Скільки разів я бачив Кельнський собор з потяга, наближаючись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч.

Урешті я навіть почав замислюватися над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому якісь три чверті години між потягами.

За цей час можна — так мені здавалося — встигнути.

Ні, не облазити все це громаддя, обдивившись усю різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетня.

І не вибратися залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно Ла-Манш, Англію і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу).

І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітять ненадовго комори пам'яті.

І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на всю Європу об металеву тушу Товстого Петера.

А от що:

Можна встигнути до Трьох Царів.

Моя релігійність — вельми сумнівна штука.

Я люблю критикувати церковників і розповідати про них анекдоти.

Я так само не проти завжди піддавати сумнівові побожність побожних і ревність ревних.

З усіх доказів існування Бога більш-менш переконливо мені звучить лиш один: у літаку, що стрімко падає вниз, немає жодного атеїста.

Тому навряд чи є сенс вважати мене релігійним.

Але Тріє Царі з невідомих причин є моїми улюбленцями.

Можливо, річ у тому, що їх троє. Тобто вони здаються мені заблуканими посеред ночі добрими пияками.

Можливо, в тому, що я потаємно люблю золото, ладан і миро.

Можливо, в тому, що наймолодший з них — чорношкірий африканець.

Або що вони — чарівники, чаклуни, маги. Тобто раніше виступали у персько-халдейському цирку.

А тепер їхні рештки зберігаються у Кельнському соборі. Навколо них і з їхньою поміччю він і виріс до найвищого неба.

Хотів би я побачити, як їх 1164 року тарабанили з Мілана до Кельна! Як виглядала та процесія (верблюди? осли? найманці в охороні?), і в чому їх везли, в яких вогнетривких шкатулах?

І ще:

Жінка у візку, що спитала когось із персоналу, де тут підйомник для інвалідів. Проте почула у відповідь: Нам дуже прикро, пані, але тут такого не передбачено.

На що вона: То я не зможу піднятися на оглядовий майданчик південної вежі?

А їй на це: Нам справді дуже шкода.

І тоді вона з люттю: Нічого ж собі католицька церква!

Але я й досі думаю, що вона заздалегідь знала, до чого тут можна придертись, і навмисне завела розмову про той підйомник, щоб тільки висловити своє обурення клятим католицизмом. І тому вона рішуче від'їхала геть з настільки високо піднятою головою. Здавалося, ще мить — і невидимі сили піднімуть її разом з візком у повітря.

В одному з недавніх Палійчиних листів є згадка про те, що протягом 1917 — 20 років Київ дванадцять разів переходив з рук у руки. До речі, сказано досить жорстоко: ці руки здебільшого навіть уявляти страшно.

Я свідомо відмовляюся від історичних довідників та підручників і намагаюся реконструювати всі дванадцять переходів з пам'яті. Це залишає мені трохи більше простору для спекуляцій. Отже: Центральна Рада, червоні росіяни Муравйова, німці з гетьманом, Директорія, білі росіяни Булгакова, поляки. Дванадцятки в мене ніяк не набирається, але дехто з перелічених прибирав місто до рук по кілька разів, щонайменше по два. Дванадцятий і останній перехід у будь-якому разі знову за червоними, тільки без Муравйова, якого вони на той час уже й самі порішили — інакше бути у пізнішому Києві станції метро «Муравйовська».

Палійка напевно має рацію, я навіть не сумніваюся. Якщо тоненький шар історичної самоосвіти не зраджує мене, махновців у Києві не бувало. Іншого штибу народних повстанців і зелених теж. Антанти також, але я можу помилятися. Загалом цікаво було би простежити за плутаними траєкторіями вічно п'яних і вже заражених як мінімум трипером англійських та грецьких офіцерів кабаками й борделями Нижнього Міста. Сама собою напрошується назва «Трипер-trip». Але все це фантазії на тему «Історія могла бути іншою». Тобто химернішою.

З історією все гранично ясно: вона туманна. Розбиратися з нею — собі ж на шкоду, вона все одно вивернеться з-під завалу всіх твоїх першоджерельних шпаргалок таким несподівано прикрим боком, що вкотре осоромишся і з тріском, по-карнавальному, пошиєшся в дурні. Залишається щось інше — позаісторичне, абсолютне, персональне.

Мій особистий стосунок до Києва змінювався так само разів із дванадцять. Тобто внутрішньо, в собі самому я також не менше дванадцяти разів передавав Київ з рук у руки. І ці руки не завжди були теплими та дбайливими. І це аж ніяк не були синівські руки.

От зараз я спробую все це якось перелічити. Зрозуміло, що через вибірковість (а краще сказати — вибриковість) моєї пам'яті цей перелік мусить бути випадковим. І все ж хай собі існує.

Чи не перша в моєму дитинстві ідея Києва — це місто футбольного клубу «Динамо». Тобто місто щасливців, які мають змогу наживо, без телевізії спостерігати за магічним газоном, що ним так нестримно пересуваються напівбоги з найсильнішого і — до 1969 року — непереможного клубу країни. Отже, Київ — це було поле, напівбоги, стадіон, трибуни, схоплені телекамерою фрагменти безмежно прекрасної людської маси, а відтак — і невимовно кохані обличчя цілком незнайомих мені людей, що так само, як і я, стрибають у щасті й захваті від ще одного забитого їхніми напівбогами м'яча. У 72-му я вперше в житті сам став елементарною частинкою цього Києва, тобто його стадіону, завдяки чому виявив, що Дамін, Блохін і Колотов справді існують, що вони таки справді не є суто телевізійними фантомами. «Динамо» тоді не могло не виграти 2:1.

Крім того, Київ був радіо, точніше радіоточкою. Він був музикою композитора Білаша і каштановим зеленобровим Майбородою. Київ був київським вальсом і київським тортом. Він говорив «Говорить Київ» і повідомляв усілякі новини, переважно гарні. Він мав красиві чоловічі й жіночі голоси і називав себе дещо екзотично — Нонна Фіалко, Борис Ракоїд. Батьки Бориса не надто переймались орфоепією, коли вибирали йому ім'я. Або навпаки — вирішили щоденно піднімати настрій країні, геніально передбачивши, що син служитиме на радіо диктором. (Тьху ти, ледь не написав «диктатором»!).

Наступного разу це — не футбол, а місто — трапилося мені під саму зав'язку 70-х, вже майже на їхній межі з 80-ми: студентська практика, сни наяву (з польотами), колективне життя, зокрема й статеве, в гуртязі Харчопрому, а також Гідропарк і купання в жовтуватому, ніби якась там Хуанхе, Дніпрі. Про тогочасні міста перш усього судилося в категоріях категорії постачання. Усе на світі виявилося дефіцитом, і категорія постачання давала радянській людині як мінімум виразне уявлення, наскільки те чи інше місто придатне хоч для якогось життя. Київ мав першу категорію, Москва — вищу. Франик, здається, третю, а Львів другу. Те, що Київ мав першу, а Москва вищу, само собою випливало з популярного віршованого рядка «Київ — серце України, брат великої Москви». Автора не пригадую, хоч не думаю, ніби він невідомий тому, що народний.

Але для нас із моїм студентським приятелем перша категорія Києва означала ще й культурно-мистецькі вартості. Ні, не музеї, а крамниці — з книжками і платівками. Булгакова чомусь не відпускали (мабуть, він проходив лише за вищою категорією), зате з вінілом таланило: ми набрали в «Мелодії» цілі оберемки всілякого ендеерівського й угорського року. Перша категорія таки не вища.

Тепер необхідно стрибнути у 80-ті, причому відразу в їхню середину.