересічного. Він увійшов настільки рішуче, що можна було би сказати «увірвався». Якби двері до їдальні виявилися зачиненими, то він висадив би їх єдиним ударом ноги — такою нищівною була ця Його рішучість. А за Ним як противага тій поривності та рішучості тяглося несміливим підтюпцем трійко бомжів — старий, молодший (утім, яка різниця?) і баба з милицею.

«За мною, панство! — командував Він. — Прошу за мною, сюди, шановні!». Він оцінив порожню залу швидким пташиним поглядом, зупинився коло одного із сусідніх столиків, а всю свиту розпорядчими помахами рук спрямував до буфетної стійки. «Кожен вибирає й замовляє що хоче, ясно?!». Бомжі, досі не маючи певності у своєму щасті, таки зважились і попленталися до виставлених під склом тарілок зі зразковими порціями їдла. «Гей, пані! — покликав зненацька Він. — А ви куди?! Вас я не запрошував — лише їх двох!». Баба на милицях спинилася на півдорозі. «Ідіть сюди, пані!» — владно зажадав Він. Калічка слухняно посунула до нього, шморгаючи носом. «Ні, — рішуче похитав головою Він, — вам я не візьму нічого!». «Чому? — захнипала калічка — чому їм, але не мені?». «Тому що в мене мати ще старіша за тебе і їй ніхто нічого не дає просто так», — злостиво відрубав Він. «Тобі скільки років?» — запитав, щойно калічка зарюмсала. «Шістдесят вісім? А моїй матері сімдесят дев'ять, ясно? І я сьогодні їду до неї. До батька на могилу, ясно? Помолитися і запалити свічку, ясно? А тобі шістдесят вісім!» — Він злішав просто на очах. «Гей, панове! — крикнув у бік двох інших. — Що так довго? Замовляєте чи що з вами? Хочете, щоб я передумав?». «За… за… вже замовляємо, пане», — прошамкотів один з них і вочевидь зібрав усю свою волю, щоб глянути у вічі буфетниці (вона поки що мовчки спостерігала і те, що вона спостерігала аж так мовчки, не обіцяло нічого доброго). «Ну, чого розкисла? — попер Він тим часом на стару з милицею. — Тяжко тобі? А моїй матері легко?». Він сварився все голосніше, від чого та зарюмсала ще енергійніше. «Гаразд, не плач, — на якусь мить Він полагіднішав, — іди, вибирай собі». Але при цьому вирвав у неї милицю. Здається, Йому стало цікаво, як вона долізе до стійки. Доповзе чи не доповзе?