Одного разу я пересідав на Гауптбангофі з S6 на U2, щоб їхати далі до Йозефсплятцу. У слухавках саме бринів Андреас Волленвайдер, уже згадуваний у цій книжці арфіст. Його «Трилогію» я записав собі вибірково, вся вона ніяк не вмістилася б на 90-хвилинну касету. Третя частина «Трилогії» називається «Білі Вітри», і там є такий зовсім-зовсім індокитайський шматок — хто пам'ятає, той знає про що я. Саме цей шматок залунав у моїх слухавках, коли я дійшов до платформи U2 в напрямку на Фельдмохінґ. І саме в цю мить мене з усіх боків почали обступати в'єтнамці. Їх було кілька десятків — чоловіки, жінки, і хоч як мене свербить написати «діти», я цього тут не зроблю, бо всі вони були завбільшки з дітей. Вони не могли чути музику з моїх слухавок, але поводилися так, ніби не тільки чують, а ще й унаочнюють її. Я стояв один, ніби стрімчак у морі, посеред багатьох-багатьох в'єтнамців. Море було Південно-Китайське, а в'єтнамці були його хвилястою поверхнею, і вона розступилася, щойно той шматок закінчився, а до платформи прибув потяг.

Коли я розповів про це Азі, вона сказала: «Відеокліпи дійсності».

Але в'єтнамці виникли тут щойно ще й для того, щоб я міг віддати належне іншому культурному шокові — мультиетнічному. Мюнхен з його Баварською Консервою, з його достойними вусанями-капелюшниками в гетрах і штанцях, його старими дамами в перуках, духовими капелами, його різьбленими святими й декольтованими мадоннами, його фашинґом і кічем, його багатством і ситим їдлом, здається, й сам незчувся, як став одним з наймодерніших вавилонів. І справа вже не в турках чи греках.

Я застав Мюнхен у мить утікацтва до нього ледь не всього світу. Мій приятель Перфецький, потрапивши до якогось помешкання на Швабінґу з надією на мимобіжну бордельну пригоду, зненацька побачив у тому помешканні їх усіх: курдів, пакистанців, палестинців, маврів, кхмерів, гаїтян, таїтян, тайців, алтайців, конголезців, банґладешців, кот'д'івуарців, буркіна-фасян — і далі за його, Перфецького, списком. Я думаю, що навіть підданий цілком очевидному впливові галюциногенних речовин, Перфецький нічого не перебільшив. І я також у свої мюнхенські дні відчув ці дивні дисонанси, цю розпачливу спробу співжиття двох мюнхенів: старого — добротного, відлагодженого, закритого, й нового — хаотичного, кольорового, бідного.

Спальні мішки у підземних переходах нагадували про балканську війну тут і тепер. Боснія була темою, там усе вакурат сягнуло розпалу. Караджич та Ізетбеґович не сходили з телеекранів. На свіжо пофарбованих чистісіньких стінах доглянутих міщанських будинків Мюнхена з'являлися ще свіжішою фарбою поналяпувані гасла SLOBODNA HRVATSKA; FUCK NAZIS і AUSLANDER RAUS[85].

У другій половині березня моя вічність із трьох місяців почала здаватися мені не просто минущою, а катастрофічно скороминущою. Дрозди не давали спати. Хотілося бодай за що-небудь зачепитися, повбивати в ілюзійну матерію, що зіслизала геть, якісь умовні кілочки тривкості, забрати в себе якусь частину цього простору. (Це знову Резо Ґабріадзе, хрипкуватий грузинський голос: «Обов'язково візьміть із собою цей простір. У вас вийде»).

Я кинувся по музеях. Я напихав себе Пінакотеками, Старою й Новою, Віллою Штук, малярством групи «Блакитний вершник» і порцеляною з Німфенбурґа. Я зійшов на вежу Святого Петера, щоб додати Мюнхен до майбутнього списку міст, побачених згори. В Музеї міста я нарешті надибав різьблених Морисків. Я вибирав найчудніші та найдурніші експозиції: театральних ляльок, циркових борців і клоунів, нічних посудин, нічних кошмарів, пантофель і взуття, гральних і музичних автоматів. Я ставив рекорди у відвідуванні церков і кнайп, я почав плутати їх між собою, що, зрештою, й недивно. Голова йшла обертом від весни і фену. Коли в Мюнхені та околицях віє фен, повітря набуває разючої прозорості, а носом часто йде кров. Я користав із кожного підвищення, щоб укотре глянути на Альпи. Ні, не сніг на верхах був першопричиною цього потягу, хоч і він теж. Але головним чином тягнуло те, що там, позаду, за ними. Ви будете сміятися — там нічого нового, там Італія.

Мюнхен — це початок Італії, Монако ді Бав'єра. Я зрозумів, з якою вістю зустрічав мене той довбаний албаноїд першого вечора.

23 квітня рано-вранці, у мить найвищого цвітіння всіх дерев і кущів, я сів у зворотний інтерсіті-експрес до Франкфурта. Брама Заходу знову зачинялася. Чомусь я був певен, що віднині і назавжди. Я вирішив розтягнути на ще одну вічність оті чотири години в потязі. Дивитись у вікно на цвітіння зеленого і курити. Поки я ще там, де можна курити в потязі не встаючи з місця. Я, напевно, помер би, якби не плеєр.

Знаєте, що я слухав? Звичайно ж, The Cure. І як називався альбом? «Disintegration»[86].

Чому я ніяк не можу згадати назву того кораблика, що віз наші ненаситні тіла й душі водами Райну вниз? Востаннє ми зійшли з нього на берег у Наймехені, і берег виявився голландським. Ніколи перед тим і ніколи після того я в Голландії не бував. Я навіть не знаю, як таке могло трапитися. Але це вже доконаний факт — я наче заповзявся обминати Голландію десятими дорогами.

І тільки одного разу в житті я зійшов з корабля на берег у Наймехені. Усе, що було перед тим, було Німеччиною, а Голландія відразу здалася мені іншою. Але якщо ви спитаєте мене чому, я відповісти не зможу. Я нічого, зовсім нічого не пам'ятаю про Наймехен — навіть назви корабля, що мене до нього довіз!

Гаразд, коли я кажу «нічого», то суттєво перебільшую. Приміром, я пам'ятаю, що всі ми дуже раділи наближенню до голандського берега і заздалегідь обговорювали цю радісну перспективу — ще в Кельні, здається. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював час від часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалися з ним, що так воно й буде, і так само підморгували.

Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадую. Хоча звідки тоді це нав'язливе видиво з причалом і саме голландськими, а не якимись там ще, триколорами? Коли причал ближчає, і набережна більшає, і ти сам суцільне відеоспостереження, і врешті оркестр починає грати щось незрозуміле, виманюючи тебе на берег?

Крім того, пам'ятаю, що готель видався мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнянні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було як витягнути — доводилося спати, згорнувшися клубком. А може, мені трапився якийсь дитячий номер? Але не пам'ятаю ні назви готелю, ні який номер був у мого номера. Зате пам'ятаю, яке це було щастя — вибігти з готелю на якусь площу, назви якої не пам'ятаю.

Чому це було щастя? Тому що до прощальної вечірки з усякими читаннями поезії залишалося ще кілька вільних годин і я був сам у чужому місті десь у Голландії, в якій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діялося в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новою чистою зеленню і пахнув зеленою річковою водою. І я безпомилково, за допомогою самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільницю, тобто я повернувся до річки і пішов якимись набережними, допоки не почалися суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював я час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландія була, а суцільна Кофішопія. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» — запульсувало в мені рефреном. Що це було — шматочки-зародки реґґі?

Отже, дещо я все-таки пам'ятаю.

Пам'ятаю, що кофішопів було повно — ціла вулиця. Пам'ятаю, що я цьому навіть не здивувався й тим більше не противився — кордон поруч і вся велика Німеччина знемагає у прагненні поглибше затягнутися магічним димом. Ще пам'ятаю, як зайшов досередини. Останнє, що пам'ятаю — це купівлю трьох джойнтів по два євро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, яке містить у собі початок, середину і кінець — раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України — два. Тому що вигідніше купувати відразу три — три.