Фантазія не може жити без еротики, а еротика без порнографії. Що за ідіотизм — намагатися провести межу і відокремити другу від першої!

Асту Нільсен, дансько-німецьку зірку німого кіно, що тонкою хлопчикуватою тінню вслизає в густо-задушливу атмосферу Шульцової «Липневої ночі», в тодішніх Штатах стало і жорстоко цензурували. Лінія, по якій різали плівку, мала означити поділ на дозволене й ні. Насправді різали по живому.

Порнографія Шульца є «цілий безмір метод, єретичних і гріховних»[41]. «Метода» — саме те, цілком показове слово. Порнографічні практики є назагал сталим шуканням нового, досі не стасованого методу задля досягнення одного й того ж ефекту. Інакше кажучи, стале шукання нових варіацій (і вар'яцій, і девіацій) на одну й ту ж тему. Це одна з форм нашого інстинктивного захисту від нудьги загальноприйнятого. «Остання батькова втеча», це Кафчине «Перетворення» навпаки, є переможною піснею незламного порнографа.

Шульц порнографічний у самій своїй суті, а не тільки тоді, коли малює незліченними порціями дедалі нові варіації на тему садисток і мазохістів. Тобто сенатор Максиміліан Туллі, що 1928 року марно силкувався заборонити Шульцову виставку у Трускавці, напевно, й сам не здогадувався, наскільки він правий у своєму дурнуватому й публічно висміяному оскарженні. Шульц порнографічний у своїй надлишковості, своєму фантазійному передозуванні, у своїй онаністичній марнотратності та у доведеній до глухого кута досконалості своїй мистецькій рафінованості. Він — сам собі рафінерія.

Чи він також і сам собі синаґоґа? Як у нього, іншими словами, з релігією? Порнографія як одна з форм єресі і, напевно, гріха — це усвідомлений нігілістичний виклик чи слабкість і безсилля уярмленого?

8 лютого 1936 року Шульц утілює в життя свій персональний ісход — він покидає єврейство заради майбутнього одруження (яке, додам, так і не відбулося) з католичкою. Навряд чи продовженням цієї пластичної операції повинно було стати вихрещення. Але якщо навіть так, то й воно не мало б аніякісінького значення для його вбивць. Можна стверджувати, що своїми пострілами в Шульца есесівець Карл Ґюнтер[42] знову загнав його до синаґоґи. Не обов'язково тієї самої, що найбільша в Галичині. Але обов'язково тієї, напівзруйованої, де досі переховуються сполохані зграї небачених птахів.

Шульц, його тіло, впав на розі вулиць Міцкевича і Чацького. Він лежав там ще кілька днів і ночей, застигаючи і мертвіючи — так ніби всім назло раптово захотів спростувати власну тезу про те, що «мертвота — се тільки видимість, за якою криються незнані форми життя». Тепер уся надія винятково на оте «незнані».

Саме в Дюссельдорфі я вперше подумав про цю книжку. Не минуло і п'яти років, як я її пишу. Проте я не відразу знав, що міст у ній буде сто одинадцять. Я лише вирішив за найближчої нагоди порахувати, скільки їх може виявитися. Така нагода випала через два дні в літаку до Берліна. З усього випливало, що їх буде від ста семи до ста двадцяти. Ось так усе почалося.

Але зараз я писатиму про інше — про театр. Дюссельдорф для мене — театр, відразу три театри. І три мови.

Ада-Констанца і Мелані, і пані Клавдія Буркгардт, а також Юрко, Володьок і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Аргус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці (Енріко, Розаріо, Маттео), а передусім режисерка Анна Бадора — всі вони заслуговують моєї вічної вдячності за те, що, повіривши мені, втілили на сцені дійство, назва якого «Нелеґал Орфейський».

Тож Дюссельдорф, де все це варилося, готувалося і вперше випускалося на люди, — це насправді тамтешній Schauspielhaus, велетенська театромашина на Ґустав-Ґрюндґен-Плятц. Ну, ще, можливо, якоюсь мірою, готель «Медісон» — той, що неподалік від залізничного вокзалу. Але до нього я тут навряд чи долізу. Я і з театру не завжди до нього долазив.

Що являла собою наша вистава? П'єса, що її я писав на замовлення Анни головним чином у жовтні 2004-го[43], означувалась як «Театралізований фільм у тринадцяти сценах з прологом і епілогом». Це була очевидна «п'єса за мотивами». Мотивів, запозичених із «Перверзії», було два: 1) Венеція з її химерами над водою; 2) нещасливе кохання Стаса Перфецького й Ади Цитрини. Час дії з першої половини 1990-х переносився в поточний момент. У загальних рисах сама story виглядала приблизно так.

Перфецький, відомий у Львові поет і авантурник, на дельтаплані долає західний український кордон і через деякий час опиняється в Мюнхені під наглядом дивної подружньої пари. Її звати Ада Цитрина, його — Янус-Марія Різенбокк. Вона фатальна красуня, він цинічний інтриган, збирач акваріумних рибок. Забравши непутящого Риба Перфецького (насправді Орфейського) під свою опіку, подружжя доправляє його з Мюнхена до Венеції, де він начебто має взяти участь у жахливо представницькому форумі на тему «Європа у кризі: Криза в Європі». При цьому сам Перфецький також має виконати певну таємну місію: пострілом зі снайперської гвинтівки вбити якусь дуже офіційну особу. Після прибуття до Венеції Ада Цитрина провокує його на інтим, наслідком якого між ними зароджується справжнє і сильне почуття. Ада поступово переходить на бік Перфецького і починає свідомо провалювати своє завдання. Тим часом відкривається кризовий венеційський форум. Перед нами з'являються кілька екзотичних типів, що буцімто є на ньому доповідачами — професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, войовнича американська активістка Лайза-Шейла Шалайзер і вогнековтач та черевомовець, трансильвансько-бесарабський князь Цуцу Мавропуле. Форум відбувається доволі хаотично, нікому з промовців не вдається висловитися через тотальні непорозуміння. Перфецький виступає з промовою на захист європейського вибору українців, але його також не хочуть почути. У перерві між двома частинами свого виступу він приходить на домовлене місце і з відчиненого вікна бере на приціл згадувану офіційну особу, що саме перебуває на палубі прогулянкового корабля у водах Бачіно ді Сан Марко. Проте Перфецький так і не вистрілює (заперечення класичної тези про рушницю на сцені). Під завершення форуму в місті починається повінь. Тим не менше в руїнах Каза Фарфарелло відбувається дещо інфернальне прийняття для героїв форуму та його гостей. Палац уже заливає водою, але всі танцюють — вони не можуть зупинитися. Відбувається кілька важливих речей одночасно: від серцевої недостатності зненацька помирає ді Казаллеґра (символ Старої Європи), невідомі в масках викрадають Аду Цитрину, інша група зловмисників (чи не українська мафія?) розправляється з Перфецьким. Уранці він залишається сам-один, без Ади, переможений, з відрізаними до втечі шляхами. Ні, один шлях у нього ще все-таки є: стрибок із готельного вікна у води Великого Каналу. Саме так він і чинить — якщо вірити залишеному ним же диктофонному записові зі словами прощання.

Зрозуміло, що створити з настільки плутаної й багатозначної драматургії струнку сценічну цілість не було ніякої змоги. Я й донині не знаю, як пишуться справжні п'єси. У нашому випадку вистава мусила явити собою димну суміш: чорна комедія, бурлескна мелодрама, балаганний шарж, квазіполітичний памфлет. У своєму «Від Автора», вміщеному серед інших текстів програмки, я категорично заявляв про вирішальне значення українського питання для європейської перспективи загалом і додавав на закінчення: «Саме тому я висилаю мого героя Станіслава Перфецького в саму що не є кризову серцевину європейської культури й пам'яті — до Венеції. Його місія таємна, але очевидна — порушувати кордони, руйнувати стіни, підважувати політику поетикою. Він усе ще не втрачає надії, що його почують».

Працювати над виставою Анна та актори[44] почали на початку червня. Час від часу вони дзвонили мені до Берліна і розповідали про те, як багато танцюють і скільки масок устигли вже переміряти. У другій декаді вересня, за кілька днів перед прем'єрою, я врешті до них приєднався. На жаль, то були дні, коли революція дала першу болісну тріщину, початок її кінця. В одній з тогочасних колонок я писав: «У середині серпня я влаштував собі паузу й повернувся додому. Вдома було як ніколи гарно. Я маю на увазі те, що дається у безпосередніх відчуттях: серпневе світло, струменіння доброї енергії, людський позитив, сонячні міста — Франик, Чернівці, Київ, кілька шматків у Карпатах — цілком інших, ніж я знав дотепер. До мене приїхали музиканти з Австрії, вони теж це відчули. Однієї з ночей ми переглянули відео, зняте під час Майдану. Вони не могли заснути від захоплення, ми збуджено курили й пили найкращий на світі український коньяк ледь не до ранку. Минув лише тиждень, як вони поїхали — і все пішло шкереберть. У п'ятницю ввечері я мусив рушати до Берліна. Мені було так, наче в мене хтось помер. То був чудовий вечір — з тих, які трапляються лише на початку вересня. Уся Галичина, ніби Юля мости, спалювала на городах картоплиння. Дим батьківщини був солодкий, від нього ледь не плакалося. Усе було так, наче востаннє».