Я підняв з тротуару те, що він побачив. То був мій. Навіть прізвище на ньому моє. Далі за ним тяглася ціла доріжка з кількох візиток та іншого паперового мотлоху. Той, хто потягнув мій гаманець, кілька годин тому пробігав тут і на бігу витрушував усе зайве.
Особу злодія встановили через два дні, а його самого затримали в тому ж готелі. І не самого, а в парі: він і вона, двоє молодих шведів (ні, не африканців і не балканців, точно!). Вони потаємно жили в якомусь такому службовому номері, куди ніколи нікого не заселяли. У них були підроблені ключі. Вони приходили до готелю серед ночі, коли весь персонал кудись розлазився. У номері вони вмикали платний порноканал і кололися. Не знаю, чи кохались, але кололися точно. Поліція знайшла у них повно шприців — нових і використаних, і всіляких. Мені страшенно прикро, що так сталося.
Напевно, я сам в усьому й винен. Тієї ночі я повернувся до себе в номер після довготривалих посиденьок поверхом нижче. Кількість випитого не перевищувала щоденної норми, але збудила фантазії. Мені хотілося сексу — настільки, що я свідомо не зачинився на ключ. Я лежав у ліжку і повторював «Прийди, прийди». Я все чекав, що до мене обов'язково увійде незнайомка. Вона трохи затримається в передпокої, а потім нечутною тінню прослизне в моє ліжко. Ми не побачимо одне одного у цілковитій темряві. Ми будемо любитись із зав'язаними пітьмою очима. І ніхто з нас так і не промовить жодного слова — до самого ранку, до самого кінця.
З напівсну мене вивів обережний стукіт у двері. «От і вона», — сказав я собі, нітрохи не зважаючи на дике калатання раптово розбудженого серця. Стукіт у двері повторився. Я мовчав, бо цього вимагали правила нашої з нею гри. Двері прочинилися, настільки тихо, що це міг почути тільки я, весь наструнений, із подвоєним серцем у кожній зі скронь. У передпокої хтось натиснув на вимикач, засвітилося світло. «Заходь, заходь», — подумки вимагав я. Минуло не більше хвилини — і світло в передпокої згасло. «Тепер», — наказав я. Але почув, як прочиняються і знову зачиняються вхідні двері. Мене покидали.
Ще хвилину я чогось чекав, а тоді зірвався на рівні і визирнув у коридор. Нікого.
Я повернувся до ліжка й ображено заснув.
Щойно згодом, багато-багато місяців по тому, я зрозумів, що тієї ночі я притягнув їх своїм очікуванням. Для них це було питання життя і смерті. Йшлося, здається, про героїн, якого в них не стало, а це не жарти. І його слід було знову за щось купити. На весь готель тільки одні двері їм піддалися — мої. Усе склалось ідеально: двері відчинені, господар не в номері, його куртка гостинно висить на вішалці у передпокої, грубезний гаманець аж випирає з нагрудної кишені. Залишалося витягнути венозну руку і взяти.
Потім вони бігли вулицею вниз, на ходу витрушуючи з гаманця все, що здавалося зайвим, щасливі, як ніколи в житті — ані до, ані після того, гарні, наче Бонні і Клайд. То не я влаштував на них засідку через два дні, а поліція.
СТРАСБУР, 2004
Переліт зі Львова до Франкфурта через Варшаву, переїзд автобусом від летовища у Франкфурті до вокзалу у Страсбурі, 14 грудня, пізній вечір, мій наплечник перев'язаний помаранчевою стрічкою, але ніхто не зустрів, Європейський парламент не вислав по мене жодної гостеси, з неба сипонуло снігом — дивина в цих краях, арабський таксист, якому я подав папірець із адресою начебто готелю, що його на тій набережній над річкою Ілль просто не виявилось, а натомість якийсь прогулянковий пароплав із чеською командою — якось раптово ми з арабом здогадалися, що він і мав стати моїм готелем, той пароплав.
Припускаю, що моя каюта розташовувалась якраз над машинним відділенням — заснути я, здається, так і не зміг, двигуни працювали на повну, каюта вся вібрувала, однак це краще, ніж якби вони пускали російську попсу (а таки пускали — вранці за сніданком). Іноді здавалося, що ми відчалили і вже давно йдемо фарватером Райну кудись на північ, до Північного моря. Це було б чудово, якби не виступ у Європейському парламенті, на який неможливо було спізнитись, а ще ж мусилося знайти всі ті орієнтири, що з них, як і в середні віки, найпомітніший — Собор Богоматері, Нотр-Дам де Страсбур. Після нього слід було б вийти на Ке Мюленайм, а відтак уже (хух, врятований!) на Рю дю Леван, що плавно переходила б у Рю Люсьєн Февр, і врешті зайти з правильного входу, і подолати металошукачі й охорону, ніби я насправді смертник-бомбіст із проклятої країни, а до вибуху моєї таємної бомби лишається менше п'яти хвилин.
15 грудня вранці я не смів запізнитися, бо від цього залежала доля революції. Не смійтеся і не свистіть — у той момент це так і було. Бо то був не момент, a Momentum, а я тут ні при чому, я лиш його випадкове знаряддя. Тож воно, Momentum, намагалося говорити крізь мене. Отож у своєму наплечнику, перев'язаному помаранчевою стрічкою, я ніс кілька речень, звернених до — тепер свистіть і смійтеся — Європи.
Тож поки я йшов уранці містом Страсбуром, усіма тими ледь засніженими набережними і площами між чеським пароплавом та Європейським парламентом, я подумки ще раз укладав докупи і перевіряв на густоту звучання ті слова й речення:
Шановні Пані й Панове,
драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей.
Бо відбувається передусім універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке — у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині — хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарну форму правління.
Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Тобто — якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врятувати прокляту країну? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?
Усе інше — те, що на поверхні, але не таке суттєве — це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях, «рука Москви», російський геополітичний проект, суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: «Або розкол, або громадянська війна». Попри елегантність формулювання я вірю в те, що ми не дамо авторам цього проекту ні першого, ні другого задоволення.
Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи — брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборної кампанії — це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам'яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних «малих українців», які, подібно до «малих угорців» 1956-го, «малих чехів» 1968-го чи «малих поляків» 1980-го, піднялися на захист власної гідності. Року 2004-го в Україні сталося диво: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз'єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. «Малі» українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня — і не тільки їхня — влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.
Помаранчева поетика є вельми активним аргументом проти тієї «зони сірості», в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони «конструювали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад, кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16-ти днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.
Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: «Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході сприймають як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди». Анджей Стасюк назвав свій есей «Європо, ти стала більшою».
Мої фантазії не знають меж. Я маю тисячу проектів і тисячу друзів, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальні справи. Ми зробимо — сподіваюся, з вашою допомогою — безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той «санітарний кордон», котрий нині ділить одну Європу від іншої.
«Моя Європа» — так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книжка. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.
